До змісту

ВАЖЛИВІ ПОДІЇ

     М. В. Аліман,
кандидат економічних наук, доцент Полтавського університету економіки і торгівлі
     В. М. Артеменко,
кандидат історичних наук, доцент кафедри філософії і політології Полтавського університету економіки і торгівлі

СУСПІЛЬНІ ПРИЧИНИ СТВОРЕННЯ ПОЛТАВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ЕКОНОМІКИ І ТОРГІВЛІ

Університети – як живі люди: вони народжуються, відбувається їхнє становлення, а потім триває їхнє життя, позначене постійним розвитком наукової, навчальної та просвітницької діяльності. У цьому розвитку, який у найстаріших університетах сягнув багатьох століть, завжди виділяються відмінні періоди, а їх перебіг часто супроводжується зміною самої назви університету. Та якою б не була історія вищого навчального закладу – тривалою чи короткою, всі вони постали свого часу на вимогу суспільних потреб, пройшли етапи становлення і розвиваються доти, доки існують ці потреби.

Зародження та розвиток вищого навчального закладу Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі» зумовлено особливими суспільними потребами. Вони полягають у виникненні та поширенні в Україні в другій половині ХІХ та ХХ століттях нового суспільно-економічного укладу – кооперації. Розвиток цього укладу, що став важливою складовою соціально-господарської організації майже одного мільярда людей в усіх країнах світу,1 супроводжувався зародженням нових суспільних відносин, головний зміст яких полягає у поєднанні індивідуальної природи людини, її устремління до володіння приватною власністю з колективними формами життя, створення суспільних багатств та їх розподілу. Саме в контексті розвитку однієї із гілок цього укладу – споживчої кооперації, сформувалася потреба у підготовці фахівців, які б добре знали її економічні й організаційні підвалини та були віддані її ідеалам.

Потреба в кадрах для споживчої кооперації в Україні з’явилася в другій половині ХІХ століття, з виникненням перших споживчих товариств2. Вона булапродиктована відсутністю фахівців з комерційної та фінансово-кредитної справи, права і бухгалтерського обліку, що суттєво ускладнювала діяльність цих товариств і призводило до неефективного господарювання та їхнього банкрутства. З цієї причини лише шість років проіснувало засноване 1866 року перше в Україні Харківське споживче товариство, – воно не мало кваліфікованих спеціалістів, а тому допускало серйозні помилки у веденні торгівлі та виробничій діяльності, у фінансових справах. Саме тому один із його засновників, піонер української кооперації Микола Баллін, ще на початку 70-х років XIX століття вказував на необхідність відкриття кооперативних університетів. Він посилався на досвід споживчої кооперації Англії, серед принципів діяльності якої було й обов’язкове відрахування частини прибутку на культурно-освітню роботу. До речі, цього принципу Міжнародний кооперативний альянс і споживча кооперація України дотримуються й нині.

На початковому періоді розвитку споживча кооперація задовольняла потреби у фахівцях за рахунок випускників комерційних училищ, яких у дореволюційній Росії діяло близько 400-т. Проте рівень цих фахівців не міг цілком задовольнити кооперативні товариства, оскільки діяльність останніх, зокрема у формуванні пайових капіталів, управлінні справами і розподілі прибутків, суттєво відрізнялася від діяльності тогочасних приватних суб’єктів господарювання. Тому після об’єднання споживчих товариств у спілки, яке дозволило отримати і сконцентрувати більше прибутків, уже на початку ХХ століття за кошти цих спілок організовуються перші кооперативні курси та школи .

Про актуальність підготовки фахівців, здатних забезпечити кооперативне господарювання, свідчить обговорення цієї проблеми вже на першому Всеросійському кооперативному з’їзді, який відбувся 1908 року. На другому з’їзді, в серпні 1912-го, це питання постало знову, і цього разу було прийнято рішення про створення кооперативного інституту. Першим кроком у цьому напрямі стало відкриття 1913 року кооперативної школи при Московському Народному університеті імені О. Л. Шанявського. Того ж року в Києві відбувся Всеросійський кооперативний з’їзд, на якому питання про відкриття кооперативних навчальних закладів розглядалося знову. Наскільки ця проблема була нагальною, свідчить той факт, що навіть у роки Першої світової війни, яка принесла Російській імперії великі людські й матеріальні втрати, мережа кооперативних училищ постійно зростала і в 1917-му в країні налічувалося 25 середніх спеціальних навчальних закладів цього профілю.

