До змісту

ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ

     В. М. Артеменко,
кандидат історичних наук, доцент кафедри філософії і політології Полтавського університету економіки і торгівлі

ПРАВОВЕ ВИЗНАЧЕННЯ ТА НЕОБХІДНІСТЬ УДОСКОНАЛЕННЯ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ У СПОЖИВЧІЙ КООПЕРАЦІЇ

У статті аналізуються правові проблеми і колізії стосовно регулювання відносин власності у споживчій кооперації України, які зумовлені протиборством прихильників приватної та колективної власності, а також недостатнім теоретичним обґрунтуванням сучасного змісту кооперативних відносин.

В статье анализируются правовые проблемы и коллизии относительно регулирования отношений собственности в потребительской кооперации Украины, возникшие в следствии борьбы сторонников частной и коллективной собственности и в связи с недостаточным теоретическим обоснованием содержания современных кооперативных отношений.

The article analyzes the legal issues and conflicts concerning the regulation of property relations in the Consumer Cooperation in Ukraine, raised in the investigation against the supporters of private and collective property rights in connection with insufficient theoretical basis of modern cooperative relations.

Ключові слова: колективна власність, кооперативні відносини, право колективної власності, право приватної спільної власності, право спільної часткової власності, право спільної сумісної власності.

Труднощі, що виникли у розвитку споживчої кооперації України в перехідний період переважно зумовлювалися кризовими явищами економічного характеру та неможливістю її діяльності у ринкових умовах на основі чинного в радянський період Закону „Про кооперацію в СРСР”. Ці труднощі поступово були подолані насамперед завдяки організаційній роботі більшості правлінь споживспілок усіх рівнів, особливо Центральної спілки. Її зміст полягає в реформуванні відносин власності в споживчих товариствах, метою якого було і залишається перетворення пайовика (члена споживчого товариства) в активного кооператора, який особисто зацікавлений в економічній ефективності кооперативного господарювання.

У вирішенні цього найважливішого завдання розвитку споживчої кооперації України в трансформаційний період значну роль відіграло своєчасне прийняття Закону  „Про споживчу кооперацію” (1992 р.), яким встановлювалися нові юридичні норми організаційно-правового статусу кооперативних товариств, спілок, їх підприємств і організацій, а також  кооперативних відносин власності, які цим законом визначені як колективна форма реалізації приватної власності членів споживчих товариств. Завдяки цьому й іншим факторам уже в кінці 90-х рр. минулого століття більшість господарюючих суб’єктів системи стали працювати прибутково, тому перед споживчою кооперацією відкривалася перспектива відродження та успішного розвитку.

Разом з тим, аналіз цих перспектив у контексті загального сучасного розвитку суспільних реформ свідчить про те, що для майбутнього споживчої кооперації, як і кооперативному руху України в цілому,  існує суттєва загроза, яка полягає не тільки в негативному впливі на її господарську діяльність сучасної фінансово-економічної кризи, але й новітніх змін у юридичних актах, якими регулюється колективний сектор економіки. Як відомо, ці зміни спрямовуються на виключення із законодавчих актів самого поняття „колективна власність”, на базі якої засновується діяльність споживчих товариств і їх спілок.

Незважаючи на очевидну актуальність аналізу правового визначення кооперативної форми власності у діючому законодавстві, наукове осмислення цієї проблеми, по суті, завершується монографією вчених Інституту держави і права імені В. М. Корецького за редакцією В. І. Семчика „Право власності в споживчій кооперації України”, виданої далекого 1996 р. В цій роботі, яка відіграла важливу роль у захисті власності споживчої кооперації від обґрунтування прав на її приватизацію, аж ніяк не могли аналізуватися юридичні проблеми, що виникли навколо кооперативної власності в кінці 90-х рр. та на початку нового століття. Не розглядаються вони і в чисельних наукових публікаціях, присвячених сучасному розвитку кооперації.

Зважаючи на практичну зацікавленість правлінь споживчих товариств у створенні сприятливих правових засад їх розвитку, в цій статті зроблена спроба висвітлити це питання, зіставивши теоретичні та практичні засади споживчої кооперації з їх правовим визначенням, та сформулювати висновки про його подальше вдосконалення.

Наступ на колективну (кооперативну) власність розпочався ще в період так званої перебудови і її ліквідація стала однією із головних підвалин руйнування соціалістичного ладу. Про те, що в усьому світі колективна власність є важливою складовою суспільних відносин, що завданням трансформаційних реформ було лише очищення цієї форми власності та на ній заснованих відносин від соціалістичних викривлень і деформацій, як в 90 р., так і зараз не стало елементом суспільної свідомості як більшості громадян, так і обраних ними законодавців. На думку автора, первісною причиною цього є те, що для радянської економічної і юридичної наук, на яких сформовано світогляд сучасного депутатського корпусу Верховної Ради, який приймає правові акти, що регулюють розвиток кооперативного руху, поняття „колективна форма власності” швидше залишається ідейним гаслом радянської епохи, ніж науковою категорією, яка відображає поєднання приватної власності членів виробничого або споживчого кооперативу та колективної форми її реалізації. А, по-друге, багато з них розглядають споживчу кооперацію та залишки колективних господарств у сільському господарстві як поле для наступної приватизації тепер уже не загальної (державної), а групової власності, не враховуючи того, що зараз ця власність є персоніфікованою та закріпленою за членами кооперативів.

