До змісту

МІЖНАРОДНА КООПЕРАЦІЯ

В. М. Власенко

МІЖВОЄННА УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ЕМІГРАЦІЇ У РУМУНІЇ І КООПЕРАЦІЯ

Міжвоєнна українська політична еміграція в Європі – складне суспільне явище. Вона майже два десятиліття була носієм політичних, соціально-економічних, ідеологічних та культурно-освітніх засад, вироблених напередодні і під час Української революції 1917-1921 рр. Перебуваючи в іншому політичному, економічному, етнічному, релігійному, мовному середовищах, маючи матеріальні нестатки, еміграція намагалася самоорганізуватися. Створення емігрантами різноманітних громадських, економічних, культурно-освітніх та фахових організацій слугувало засобом збереження національної ідентичності й адаптації до нових умов життя поза межами Батьківщини.

Політичні центри еміграції на континенті сформувалися спочатку в Австрії, а потім у Польщі, Чехословаччині, Німеччині та Франції, де перебувала велика кількість емігрантів. Вони сформулювали ідеологічні засади нової, небільшовицької України. Периферійні осередки еміграції були у Бельгії, Болгарії, Великобританії, Греції, Італії, Угорщині, Фінляндії, Югославії та інших країнах. Проміжне місце між політичними центрами еміграції та її периферійними осередками займала Румунія.

Серед емігрантів було чимало кооператорів, які у роки Української революції 1917-1921 рр. обіймали різноманітні посади в державному апараті та кооперативних організаціях. З-поміж них і такі відомі, як Х. Барановський, С. Бородаєвський, А. Лівицький,  Б. Мартос, К. Мацієвич, М. Трепет та інші. Про існування споживчих і кредитних кооперативів еміграції, діяльність кооператорів-емігрантів згадується у працях І. Витановича [1], Б. Винара [2], В. Піскун [3].

У науковій літератури з історії української еміграції в Румунії знайшли висвітлення питання перебування інтернованих вояків Армії УНР та УГА [4-5], діяльності Надзвичайної дипломатичної місії УНР [6-9], Громадсько-допомогового комітету  [10] та його лідерів К. Мацієвича [11-14] та Ю. Русова [15], а також окремих громадських організацій [16]. У працях, присвячених діяльності К. Мацієвича, згадується його робота на ниві кооперації [17-19]. Поза увагою дослідників залишилися питання діяльності окремих українських кооперативів у цій країні. Саме тому автор ставить собі за мету показати досвід кооперативної роботи українських емігрантів у Румунії. Основу статті складають матеріали доповіді, підготовленої до VIII Міжнародного симпозіуму з проблем аграрної історії, що відбувся 23-24 вересня 2010 р. у Черкасах [20].

Українська еміграція у цій країні на початку 1920-х рр. нараховувала від 3 до 5 тис. осіб [21, с. 20]. Значну частину серед них складали інтерновані вояки Армії УНР. Наприкінці 1921 р. їх загальна кількість становила 868 осіб, в тому числі понад 230 старшин. Вони були розміщені в таборах у Брашові, Фегераші, монастирях Коз’є, Тисмана, Стеру, в околицях Бухареста, згодом у таборі Орадя-Маре [22, арк. 14]. Перші спроби створення кооперативів припадають на 1921-1922 рр., коли у таборі Фегераш була започаткована споживча крамниця “Кантине”, а осередок емігрантів у Журжі (Джурджі, Добруджі) відкрив споживче товариство, яке забезпечувало своїх членів необхідним крамом [23, арк. 29-30]. Подібні організації створювалися і в інших місцях проживання емігрантів. У березні 1921 р. К. Мацієвич пропонував міністру закордонних справ УНР А.Ніковському організувати допомогу біженцям з України шляхом створення сільськогосподарських артілей. Проте для реалізації цієї ідеї бракувало коштів [24, арк. 48 зв]. У 1923  р. табори були ліквідовані. Одна частина колишніх вояків виїхала на навчання до Чехо-Словаччини, інша залишилася у Румунії.