Внаслідок зростання масштабів кооперативної діяльності та прийнятих ще в дореволюційний період рішень кооперативних з’їздів, у вересні 1918 року в Москві почав діяти перший кооперативний інститут. А невдовзі, в січні 1920-го, відкрився кооперативний інститут і в Києві.3

Після революції в розвитку кооперації відбуваються значні зміни. В гострій політичній боротьбі, що розгорнулася в той період, зіткнулися два погляди на місце і роль кооперації в подальшому суспільному розвитку. На першому етапі революційних перетворень, в період так званої «червоногвардійської атаки» на капітал, кооперація розглядалась як дрібнобуржуазний соціально-економічний уклад, господарський та організаційний апарат якого потрібно було використати лише для розподілу продуктів. На її базі було створено «продовольчі комуни», в які примусово залучалося все населення. Економічна та соціальна безглуздість цього та інших заходів, що проводилися в рамках так званої політики «воєнного комунізму», зумовили перегляд у 1921 році цих підходів і проголошення «нової економічної політики», в якій кооперація стала розглядатися як «готова форма соціалістичного устрою». Відповідно до так званого Ленінського «кооперативного плану», з колективізацією селянських господарств починає динамічно розвиватися виробнича кооперація. У 30-ті роки саме вона стає панівним укладом у сільському господарстві.

Розвиток споживчої кооперації визначився декретом РНК «Про споживчу кооперацію» (1921) та резолюціями ІХ з’їзду, ХІІ і ХIV конференцій РКП(б). Згідно з цими документами, вона підпорядковувалася партійно-державному апаратові та була зобов’язана виконувати роль «змички міста з селом». З цього часу споживча кооперація набуває переважно «селянського» характеру, а її перспектива, як наголошувалося на ІХ з’їзді РКП(б), полягала у «повному одержавленні та злитті з економічними радянськими органами».

Примусове включення кооперації у вирішення завдань побудови нового суспільства, обмеження, а невдовзі й повна заборона приватновласницьких відносин зумовили майже монопольний стан кооперації на сільському споживчому ринку. Тому, хоча заходи радянської влади з підпорядкування кооперації завданням соціалістичного будівництва запроваджувалися шляхом примусового насадження псевдокооперативних відносин, основою яких стала ліквідація приватного змісту пайового капіталу, однак така політика створювала умови для швидкого розвитку кооперативного господарювання, а отже і його кадрового забезпечення.

Слід відзначити, що вже в 20-30-і роки минулого століття було завершено об’єктивний процес організаційної інтеграції споживчої кооперації України. Колись розрізнені споживчі товариства та спілки поступово консолідувалися в районні, обласні та республіканську спілку споживчих товариств України (Укоопспілку). У зв’язку із входженням України до союзної держави – СРСР, Укоопспілка, разом із кооперативними спілками інших союзних республік, входила до Центральної спілки споживчих товариств (Центроспілки) СРСР. Як уже відзначалося, в цей період було відкрито Київський кооперативний інститут, кооперативні технікуми в ряді обласних центрів та кооперативні факультети в окремих вишах. Проте внаслідок масових репресій сталінського режиму, що здійснювалися в 30-х роках, було репресовано та переважно знищено досить багато організаторів кооперативного господарювання і освіти, про що читач може дізнатися із названої статті киянки Олени Мельник та дослідження вчених нашого університету Мирослава Алімана і Тетяни Оніпко [3]. Було «репресовано» й Київський кооперативний інститут, який 1934-го року припинив свою діяльність. Цілком очевидно, що ці репресії були однією із найважливіших причин проблеми кадрового забезпечення споживчої кооперації, що виникла в повоєнний період.