Іншою причиною „ігнорування” колективної власності законодавцем є те, що в радянський період приватна пайова власність членів виробничих кооперативів (колгоспів) не була персоніфікована взагалі, а в споживчих кооперативах („сільпо”) вона була зведена тільки до визнання права членів споживчих товариств на їх пайові внески, які становили 2-3 % від всієї сукупності власності споживчої кооперації, оскільки отримувані прибутки не розподілялися на паї, а зараховувалися на рахунок кооперативних товариств, їх підприємств і організацій. Унаслідок цього реальний зміст колективних відносин був досить спотворений, що зумовлювало низьку економічну ефективність колективного господарювання і критичне ставлення до кооперації громадськості. Зрозуміло, що така практика реалізації колективної форми власності, яка існувала в радянський період, мала бути ліквідована, що й сталося.

У процесі суспільних реформ, початок яких було покладено у 90-х рр. минулого століття, закономірно постало питання: бути чи не бути колективній формі власності і однієї з її форм – власності споживчої кооперації? Як відомо, це питання вирішувалося в рамках більш значимого процесу – приватизації держаної власності та започаткування нових форм її організаційно-господарського регулювання. І хоча на першому етапі суспільних перетворень, правовим підсумком яких стала Конституція України 1996 року, головна увага приділялася саме приватизації, а не осмисленню та впровадженню найбільш ефективних форм реалізації приватизованої власності, вже з самого початку трансформаційних реформ стало очевидно, що індивідуальна приватна власність не може стати єдиною, або навіть головною формою організаційно-правових відносин у приватизованих підприємствах. Переважаючою формою таких відносин стала колективна форма власності у таких її проявах як закриті та відкриті акціонерні товариства (ЗАТ, ВАТ), товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ), командитні товариства (КТ) тощо. І в цей же період розпочався процес становлення нових відносин власності у сільськогосподарських і споживчих кооперативах, у яких було розпайовано та закріплено землю і майно за членами колгоспів і персоніфіковано й закріплено власність споживчої кооперації за членами споживчих товариств. Унаслідок цього сьогодні в споживчій кооперації України за пайовиками закріплено близько 75 % обсягу кооперативної власності, а серед членів ліквідованих колгоспів розпайовані всі земельні угіддя та колективне майно.

При цьому земельний пай у сільськогосподарському кооперативі та грошовий пай і майнова частка у споживчому стали приватною власністю їх членів, якими вони не тільки володіють, користуються, а й мають право, визначене статутами, (крім продажу землі) розпоряджатися.

Разом з тим, колективна власність членів кооперативів - це не лише сума складених (об’єднаних) паїв. Частково за рахунок цих паїв, а частково за рахунок накопичення отримуваних прибутків кооперативи створюють колективну власність більш високого порядку – неподільний капітал, наявність якого є обов’язковою економічною і техніко-технологічною умовою їх господарювання та збереження. Тобто в реально діючій виробничій і споживчій кооперації сьогодні наявні два рівні колективізації приватної власності членів кооперативів: перший – колективізація (об’єднання) приватних паїв, які належать членам кооперативів і є однією із основ економічних відносин всередині кооперативу; другий – часткова колективізація отримуваних доходів усіма членами кооперативу у формі неподільного капіталу.

Саме колективний характер реалізації приватної пайової власності членів кооперативів є реальним практичним фактом сучасних відносин у десятках тисяч сільськогосподарських і споживчих кооперативних товариствах, їх підприємств і організацій. А отже, цей сектор соціально-економічних відносин потребує чіткого й обґрунтованого змістом кооперативних відносин правового визначення форми та відносин колективної (кооперативної) власності, а також правового захисту, механізми якого повинні бути закладені у чітких і однозначних правових нормах статусу та відносин колективної власності.

Закономірно постають питання: чи відображена у Конституції України, цивільному та господарських кодексах, інших законодавчих і нормативних актах колективна власність відповідно до реального змісту колективних відносин власності та принципів її реалізації в країнах світу? чи можливо регулювати колективні відносини власності та господарювання виключно на основі права приватної власності, зважаючи на те, що вона є основою, першоджерелом колективної власності? який сучасний стан справ правового регулювання колективних (кооперативних) відносин власності в Україні та які тенденції відображають його подальший розвиток?