Справами українців-емігрантів у Румунії спочатку опікувалися Надзвичайна дипломатична місії (НДМ) УНР на чолі з К. Мацієвичем, військова секція при ній під керівництвом генерала С. Дельвіга та філія Українського товариства Червоного Хреста. Завдяки НДМ у вересні 1922 р. виникла перша українська громадська організація – Філія Українського товариства прихильників Ліги Націй (ФУТЛН) у Бухаресті з осередками в Акермані,  Бакеу, Бєльцях, Джурджі (Добруджі), Каліманештах, Кишиневі, Орадя-Маре, Хотині, Чернівцях, Шабо, у березні 1923 р. – Союз українських жінок-емігранток, квітні – Співоче товариство “Дума”.

Саме з ініціативи управи ФУТЛН у Бухаресті було засновано перше в Румунії Українське ощадно-позичкове товариство “Згода” (зареєстровано румунською владою під назвою “Акордул”). Його установчі збори, які прийняли і затвердили з невеликими поправками вироблений спеціальною комісією статут, відбулися 6 травня 1923 р. у помешканні НДМ УНР. До правління товариства обрали В. Трепке (голова), доктора права Д. Маєр-Михальського, П. Горбуніва (члени), О. Черницького, І. Літновського, наглядової ради – К. Мацієвича (голова), архітектора Л. Плямадалу, інженера О. Спегальського (члени), ревізійної комісії – О. Долинюка та І. Крамаря. Пізніше до складу правління входив колишній комендант таборів для інтернованих українських вояків полковник Г. Порохівський. Управа товариства містилася у будинку НДМ УНР.

Головна мета товариства – поліпшення матеріального становища емігрантів, закладення міцного економічного фундаменту існування української еміграції [23, арк. 15 зв]. Кооператив надавав позики своїм членам, приймав вклади як від них, так і сторонніх осіб. По поточних рахунках кооператив сплачував 4 %  річних, вкладах – 5 і більше відсотків, по позичках стягував 12 % річних. Товариство здійснювало також комісійні та посередницькі операції. Пайовий внесок дорівнював 500 леям, при чому пай можна було вносити не відразу всією сумою, а частинами (ратами). Прибутки товариства розподілялися так: одна частина йшла у резервний капітал, друга – на користь пайовиків, третя – на різні українські національні справи, в тому числі і на допомогу емігрантам. Передбачалося, що товариство буде сприяти створенні інших кооперативів та кооперативних майстерень [25, с. 26].

Про необхідність створення кооперативів К. Мацієвич писав до С. Петлюри ще у квітні 1923 р., зазначаючи, що цю роботи треба було розпочати тоді, коли він “підіймав це питання в Уряді і прохав субсидії в українській валюті на організацію Банку (кооператив – В. В.), що в ті часи легко можна було зробити, то досі ми мали б остіли (настільки – В. В.) міцнийекономічний осередок, що вся наша сучасна праця проводилася б значно легше” [26, арк. 300]. А в листі від 2 травня того ж року Кость Адріанович писав: “Особливу Вашу увагу звертаю на наш почин організації Економічного Товариства. Аби такі організації утворилися скрізь: в Польщі, Чехії, Німеччині, Франції, Австрії та иньших країнах, а потім об’єдналися в якусь союзну організацію, то з цього б вийшло досить поважне діло. Ми в свойому Товаристві маємо капіталу коло 20 тис. леїв. Багато з ними зробити не можна, але коли б ми мали зв’язки з Польським Товариством, Чеським, то це б автоматично збільшувало б капітал і можливості як наші, так і цих Товариств” [26, арк. 302 зв].  Уряд, на думку К. Мацієвича, повинен був надати таким кооперативам кредити. Існування подібних товариств у різних країнах перебування еміграції полегшило б реалізацію системи її самооподаткування [26, арк. 306].

Українські громадські організації відкривали поточні рахунки у товаристві “Згода”. Наприклад, ФУТЛН мав у товаристві пай на суму 1 тис. леїв і поточний рахунок на суму 7,5 тис. леїв [23, арк. 24]. Паї в ньому мали й емігранти, які виїхали з Румунії до інших країн, наприклад, до Аргентини [27, арк. 12].

Із створенням у вересні 1923 р. Громадсько-допомогового комітету української еміграції в Румунії до нього увійшли представники усіх громадських організацій емігрантів, в тому числі й П. Горбунів від ощадно-позичкового товариства “Згода”  [23, арк. 43 зв]. Разом з іншими громадськими організаціями товариство надсилало привітання емігрантським інституціям в інших країнах з приводу національних свят (Шевченківське свято, День Соборності України, День проголошення незалежності України та інші), ювілеїв відомих митців (О. Олесь, О. Кобилянська, Д. Геродот та інші), вшанування пам’яті Симона Петлюри, з нагоди відкриття ІІ Українського наукового з’їзду в Празі тощо.