Після повоєнної відбудови народного господарства з кінця 50-х років у країні розпочався динамічний розвиток промисловості і сільського господарства, збільшувалося виробництво товарів народного споживання, зростала купівельна спроможність населення. Все це сприяло розширенню торгівлі на селі, а отже і зростанню обсягів господарської діяльності споживчої кооперації. Так, за 1959–1965 роки товарообіг споживчої кооперації України зріс на 85,3 відсотка. Значно збільшилися обсяги заготівлі сільськогосподарських продуктів та сировини. Впродовж тільки цих семи років у селах і районних центрах було відкрито понад 12 тисяч крамниць. Мережа підприємств громадського харчування зросла в 2,1 раза. В цей же період споживча кооперація збудувала 38 консервних заводів, внаслідок чого потужність консервного виробництва зросла в 6,6 раза, що, по суті, означало створення нової галузі господарства не тільки кооперації, а й економіки в цілому. В 50–70-х роках ХХ століття споживча кооперація Ураїни перетворилася в досить могутню галузь господарської діяльності, а її статутний капітал і фонди виробничих підприємств становили четверту частину обсягів кооперативної галузі всього Союзу4.

Динамічний екстенсивний розвиток споживчої кооперації потрібно було поєднати з якісними змінами в організації та ефективності кооперативного господарювання, поліпшенням якості торговельного обслуговування населення і діяльності закладів громадського харчування. Саме такі завдання ставилися перед кооперативними товариствами і спілками на зборах Ради Центроспілки СРСР у листопаді 1958 року, рішеннями яких вони зобов’язувалися здійснити заходи з поліпшення культури торгівлі на селі, зі спеціалізації магазинів та із впровадження прогресивних форм торгового обслуговування населення.

Істотні зміни відбувалися в організації гуртової торгівлі. Полтавська, Черкаська, Львівська, Харківська, Дніпропетровська та інші обласні споживчі спілки налагодили безпосередні зв’язки з промисловими підприємствами – виробниками швейних виробів, взуття, тканин та інших непродовольчих товарів.

Разом зі зростанням у 1,5 раза обсягів діяльності споживчої кооперації України у 1959–1965 роках зросла й чисельність її працівників. Більшість їх – 216,5 тисячі – була зосереджена в торгівлі. На виробничих підприємствах працювало 88,5, у громадському харчуванні – 60,2, у заготівлях – 33,7 тисячі чоловік.

Для забезпечення зростаючих потреб споживчих товариств і спілок, їхніх підприємств і організацій в освічених фахівцях, які були б здатні забезпечити виконання завдань, що ставилися перед споживчою кооперацією, в ці роки в системі Укоопспілки було відкрито кооперативні технікуми в Донецьку, Харкові, Сімферополі, Києві та Сумах. Зростав випуск підготовлених цими навчальними закладами фахівців. Якщо в 1958 році вони випустили 2 970 молодших спеціалістів – товарознавців, економістів, бухгалтерів, технологів, то в 1965-му вже було підготовлено 9 380 таких фахівців, або в 3,2 раза більше. Завдяки цьому кількість спеціалістів у споживчій кооперації України із середньою спеціальною освітою збільшилася за сім років у 3,7 раза і перевищила 1965-му 44 тисячі осіб. Поліпшувався і якісний склад управлінських працівників і фахівців вищої ланки, але він був явно недостатнім. Якщо в 1958 році в споживчій кооперації республіки працювало 2,2 тисячі спеціалістів з вищою освітою, що становило 0,6 % від загальної чисельності працівників, то в 1965-му їхня чисельність зросла у 2,7 раза, а питома вага склала 1,17 відсотків. У споживчій кооперації окремих областей України на тисячу працівників припадало лише 10–13 фахівців з вищою освітою. Дещо кращими показники були в Закарпатській, Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській та інших областях, розташованих ближче до Львівського торгово-економічного інституту.

 У системі Полтавської обласної спілки споживчих товариств на початку 60-х років працювало близько 28 тисяч осіб. Спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою було лише 960 – на 3 200 посад, які потребували таких фахівців. Серед голів правлінь районних споживчих спілок вищу освіту мали тільки 23,7 %, а серед їхніх заступників: з торгівлі – 16,0, із заготівель (директори заготконтор) – 10,5 відсотків. Вкрай низьким цей показник був для голів правлінь споживчих товариств – з них вищі навчальні заклади закінчили лише 1,4, а середні спеціальні – 15 відсотків. Більшість працівників, які обіймали посади товарознавців, бухгалтерів, економістів, мали тільки практичний досвід роботи і, в кращому разі, середню спеціальну освіту. Такий стан з укомплектуванням посад керівників і спеціалістів був майже в усіх областях України.