Відповідь на ці питання було знайдено завдяки аналізу Конституції України, законів України та порівнянню з ними відповідних законодавчих актів ряду європейських країн. Вона полягає в тому, що в усіх першоустановчих законодавчих і нормативних актах незалежної України (Законі „Про економічну самостійність України” [1], Декларації про державний суверенітет України [2], Концепції переходу Української РСР до ринкової економіки [3], Законі України „Про власність” [4]), якими було започатковано весь зміст сучасних суспільних реформ і незалежності української держави, визнання колективної форми власності було однією із найважливіших юридичних норм проголошених засад сучасного економічного ладу та цивільних відносин. Так, Законом „Про економічну самостійність України” встановлювалося, що власність в Україні “виступає у таких формах: державна, колективна, індивідуальна (індивідуальна і приватна трудова власність) та інші, передбачені законом форми власності”, що “відносини власності встановлюються і регулюються на основі законодавства”, а держава “гарантує рівноправність усіх форм власності” й охороняє їх законом [1, с. 9,10]. Закон України „Про власність” (1991 р.) вміщує розділ ІV „Право колективної власності”, статті якого визначають суб’єкти колективної власності (Ст. 20), підстави для виникнення права на неї (Ст. 21) та об’єкти права колективної власності у різних організаційно-господарських формах, в  тому числі кооперативах (Ст. 23–29) [4].

Такі підходи до визначення форми власності у господарських суб’єктах, заснованих на об’єднанні власності (грошових внесків або майнових паїв), відображені у Законі України „Про споживчу кооперацію” (1992 р.), статтею 9 якого встановлюється, що „власність споживчої кооперації є однією з форм колективної власності” (тут і далі виділено автором, В. А.),  яка складається з власності споживчих товариств, спілок, підпорядкованих їм підприємств і організацій і їх спільної власності, а кожен член споживчого товариства має свою частку в його майні, яка визначається розмірами обов'язкового пайового й інших внесків, а також нарахованих на них дивідендів [5].

Узагальнення законодавчих норм стосовно колективної форми власності та регулювання відносин щодо неї членів господарських, в тому числі кооперативних товариств, зроблено у Господарському кодексі України (2003 р.), статтею 63 якого встановлюється, що залежно  від форм  власності, передбачених  законом, в Україні можуть функціонувати підприємства, що діють „на  основі колективної   власності (підприємства колективної власності)”. Глава 10 „Підприємства колективної власності”, яка вміщує новели про „Поняття підприємства колективної форми власності” (Ст. 93), до яких у ній відносяться „виробничі кооперативи,  підприємства  споживчої   кооперації,   підприємства громадських і релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом” та інші статті цієї глави успадкували головний зміст попереднього законодавства незалежної України з питань колективної власності і в цілому є достатньою базою для вдосконалення підпорядкованих цьому кодексу законів про окремі гілки кооперації в Україні [6].

Слід відмітити те, що у Господарському кодексі, на думку автора, допущено суттєву помилку, яка полягає в тому, що виробничі та споживчі кооперативи, головним змістом діяльності яких для досягнення статутних цілей соціального порядку є господарська діяльність, не віднесені до господарських товариств, хоч статтею 94 кодексу „Господарська діяльність кооперативів”  визначено, що виробничі кооперативи, у тому числі „підприємства споживчої кооперації”, можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно-збутову,   постачальницьку, сервісну та будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом [6].

Також виробничі кооперативи і серед них „підприємства споживчої кооперації” мають усі визначені статтею 79 ознаки господарського товариства:  „Господарськими  товариствами  визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами  та/або громадянами  шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з  метою  одержання  прибутку”. Твердження про неприбуткову діяльність підприємств споживчої кооперації є принаймні спірним, а на думку автора – хибним і таким, що відносить споживчу кооперацію як самостійний соціально-економічний уклад до розряду малозначимих громадських і благодійних організацій. Практична реалізація ідеї безприбутковості суперечить законам економічного розвитку, і якби вона дійсно реалізовувалася на практиці, то внаслідок цього відбулося б розорення будь-якого господарського товариства. В тому числі й кооперативного.

Недосконалість Господарського кодексу полягає ще і в тому, що в ньому не зазначається того реального факту, що всі господарські товариства, починаючи від акціонерних, засновуються на колективній власності їх учасників. Навіть за умови, що акціонерне товариство створене приватною особою, як тільки воно розпочинає продаж акцій, а інакше воно не може бути таким товариством, стає товариством, що здійснює свою правочинність на основі й з урахуванням прав усього колективу акціонерів. Ця методологічна помилка бере початок від прийняття у 1991 р. Закону України „Про господарські товариства”, в якому проігноровано колективний характер та зміст відносин власності акціонерних  товариств, товариств з обмеженою відповідальністю, товариств  з  додатковою відповідальністю, повни та командитних товариства [7].

Заслуговує на особливу увагу стаття 111 Господарського кодексу „Споживча кооперація. Підприємства споживчої кооперації”, якою споживча кооперація визнається „самостійною організаційною формою кооперативного руху” „первинною   ланкою...” якої, „є   споживче товариство  –  самоврядна  організація  громадян,  які  на  основі добровільності  членства,  майнової   участі   та   взаємодопомоги об’єднуються   для   спільної  господарської  діяльності  з  метою колективного  організованого  забезпечення  своїх  економічних   і соціальних  інтересів.  Кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні” [6]. Досить важливою нормою цієї статті є визнання того, що „власність споживчої кооперації  складається  з  власності споживчих товариств, спілок (об’єднань) і їх спільної власності і є однією з форм колективної власності.  Володіння, користування та розпорядження  власністю споживчої кооперації здійснюють її органи відповідно до установчих документів товариств, спілок об’єднань”, тобто юридичні особи, а не члени товариств, що випливає із Цивільного кодексу України. Цією статтею знову законодавчо встановлюється право  споживчих   товариств,   їх   спілок  (об’єднань)  ”утворювати для  здійснення  своїх  статутних  цілей  підприємства, установи та інші суб’єкти господарювання”, які можуть бути унітарними або корпоративними підприємствами [6].

