До змісту

СЛОВО КООПЕРАТОРАМ-ПРАКТИКАМ

     В.Г. Перхун,
перший заступник голови правління Кіровоградської обласної спілки споживчих товариств

СПОЖИВЧА КООПЕРАЦІЯ У СОЦІАЛЬНОМУ РОЗВИТКУ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА

Сучасна роль споживчої кооперації визначається її своєрідною формою соціальної та господарської самоорганізації громадян задля задоволення їх матеріальних і духовних потреб шляхом ефективного об’єднання ресурсів і високопродуктивної праці. Громадсько-господарська сутність кооперації, що визначається принципами добровільності, рівноправності, справедливості, соціальної спрямованості та інших, зводиться до практичної реалізації відносин соціального партнерства і співпраці, які споконвіку були основаними засадами виживання людини і людства, а тому повинні широко розповсюджуватися у сучасному світі. Про це свідчить досить успішна діяльність Міжнародного кооперативного альянсу, який об’єднує майже мільярд осіб-членів кооперативів у більшості країн світу. 

Визнаний у всьому світі вчений-економіст М.І. Туган-Барановський вважав, що саме кооперативний рух відкриває широкі можливості гармонійного поєднання соціальної справедливості як основоположної цінності розвитку людського суспільства з свободою кожного члена кооперативу, а у більш загальному плані – свободу господарюючої людини з свободою усіх у суспільстві.

У кооперації він вбачав дієвий ефективний механізм служіння загальному благу через забезпечення блага для окремої людини відповідно до її здібностей і потреб. У цьому плані слід вказати, що саме кооперативна форма господарювання є більш прийнятною і фундаментальною, ніж ринок свобідної конкуренції, під гаслом якого почалися та й досі відбуваються ринкові неоліберальні реформи у нашій країні. Проте ринок – це суто економічний механізм поєднання економічних інтересів виробника і споживача. Він не переслідує мети соціального людського розвитку, сам процес обміну виступає формою соціальних відносин. Кооперація з самого початку була замислена саме як соціальний механізм розвитку заради людини, але з широким використанням економічного інструментарію. Головне, що при кооперативній формі організації виробництва підриваються засади експлуатації, відчуження працівника від своєї праці та її результатів. Добровільна колективність є головною рисою і характеристикою кооперації, незалежно від того, у якій сфері вона функціонує: в сфері виробництва, заготівель чи споживання. Саме у цьому вбачається та основа, яка зможе забезпечувати соціально орієнтоване господарювання, що сьогодні є надзвичайно важливим для суспільного виробництва і посткризового розвитку.

Для виходу з економічної кризи дуже важливим є перегляд традиційної точки зору на відносини кооперативної власності, бо саме вона відкриває нові широкі можливості органічно поєднувати загальний і особистий інтерес, не доводячи стан внутрішніх протиріч до напруги, позитивно впливає на вирішення соціальних проблем розвитку. У кооперативній власності вдало розв’язується протиріччя між індивідуальністю та колективністю-соціальністю, що дозволяє як стримувати тенденції до тоталітаризму, так і протистояти безмежному пануванню індивідуалізму, що породжує «війну всіх проти всіх».

Про економічний і соціальний зміст кооперативної власності В.М. Артеменко зазначає, що «нарешті чітко і однозначно можна заявити про те, що за своїм походженням і змістом кооперативна власність є приватною власністю. За формою ж господарської і соціальної реалізації вона є колективною, тобто кооперованою (об'єднаною) формою власності та такою, яка має принципову відмінність від інших форм колективної власності – акціонерної, комунальної та державної. Так, якщо акціонерна власність складається із часток, що належать акціонерам, а комунальна і державна є усуспільненою власністю на місцевому та державному рівнях, в якій відсутня її персоніфікація за громадянами, то кооперативна власність за своєю організаційною структурою є більш складним явищем. Це зумовлюється тим, що на первинному рівні своєї реалізації кооперативна власність виступає у формі простого об'єднання приватних часток (паїв) членів кооперативів. Проте, вона має і другий, більш високий рівень власної реалізації, організаційною формою якого є створення кооперативами неподільної власності, спочатку за рахунок часток пайового капіталу членів кооперативів, а в процесі економічної діяльності – за рахунок використання на формування неподільного капіталу частини отриманих прибутків». Саме неподільний капітал кооперативного товариства забезпечує значно більшу стабільність його господарської діяльності та підвищує відповідальність по взятих економічних зобов’язаннях, ніж просте об’єднання паїв.