Зростання обсягів діяльності споживчої кооперації та висунення щодалі вищих вимог до рівня комерційної, правової, фінансово-економічної роботи стали гальмуватися через відсутність необхідної кількості фахівців та управлінських кадрів, які могли б успішно вирішувати науково-технічні, організаційні та фінансово-господарські проблеми, що поставали з тогочасним розвитком споживчої кооперації. Було очевидним, що навіть розширена мережа кооперативних технікумів, які почали діяти в усіх обласних центрах України, не могла задовольнити потреби споживчих товариств і спілок у фахівцях вищої кваліфікації, які могли б вирішувати не тільки складні господарські питання, а й стати організаторами подальшого розвитку споживчої кооперації. Слід наголосити, що в 50–60-і роки, коли після повоєнної відбудови народного господарства споживча кооперація розвивалася високими темпами й динамічно збільшила обсяги свого господарювання, саме кооперативне господарювання за технологіями і рівнем технічного забезпечення перетворювалося в різновид індустріальної галузі виробництва зі зростаючими внутрісистемними й позасистемними господарськими зв’язками. Тому відсутність потрібної кількості товарознавців, інженерів-технологів, бухгалтерів, економістів з вищою освітою не дозволяла забезпечити належну господарську ефективність та подальший розвиток кооперативної галузі. Таких фахівців у той час для споживчої кооперації в Україні готував лише Львівський торгово-економічний інститут (ЛТЕІ), який підпорядковувався Центроспілці СРСР. У зв’язку з віддаленістю ЛТЕІ та низьким рівнем життя населення в ньому тоді мало навчалося вихідців зі центральних, східних і південних областей України, а направлені для роботи у споживчі товариства і спілки цих областей випускники львівського вишу, які переважно були уродженцями західних областей, надовго там не затримувалися. Та й направлялося їх дуже мало. Ось чому на початку 60-х років на порядку денному стало питання про відкриття в цьому регіоні кооперативного інституту.

Започаткування першоджерел майбутнього Полтавського університету економіки і торгівлі відображало лише частину загального процесу економічного та інтелектуального зростання української нації в той період і відбувалося в контексті  загальних потреб господарського та соціального розвитку. В повоєнний період у більшості областей України діяли сільськогосподарські, педагогічні, будівельні інститути, відносно розвиненою була мережа класичних університетів, медичних інститутів і вищих навчальних закладів, які готували фахівців для гірничої, металургійної, нафтодобувної, легкої промисловості, літакобудування тощо. А ось кількість вищих навчальних закладів для торгівлі та громадського харчування була вочевидь недостатньою. Тому відкриття в Полтаві вищого навчального закладу споживчої кооперації слід розглядати в одній площині з утворенням у 1959 році Донецького інституту радянської торгівлі, а в 1961-му – Харківського інституту громадського харчування. Ці новостворені, шляхом реорганізації раніше діючих, вищі навчальні заклади були покликані забезпечити розгортання державної торгівлі та громадського харчування в східних областях України, промисловість яких на цей час розвивалася надзвичайно високими темпами. Однак ці виші не могли повною мірою вирішити проблему кадрового забезпечення підприємств цих галузей навіть у державному секторі економіки, а тим більше – в кооперативному. Було цілком очевидним, що вирішити це завдання було можливо лише шляхом створення самостійного вищого навчального закладу споживчої кооперації, який би забезпечував фахівцями торгівлю і громадське харчування в сільській місцевості, яка була зоною діяльності кооперації.