У наступних законодавчих актах України, присвячених організаційно-правовому регулюванню діяльності суб’єктів господарювання, заснованих на колективній власності, зокрема в законах „Про сільськогосподарську кооперацію” [8] (1997 р.), „Про кооперацію” (2003 р.)  [9],  „Про акціонерне товариство”     (2008 р.) [10] норми „колективна власність”, „колективна форма власності”, „право колективної власності”, більше не вживаються. Більше того, має місце виключення цієї норми із чинного законодавства шляхом припинення дії раніше прийнятих правових актів і заміни їх новими. Так, у зв’язку з прийняттям і набуттям чинності Цивільного кодексу України (2003 р.) втратив чинність Закон „Про власність”. Очевидно, що відміна раніше діючого закону мала б супроводжуватися включенням його норм до нового кодексу, або супроводжуватися науковим обґрунтуванням і суспільною підтримкою доцільності їх вилучення чи суттєвої корекції. Як свідчать автори окремих публікацій питання про те, наскільки Цивільний кодекс успадковує норми Закону „Про власність” вченими не досліджувалося, хоча межа цивільних відносин і проходить через власність, яка не може бути об’єктом цивільних прав, оскільки поняття „власність” є ширшим на відміну від поняття „об’єкти цивільних прав” [11].

Очевидно, що відміна цього закону в контексті питання, яке розглядається, була б безболісною, якби всі діючі в Україні форми власності, в тому числі і колективна (кооперативна), були визначені у Конституції України. Проте, діюча Конституція України вміщує лише норми приватної, державної і комунальної власності, тоді як норма „колективна (кооперативна) власність” в ній відсутня. Можливий висновок про те, що „проблема колективної власності” не тільки має конституційне походження, а й сама її наявність є не випадковою. Наприклад, О. П. Лихотнікова відзначає: ”за формами власності стоять інтереси конкретних людей, конкретних соціальних груп і суспільних прошарків, які захищають ті форми власності, які, на їхню думку, є для них очевидними, і ігнорують, а то й прямо виступають проти інших форм власності, будь-якими доступними методами і засобами” [12].

Зазначимо, що якими б інтересами та причинами не визначалася позиція противників колективної власності, ніхто не може заперечити факту її реального існування в Україні і інших країнах світу, а також зростання її ролі в економічних і соціальних відносинах у найбільш розвинутих країнах. У наукових дослідженнях відзначається, що колективна форма власності явище об’єктивне як об’єктивним є бажання людей до колективних форм господарювання” [13]. Її реальним проявом є те, що колективні суб’єкти господарювання фактично і юридично володіють колективним майном, частина якого у вигляді паю, акції належить кожному члену колективу. Самостійно кожний із членів не має права розпорядитися цим майном, реалізувати повноваження власника має право лише юридична особа в установленій формі та у визначеному порядку. А оскільки майно належить юридичній особі як єдиному суб’єкту права власності, то це є ні що інше як колективна власність, і саме вона є джерелом її правового визнання та регулювання. Звідси виникає необхідність розгляду правоздатності суб’єкта права колективної власності з позицій правового режиму майна, яке є об’єктом даного права. При цьому слід зазначити, що ряд учених (О. В. Дзера, О. О. Підопригора, Я. М. Шевченко, І. Т. Пукшін, В. В. Янчук) вважають, що права колективної власності не існує, а є лише право приватної спільної власності, поняття, види і право якої прописані у Главі 26 Цивільного кодексу України „Право спільної власності” (статті 355–358).  Показово, що у статті 355 з метою обійти норму „колективна власність” вживаються норми „право спільної власності”, „право спільної часткової власності” і „право спільної сумісної власності”, остання з яких, що прописано пунктом 4 статті 435,  виникає на основі договору між фізичними або юридичними особами, які внесли частки у спільну власність [14]. При цьому у названих статтях Цивільного кодексу, відзначає Є. Комах, не враховується, що для права спільної сумісної власності характерна наявність кількох суб’єктів і спільність об’єкта власності, тоді як право колективної власності може належати, і фактично це є загальною практикою, одному суб’єкту – акціонерному, господарському та кооперативному товариству [13].

Досить проблемною для практичної діяльності колективних (кооперативних) суб’єктів права є норма статті 3 Цивільного кодексу, згідно з якою правоздатність суб’єктів сумісної власності здійснюється за спільною угодою всіх учасників, тоді як діючим правом колективної власності вона визначається більшістю голосів. Очевидно, що практичне застосування цієї норми значно ускладнить прийняття рішень господарюючими суб’єктами колективної форми власності і в багатьох випадках призведе до їх ліквідації.