Кількість членів кооперативу зростала помірно, оскільки спочатку емігранти сподівалися на швидке повернення на батьківщину, потім від’їзд К.Мацієвича на науково-педагогічну роботу і частини емігрантів на навчання до Чехо-Словаччини, зрештою економічна криза 1929-1933 рр. призвела до зубожіння частини емігрантів. Тому кількість членів товариства максимально складала близько 100 осіб. Проте і в таких умовах воно ставало у пригоді своїм членам. Діяло товариство до кінця 1930-х років [25, с. 26].

За сприяння Громадсько-допомогового комітету у деяких місцевостях були відкриті споживчі кооперативи, які забезпечували емігрантів товарами першої необхідності й одягом [28, арк. 2]. На перших трьох конференціях української еміграції у Румунії піднімалося питання про створення поблизу Бухареста або на півдні Бессарабії хліборобської колонії з метою переходу поодиноких осіб чи груп до власного господарства. Здійснити цю ідею передбачалося на кооперативних засадах  [29, с. 27]. Заходами української громади у Гавані (Бессарабія) на початку 1930-х рр. було створено спілку “Хутір” у складі 10 осіб для придбання спільними зусиллями земельної ділянки площею 1 гектар з метою створення селянських господарств з хатами, а також громадських будівель (клуб, школа, читальня та інші). Така ділянка коштувала 30-35 тис. леїв. Будівлі члени спілки хотіли будувати спільними зусиллями, оскільки були майстрами з різних спеціальностей  [30, с. 27]. Подальшу долю спілки у наявних джерелах прослідкувати поки що важко.

Важливу роль у розгортанні кооперативної роботи української еміграції в Румунії відіграв професор Кость Мацієвич. Незважаючи на переїзд 1925 р. до Чехо-Словаччини, він залишався її лідером до кінця 1930-х рр. Щороку відвідуючи Румунію, корифей громадської агрономії передавав місцевій громаді свої наукові праці, в яких йшлося і про кооперацію. Серед них – “З минулого с.-г. кооперації на Україні” (1926), “Сільськогосподарська політика СССР у світлі аграрної кризи” (1931), “Колективізація селянського господарства на Україні” (1936), “Головні засади громадської агрономії” (1937-1938), статті у журналах “Трибуна України”, “Тризуб” тощо. Проте це тема для окремого дослідження.

Отже, українська політична еміграція в Румунії, перебуваючи у несприятливих суспільно-політичних умовах, маючи брак матеріальних засобів для існування і нестійке правове становище, спромоглася створити  низку кооперативів, які задовольняли споживчі і кредитні потреби не тільки її членів, але  емігрантів взагалі. Перспективними, на наш погляд, є дослідження теми поширення кооперації серед української еміграції в Європі взагалі і по окремих країнах зокрема та ролі її провідників у розгортанні кооперативного руху. 