Отже відкриття вищого навчального закладу споживчої кооперації, зоною діяльності якого мали б стати центральні, східні та південні області України  зумовлювалася нагальними суспільними потребами того часу. Проте, його заснування саме в Полтаві зумовлювалося впливом кількох інших, пороте важливих факторів. Зокрема, певний вплив на відкриття в Полтаві вищого навчального закладу споживчої кооперації справили наявні в цьому місті традиції з підготовки фахівців комерційної справи. Адже ще в 1900 році братами Баєрами було відкрито Полтавське комерційне приватне семикласне училище, яке готувало фахівців-комерсантів. Згодом, після заснування у 1916-му Полтавської спілки споживчих товариств, тут активно діяли кооперативні курси, а також кооперативна школа. На початку 20-х років функціонував у Полтаві й кооперативний технікум, але в 1923-му його об’єднали з сільськогосподарським, організувавши агрокооперативний технікум. Останній був віднесений до категорії вищих навчальних закладів. У 1930 році на базі цього та інших технікумів міста було створено Полтавський сільськогосподарський інститут, який мав кооперативний факультет. 1944 року Полтавська обласна спілка споживчих товариств відкрила в місті торгово-кооперативну школу, яку в 1957-му було перетворено в кооперативний технікум. Тобто, на початку 60-х років минулого століття в Полтаві існували певні здобутки та традиції кооперативної освіти, в кооперативному технікумі і сільськогосподарському інституті були викладачі, які могли б стати ядром для викладацького складу новостворюваного вишу.

Цілком очевидно, що ще один вищий навчальний заклад споживчої кооперації міг бути створений лише за умови, що об’єктивна потреба в ньому сприйнята низовими і вищими кооперативними органами управління. Більше того, перспективи його створення залежали від того чи знайдуться ініціатори, які б узяли на себе досить важку справу – отримати відповідне рішення в Кабінеті Міністрів СРСР та ЦК КПРС, створити матеріально-технічну базу вишу і забезпечити його освітню діяльність.

І такі люди знайшлися. А першим кроком, з якого розпочинається 50-літня історія Полтавського університету економіки і торгівлі, стало відкриття у 1961-му Полтавського навчально-консультаційного пункту (ПНКП) Львівського торгово-економічного інституту Центроспілки СРСР.


Примітки
  1. За даними Міжнародного кооперативного альянсу на початку ХХІ століття до цієї організації входили національні кооперативні спілки та організації, що об’єднували 860 млн. членів кооперативів понад 150 країн світу. >>
  2. Споживчі товариства є добровільними організаціями  громадян, які створюються шляхом об’єднання їхніх капіталів (паїв) для господарської діяльності. Відмінність кооперативних товариств від акціонерних полягає в тому, що право володіння, управління і розпорядження кооперативною власністю здійснюється не за розміром внесеного капіталу (акцій), а на демократичних засадах: «одна людина – один голос». Від соціалістичної форми власності кооперативний уклад відрізняється тим, що власність і весь процес виробництва та розподілу прибутку в ньому персоніфікований, а не знеособлений. У сучасному світі принципи кооперації є базовою основою створення соціального суспільства і є досить поширеними у багатьох країнах світу. >>
  3. Історія цього інституту, що існував впродовж 1920–1934 років, висвітлена в статті О. Мельник [1]. Передрук цієї статті також розміщено на сторінках електронного наукового журналу «Українська кооперація» [2]. >>
  4. Підраховано за джерелами [4-5] >>

Література
  1. Мельник О. Маловідома сторінка з історії економічної освіти 1920-х років // Культурна спадщина Києва: дослідження та охорона культурного середовища. – К.: АртЕк, 2003 р., С. 96–103.
  2. Мельник О. Маловідома сторінка з історії економічної освіти 1920-х років // Українська кооперація, № 1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  http://www.ukrcoop-journal.com.ua
  3. Аліман М. В., Оніпко Т. В. «Чистка» кадрового складу споживчої кооперації у 1920–1930 рр. / Споживча кооперація України. Історичні та соціально-економічні аспект:. Зб. статей. – К.: Редакція газети «Вісті Центральної спілки споживчих товариств України» – 1996. – С. 69–76.
  4. Потребительская кооперация СССР за 1970 год. – М.: Центросоюз СССР. – 1971.
  5. Потребительская кооперация СССР за 1980 год. – М.: Центросоюз СССР. – 1980.
До змісту