Суттєвим недоліком чинного законодавства, яким регулюються діяльність і відносини власності у суб’єктах колективної форми власності, є не тільки різне нормативне визначення в них організаційних форм суб’єктів господарювання, а й різний їх перелік. В одних із них вживається юридична норма „колективна власність”, в інших – ні. Наприклад, у Законі України „Про господарські товариства” норма „колективна власність” і такі поширені організаційно-правові форми суб’єктів господарювання, як „кооперативне товариство”, або виробничий, споживчий чи кредитний кооператив, відсутні. В Главі 8 Цивільного кодексу України є статті, якими регулюється діяльність виробничого кооперативу (статті 163–166), а статтею 86 споживчі кооперативи визначено як непідприємницькі товариства. В цій статті прописано: „Непідприємницькі    товариства    (споживчі   кооперативи, об'єднання громадян  тощо)  та  установи  можуть  поряд  зі  своєю основною  діяльністю  здійснювати підприємницьку (тобто господарську) діяльність,  якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає  меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню” [14]. Така норма є щонайменше дивною, оскільки без утворення та діяльності кооперативних підприємств (магазинів, закладів харчування, переробних і інших підприємств) виконання статутних цілей споживчих товариств взагалі неможливе. Економічна і, передусім, підприємницька діяльність споживчих товариств є головним і єдино можливим засобом досягнення їх статутних завдань, фактичним змістом їхнього існування. А тому споживчі товариства, можливо, і слід віднести до господарських товариств, діяльність яких спрямовується на задоволення соціальних інтересів своїх членів. Якщо не прийняти цей погляд, то, у зв’язку з тим, що на практиці підприємства споживчих товариств і їх спілок здійснюють господарську діяльність, і вона є основою розвитку цієї гілки кооперації, залишається відкритим питання – до якої організаційно-правової форми слід віднести споживчу кооперацію? До непідприємницьких товариств, як це визначено Цивільним кодексом, і доповнити цю норму визначенням, що для досягнення своїх цілей споживчі товариства мають право здійснювати господарську діяльність на основі діючого цивільно- та господарсько-правового регулювання діяльності виробничих кооперативів, чи до господарських товариств із зазначенням неприбуткового характеру їх господарської діяльності, враховуючи те, що споживчі товариства об’єднують найменш соціально захищені верстви населення та фактично виконують суспільну соціальну функцію, яка в іншому разі виконувалася б державою.

Як уже відзначалося у Главі 26 Цивільного кодексу України „Право спільної власності”, законодавець фактично відміняє юридичну норму „колективна власність”, яка залишається у Законі „Про споживчу кооперацію” та Господарському кодексі України. Якщо проаналізувати позицію Міністерства юстиції з цього питання, а саме йому належить ініціатива витіснення норми „колективна власність” із усіх законодавчих актів, то вона пояснюється тим, що ця форма не визначена в Конституції України, вона також відсутня у конституціях найбільш розвинутих країн. А тому вилучення поняття і норми „колективна власність” з нормативного лексикону, на думку авторів таких підходів, буде сприяти „європейськості” України. При цьому докази вчених про неправомірність такої позиції Мін’юсту останнім не беруться до уваги і питання про збереження в Україні поняття „колективна форма власності”, на якій засновується господарська та інша діяльність суб’єктів цієї організаційно-правової форми в Україні, залишається відкритим.

Очевидно, що вищеназвані аргументи є недостатніми для того, щоб відмінити норму „колективна власність”, оскільки, по-перше, в Основних засадах Конституції України проголошується, що „Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки” [15, с. 5], тобто вона визнає і захищає суб’єкти колективної власності, які діяли під час прийняття Основного Закону. До речі, Цивільний кодекс прийнято через cім років після цього, а отже його прийняття у такій редакції було здійснено не тільки з порушенням, а всупереч Конституції України. По-друге, поширена думка про те, що Конституцією України утверджується існування лише приватної, державної та комунальної власності, є хибною, оскільки у статті 41, на яку посилаються опоненти колективної форми власності, взагалі йде мова не про форми власності, а про право громадян на приватну власність (володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю) та про їх право „користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону” [15]. Очевидно, що Конституція чи інший закон не можуть поширювати право громадян на користування  приватною чи колективною (груповою) власністю громадян саме тому ця стаття Конституції не містить норми „колективна власність”.

Посилання на те, що в конституціях розвинутих країн відсутня норма „колективна власність”, також не відповідає дійсності. Так, В. Мамутов і Л. Савельєв відмічають, що колективна власність законодавчо закріплена і має широке практичне застосування у багатьох країнах світу: в США – в промисловості, в Ізраїлі – у сільському господарстві. М. Абрамов, оцінюючи наміри Міністерства юстиції щодо виключення із Господарського кодексу України законодавчих норм, які регулюють право колективної власності та колективних суб’єктів господарювання відмічає, що такі наміри суперечать міжнародній юридичній практиці та багатьом актам сучасного українського законодавства [16] і не враховують того, що “в ринковій економіці виживуть і будуть рoзвиватися ті із форм власності, які виявляться більш життєздатними”   [13], а не ті, яким будуть створюватися штучні сприятливі умови для розвитку.