Література
  1. Витанович І. Історія українського кооперативного руху. – Нью-Йорк: Т-во укр. кооперації, 1964. – 624 с.
  2. Винар Б. Матеріяли до історії економічних дослідів на еміграції (1919-1964) // Винар Б. Економічний колоніялізм в Україні та інші праці. – Нью-Йорк; Львів; Париж, 2005. – С. 143-273.
  3. Піскун В. Політичний вибір української еміграції (20-ті роки ХХ ст.). – К.: МП “Леся”, 2006. – 671 с.
  4. Срібняк І. В. Українці на чужині. Полонені та інтерновані вояки-українці в країнах Центральної та Південно-Східної Європи: становище, організація, культурно-просвітницька діяльність (1919-1924 рр.) / Київський держ. лінгвістичний ун-т.– К., 2000. – 280 с.
  5. Павленко М. І. Українські військовополонені й інтерновані у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії: ставлення влади і умови перебування (1919-1924) / Інститут історії України НАН України. – К., 1999. – 352 с.
  6. Піддубний І. Дипломатичні відносини між Україною та Румунією у 1918-1923 рр. // Україна-Румунія-Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин. Міжнар. наук. конф. 16-17 травня 2001 р. / Чернівецький нац. ун-т ім. Федьковича. – Чернівці, 2002. – С. 199-212.
  7. Власенко В. М. До діяльності Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Румунії (1919-1923 рр.) // Україна дипломатична: науковий щорічник. – К., 2007. – Вип.VIII. – С. 176-217.
  8. Власенко В. М. Документи і матеріали Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Румунії (1919-1923 рр.)// Пам’ятки: археографічний щорічник. – К., 2008. – Т.8. – С. 129-160.
  9. Власенко В. М. Надзвичайна дипломатична місія УНР у Румунії – організатор громадсько-політичного життя української еміграції // Сумська старовина. – 2008. – №ХХV. – С. 76-84.
  10. Власенко В. Перша конференція української еміграції у Румунії (до 85-річчя з дня заснування Громадсько-допомогового комітету української еміграції у Румунії) // Українознавство – 2008. Календар-щорічник. – К.: Укр. центр духовної культури, 2007. – С. 172-178.
  11. Власенко В. Штрихи до портрета Костя Мацієвича // Сумська старовина. – 1997. – №1. – С. 25-30.
  12. Табачник Д. В. Мацієвич Кость Андрійович // Табачник Д. В. Українська дипломатія: нариси історії (1917-1990 рр.): Навч. посібник. – К.: Либідь, 2006. – С. 278-297.
  13. Єпик Л. І. К. А. Мацієвич – науковець, дипломат, громадсько-політичний діяч // Український історичний журнал. – 2007. – №1. – С. 125-135.
  14. Листи Костя Мацієвича до Симона Петлюри (1920-1923  рр.) / Упоряд., вступна ст. та коментарі В.Власенка. – Суми: ФОП Наталуха А. С., 2009. – 128 с.
  15. Власенко В. На ниві науки і мистецтва (до біографій Юрія Русова та Наталії Геркен-Русової) // Пам’ятник: археографічний щорічник / Держкомархів України, УНДІАСД. – К., 2009. – Т.10. – С. 212-236.
  16. Власенко В. М. Філія Українського товариства Ліги Націй у Бухаресті: перші кроки // Література та культура Полісся. Збірник. – Вип. 38. Регіональна історія та культура в сучасних дослідженнях / Ніжинський держ. ун-т ім. М. Гоголя. – Ніжин, 2007. – С. 160-170.
  17. Плисюк В. Кость Мацієвич // Українські кооператори (історичні нариси). – Кн.1. – Львів, 1999. – С. 218-222.
  18. Власенко В. М. Кость Мацієвич: штрихи до портрета // Вісник Львівської комерційної академії. Сер. Гуманітарні науки. – Вип. 4. – Львів, 2002. – С. 67-78.
  19. Злупко С. Корифей суспільної агрономії // Злупко С. Українська економічна думка. Постаті і теорії. – Львів: Євросвіт, 2004. – С. 309-312.
  20. Власенко В. Кооперативний досвід міжвоєнної української політичної еміграції у Румунії // Український селянин. Зб. наук. праць / За ред. А.Г.Морозова. – Черкаси: Черкаський нац. ун-т ім. Б. Хмельницького, 2010. – Вип.12. – С. 203-206.
  21. Трощинський В. П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне та соціально-політичне явище . – К.: Інтел, 1994. – 259 с.
  22. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВОВУ), ф. 2471, оп. 1, спр. 1.
  23. ЦДАВОВУ, ф. 4465, оп. 1, спр. 157.
  24. ЦДАВОВУ, ф. 3696, оп. 2, спр. 308,
  25. Геродот Д. На службі українській справі (Про українську еміграцію в Румунії) // Тризуб. – Париж, 1933. – № 30-31. – С. 22-27.
  26. ЦДАВОВУ, ф. 3696, оп. 2, спр. 7.
  27. Центральний державний архів громадських об’єднань України, ф. 269, оп. 2, спр. 103.
  28. Центральний державний історичний архів України у м. Львів, ф. 516т, оп. 1, спр. 25.
  29. Хроніка. У Румунії. Третя конференція // Тризуб. – Париж, 1925. – №2. – С. 26-31.
  30. Хроніка. У Румунії. Д. Г. З життя Української Громади в Гавані // Тризуб. – Париж, 1933. – № 2-3. – С. 33-36.
До змісту