Згідно зі статтею 15 Конституції ФРН, “земля, природні багатства і засоби виробництва можуть бути з метою усуспільнення переданими в громадську власність або інші форми громадського (тобто колективного) господарства...” При цьому статтею 14.3 допускається навіть примусове усуспільнення власності  “для  спільного блага” [17]. У статті 9 Конституції Франції записано: “Будь яке майно, підприємство, використання якого підпорядковується державному апарату, або є монополією, повинно стати колективною власністю” (“Tout bien, toute entreprise, dont l'exploitation a ou acquiert les caracteres d'un service public national ou d'un monopole de fait, doit devenir la propriété de la collectivité”) [18].

Аналіз конституційного права європейських країн підводить до висновку, що більшість конституцій цих держав встановлюють нову економічну структуру суспільства, виходячи з того, що демократичний розвиток сучасного капіталізму може бути забезпеченим лише за рахунок визнання і використання різних форм власності і за суттєвого обмеження права приватної власності. Ці конституції заперечують стару ліберальну, “людоїдську” концепцію про безмежне панування в суспільстві приватної власності  [19]. Так, згідно статті 42 Конституції Італійської Республіки власність може державною або приватною, а економічні блага належать державі, товариствам або приватним особам. У статті 45 встановлено, що „Республіка визнає соціальну функцію кооперації..; закон підтримує розвиток кооперації, заохочує її необхідними засобами і забезпечує шляхом необхідного контролю характер і цілі кооперації” [20].

Зрозуміло, що конституції встановлюють не стільки законодавчі норми, скільки принципи суспільної організації, в більшості з них, особливо в країнах “старої” демократії, ними регулюються тільки політико-правові засади суспільного устрою. Тому законодавче регулювання соціально-економічних відносин, основою яких є форми власності та господарювання, в законодавстві країн світу більш широко відображено у Цивільних, Господарських і Комерційних кодексах і законах про організаційно-правові форми господарських суб’єктів (товариств, компаній тощо). Зокрема, у Комерційному кодексі ФРН (із змінами і доповненнями станом на 19.12.1998 р.) законодавчо визнається і трактується колективна власність і прописуються норми, які регулюють  господарську діяльність заснованих на ній суб’єктів: акціонерних, відкритих господарських і командитних товариств. У Цивільному кодексі ФРН, у статтях, якими регулюються відносини у юридичних особах (компаніях, товариствах, кооперативах), встановлено, що економічні (стаття 22) та неекономічні (стаття 23) (компанії, товариства, кооперативи) мають діяти на основі статутів, які приймаються на загальних зборах усіма голосами учасників (стаття 33), що для прийняття рішень зборами необхідне схвалення того чи іншого проекту більшістю присутніх членів (компанії, товариства, кооперативу) (стаття 32), що правління компаній обирається зборами її членів (стаття 27) [21], тобто прописуються всі усталені норми реалізації колективної форми власності.

Аналіз законодавчих норм Цивільного кодексу Франції [22] також засвідчує поширеність у цій країні колективних форм власності та господарювання. Зокрема, статтею 712 названого кодексу передбачено, що “власність також може бути надбана приєднанням, або об’єднанням згідно з угодою”, як це є в різних організаційно-правових формах господарських суб’єктів в Україні, заснованих на колективній власності. Кодексом (стаття 1668) встановлено, що “кожний партнер залишається власником власності, яку він вніс у товариство. Буде вважатися нерозділеною між партнерами власність, яка набута шляхом інвестицій або реінвестицій за рахунок капіталу товариства, який був раніше нерозділеним. Це має бути аналогічним тому, як партнери погодилися про нерозділену власність”. Тобто французьке законодавство встановлює норму “неподільної” частини колективної власності, що є правовою та практичною нормою відносин власності у споживчій кооперації України.

Главою V Комерційного кодексу Франції законодавчо регулюється господарська діяльність колективних, у тому числі кооперативних торговельних підприємств і колективних складів, а також заснованих на колективній власності Повних товариств, Простих командитних товариств, Товариств із обмеженою відповідальністю, Акціонерних товариств. Зокрема, статтею L 125-1 встановлюється  колективна форма власності у торгівлі, яка є найважливішою галуззю господарської діяльності споживчої кооперації України, а статтею L 125-2 – порядок заснування колективних суб’єктів господарювання. Для створення колективного суб’єкта господарювання, як записано у цій статті, громадяни “повинні організуватися у формі Економічно зацікавленої групи, Публічної компанії з обмеженою відповідальністю з перемінним капіталом або корпорації (кооперативного товариства) роздрібних торгівців, юридична особа яких має визнавати і виключно використовувати будівлі і приєднані частини колективного магазину, визначати і проводити спільну політику і організувати та здійснювати керівництво спільними справами” [23].

Позитивний вплив на вирішення правових колізій щодо використання в українському законодавстві юридичної норми „колективна власність” може мати вивчення досвіду з вирішення цього питання в Російській Федерації, який узагальнений О. П. Лихотніковою у згадуваній статті „Дискуссия о формах собственности”. Зокрема, вона відзначає, що в Конституції РФ (стаття 8) та Цивільному кодексі цієї країни (стаття 212) визначаються приватна, державна, муніципальна (комунальна) й інші форми власності, які вчені В. О. Рибаков і В. О. Тархов трактують як колективну й особисту власність, першу з яких визначають як власність одного суб’єкта, а колективну – як власність юридичної особи [24, с. 5]. Як відзначає К. І. Скловський, і з цим висновком погоджується О. П. Лихотнікова, норма про форми власності має конституційне походження. А оскільки норма „інші форми власності” в РФ має конституційне походження, то і норма „колективна форма власності” має конституційне походження і їх необхідно визнати як об’ктивну реальність [25, с. 159]. Загальним висновком О. П. Лихотнікової щодо нормативного використання терміну „колективна власність” є такий: „Колективні форми господарювання, які є в різних країнах, передбачають наявність колективного майна, частина якого у вигляді паю, акції належить кожному члену колективу. Самостійно кожний із членів не має права розпорядитися цим майном, реалізувати повноваження власника може лише юридична особа у встановленій формі й у визначеному порядку. Майно належить юридичній особі як єдиному суб’єкту права власності. Це не що інше, як форма колективної власності” [12].

Слід також відзначити, що термін „колективна класність” використовується як усталене поняття і у статті Католицької енциклопедії „Власність”. Зокрема, в статті „Форми власності” записано: „Якщо дотримуватися права власності то її розглядають як індивідуальну або колективну, зважаючи на те, хто є володарем: людина (фізична особа) чи об’єднання (юридична особа). Знову ж колективна власність відрізняється об’єднанням” [26].

Подібну аргументацію щодо доцільності збереження норми „колективна власність” у чинному законодавстві України можливо продовжувати й далі. Проте можлива й інша постановка питання, – чи були підстави для заміни цієї норми терміном „спільна власність”, і чи відповідає її змістовне наповнення завданням регулювання економічних і соціальних відносин у колективних суб’єктах господарювання: акціонерних, господарських і кооперативних товариствах?

Слід зазначити, що сучасні правові колізії, що виникли навколо нормативного регулювання суб’єктів господарювання колективної власності, у значній мірі визначаються тим, що категорія „колективна власність” є категорією двох гілок науки – економічної та юридичної, і в кожній із них вона по різному трактується. Для економічної теорії переважно характерне визнання прогресивності колективної форми господарської діяльності та власності, яка розглядається більшістю вчених як відображення тенденції поступової соціалізації (демократизації) економічних відносин і створення на основі цього процесу соціального суспільства. На користь цього свідчать процеси суспільного масштабу з перетворення приватновласницьких суб’єктів господарювання в колективні, або народні підприємства, на яких, наприклад у США, працює понад 10 % зайнятого населення [13]. До речі, в українському законодавстві відсутня така організаційно-правова форма господарських суб’єктів, хоч у цілому ряді країн, у тому числі Російської Федерації, вона існує.

У пострадянській економічній науці „колективна власність” господарюючих суб’єктів, які не тільки володіють, а й використовують і розпоряджаються власністю, розглядається як „сумісно-розділена” власність, яка не тільки сумісна (колективна) за формою і розділена (приватна) за належністю членам господарських товариств, а й обов’язково має сумісну (спільну, неподільну) частину. Найбільш повно питання про сумісно-розділений характер економічних відносин у сучасному суспільстві викладено у наукових працях А. А. Гриценка  [27] та Г.В. Задорожного [28].

Такому розумінню сумісно-розділеного характеру економічних відносин, як домінуючого змісту і тенденції розвитку засад відносин власності та господарювання не в повній мірі відповідають юридичні норми, які стали використовуватися замість норми „колективна власність”, яка може бути узагальнюючим терміном змісту таких відносин. Так, використання в Цивільному кодексі норми „спільна часткова власність” передбачає лише частину цих відносин, а саме право володіння об’єктами власності. Очевидно, що саме володіння є лише кроком на шляху до господарського використання „спільної” (колективної) власності, яка після цього перетворюється згідно з Цивільним кодексом у „спільну сумісну власність”, а згідно з Господарським кодексом – у „колективну власність”.  Проте якщо порівнювати їх зміст, то виявиться, що „спільна сумісна власність” не в повній мірі відображає зміст понять „сумісно-розділені економічні відносини” та „колективна власність”, який згідно зі статтею 368 Цивільного кодексу зводиться до того, що спільною сумісною власністю є власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них. Тобто для визначення права власності, наприклад, у споживчому кооперативі для регулювання пайових відносин, потрібно використовувати статтю 358 „Здійснення права спільної часткової власності”, якою встановлюється що така власність є розділеною на визначені частки, а для регулювання відносин щодо неподільної власності товариства –  статтю 368. Це породжує іншу колізію, – на якому праві власності (спільної часткової чи спільної сумісної) регулюються відносини власності, наприклад, у споживчому кооперативі чи іншому господарському товаристві?

На думку автора, враховуючи ідейне навантаження минулого розвитку України, яке несе на собі термін „колективна власність” і європейські прагнення політичних сил, можливо і відмовитися від нього, як юридичної норми, що визначає найважливішу сучасну форму власності та господарювання. Проте він має бути заміненим зрозумілим і загальноприйнятим новим визначенням цих суспільних явищ, яким у Конституції Італії, наприклад, є термін „кооперативна власність”. Цей термін добре зрозумілий громадянам України і за своїм змістом повністю тотожний терміну  „колективна власність” і як юридична норма широко використовується в законодавчих і нормативних актах усіх країн світу та нормативних актах Європейського Союзу.

Інший висновок із аналізу сучасного правового регулювання кооперативних відносин полягає в тому, що правова невизначеність, або неправильна визначеність ряду аспектів кооперативної власності і її господарської реалізації базується на науковому вакуумі в частині теоретичного визначення кооперації як соціально-економічного укладу. Це є окремим і великим питанням, але цілком очевидно, що обмежувати сучасну кооперацію баченням „великих кооператорів” минулих століть не можна, потрібний сміливий підхід до перегляду застарілих положень і формулювання нових, які б обґрунтовували докази, що кооперативний уклад є важливою складовою сучасної економіки, а його соціальна та демократична складові є його особливими ознаками, але аж ніяк не головними характеристиками.


Література
  1. Про економічну самостійність Української РСР : Закон України // Закони України. Т. 1. – К., 1996. – С. 10–15.
  2. Про державний суверенітет України : Декларація, прийнята ВР Української РСР 16 лип. 1990 р. – К. – 1999. – 8 с. 
  3. Концепція переходу Української РСР до ринкової економіки // Зоря Полтавщини. – 1990. – 16 листоп.
  4. Про власність : Закон України // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 20.
  5. Про споживчу кооперацію : Закон України. – К. : Укоопреклама, 1992. – 15 с. 
  6. Господарський кодекс України [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18, № 19–20, № 21–22. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=436-15
  7. Про господарські товариства : Закон України // Закони України. Т. 2. – К., 1996. – С. 189–213.
  8. Про кооперацію : Закон України. – К. : НМЦ “Укоопосвіта”, 2003. – 24 с.
  9. Про сільськогосподарську кооперацію : Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 39.
  10. Про акціонерні товариства : Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 2008. – № 50–51.
  11. Цюра В. Майбутнє Закону України «Про власність» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.pravoznavec.com.ua/period/article/1459/%D6
  12. Лихотникова О. П.  Дискуссия о формах собственнсти [Електронний ресурс] / О. П.   Лихотникова // Право: теория и практика. – 2003. – № 11. – Режим доступу : http://www.ateism.ru/books/sklyarov/glava34.htm
  13. Комах Е. Право коллективной собственности в Укране [Електронний ресурс] / Е. Комах // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1997. – № 6. – С. 5–8.  – Режим доступу : http://www.ateism.ru/books/sklyarov/glava34.htm
  14. Цивільний кодекс України [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=4&nreg=435-15
  15. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. – Х., 1996. – 46 с.
  16. Абрамов Николай. Как надо правильно менять кодексы. Еще раз о коллективной собственности и досудебном порядке урегулирования некоторых хозяйственных споров [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www.yurpractika.com/article.php
  17. Конституція Федеративной Республіки Германии [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://constitution.garant.ru/DOC_3864885
  18. Конституция Французской Республики [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.humanities.edu.ru/db/msg/6481
  19. Конституционное право государств Европы / под ред. Д. А. Ковачева). – М. : Волтерс Клувер, 2005.
  20. Конституция Итальянской Республики [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.italia-ru.it/node/4657
  21. German income approach [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://bundesrecht.juris.de/bgb/BJNR001950896.html
  22. Civil Code. Premilinary title… [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.legifrance.gouv.fr/html/codes_traduits/code_civil_somA.htm
  23. Statuts de la Société Coopérative d'Intérêt Collectif à [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.legifrance.gouv.fr/WAspad/VisuArticleCode?commun=&code=&h0= CCOMMERL.rcv&h1=1&h3=1
  24. Тархов В. А. Право собственности: вопросы теории и практики : сборник материалов межкафедрального семинара / В. А. Тархов, В. А. Рыбаков ; под науч. Ред. В. А. Рыбакова. – Рязань, 2001. – C. 3-14.
  25. Скловский К. И. Собственность в гражданском праве : учеб.-практ. пособие / К. И. Скловский. – 2-е изд. – М. : Дело, 2002. – 512 с.
  26. Католическая энциклопедия: Собственность [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  http://www.newadvent.org/cathen/12462a.htm
  27. Гриценко А. А. Совместно-разделенные отношения: труд, собственность и власть  // Экономика Украины. – 2003. – № 3. – С. 50–58.
  28. Задорожный Г. В. Собственность и экономическая власть. – Харьков: Основа. - 1996. – 141 с. 
До змісту