Неподільний кооперативний капітал у цьому випадку вже несе в собі не лише економічне навантаження, як будь-яка інша форма капіталу, а початково визначається соціальною спрямованістю усієї діяльності кооперативних товариств, бо саме створення кооперативу визначається саме соціальною метою, намаганням більш людяно і справедливо  вирішувати актуальні соціальні питання саме не на лише економічних засадах, а на демократичних та колективістських основах, що є більш прогресивно-позитивним у порівнянні з приватновласницькими економічними відносинами.

Тим самим рівень неподільної кооперативної власності стає наявним прообразом того, до чого прямує людство, бо у найбільшій мірі відображає глобальну тенденцію зростання соціалізації економічних відносин, необхідність якої ігнорувала неоліберальна теорія ринкового фундаменталізму, але сучасна світова криза довела необхідність подальшої соціалізації заради розв’язання гострих сучасних протиріч і посткризового розвитку людства. Необхідність поглиблення соціалізації у першій четверті ХХІ ст. підтверджується тим, що саме на соціалізацію у зростаючій мірі орієнтується акціонерне та корпоративне національне законодавство розвинених країн, спрямоване на забезпечення більш сприятливих умов для ефективної та конкурентоспроможної діяльності господарюючих суб’єктів різних форм власності. Норми соціального характеру, за якими стоїть орієнтація на посилення колективістського змісту відносин власності, набувають усе більшого розповсюдження. Так, наприклад, у Франції акціонерне товариство, як встановлено національним законодавством, разом із загальним має розробляти соціальний баланс. Він передбачає звіт по коштам, виділених на соціальний розвиток трудових колективів, а самі ці кошти являють собою не що інше як спільний (неподільний) капітал для цих соціальних цілей. Щось подібне формувалося уже в Радянському Союзі під назвою «суспільні фонди споживання», але не на рівні окремих підприємств, а на державному рівні. Зараз цей позитивний досвід повертається, що об’єктивно витікає з потреб подальшого розвитку, який не може бути не пов’язаний з процесами усуспільнення, котрі відображають зміст соціалізації.

Споживча кооперація в Україні функціонує в умовах нинішніх суспільно-політичних трансформацій і становлення ринкових відносин. Тому головною проблемою, яка постала перед нею, є пошук шляхів і методів виведення кооперативної системи на конкурентоспроможний рівень, на чому наголосив на ХХ з’їзді споживчої кооперації України голова правління Укоопспілки С. Бабенко, вказуючи на дуже непросте завдання: «на всіх рівнях, у всіх сферах діяльності зламати психологію виживання, вичікування і рішуче, у найкоротший термін перейти до політики сталого, динамічного розвитку»*.

Якщо у цьому плані шукати основу необхідних змін, то потрібно перш за все звернути увагу на зміну моделі мислення керівників кооперативних підприємств, надати йому науково обгрунтованої цілісності не лише щодо самої системи споживчої кооперації, а насамперед щодо цілісності людського життя і діяльності, які у кооперативних принципах організації представлені більш рельєфно, ніж у будь-якій іншій теорії суспільного розвитку. Але тут потрібно розуміти й те, що перехід до ринкової економіки пропагує дещо інші принципи і підходи, що не може впливати на рішення і дії членів кооперативів. Це тим більш важливо, що кооперативи діють у ринковому середовищі, а тому вимушені до нього пристосовуватися.

Філософія і культура кооперації як основа світогляду добровільного об’єднання заради зростання добробуту – це те головне, що повинне не лише проголошуватися, але й підтверджуватися реальною діяльністю у вирішенні гострих актуальних питань сучасного розвитку. У цьому плані можна привести ряд показників, які засвідчують реальний стан системи споживчої кооперації, висвічують певні досить напружені моменти в останні роки функціонування. Так, за підсумками 2009 року 97,3% підприємств системи були прибутковими, а у Івано-Франківській, Рівенській, Сумській, Тернопільській, Чернівецькій областях усі підприємства були прибутковими. У 16 обласних споживчих спілках збільшився товарооборот роздрібної торгової мережі, а взагалі по системі він у діючих цінах він становив 103,4% порівняно з 2008 роком.

Проте кризові явища, які охопили усю фінансову систему і національну економіку, негативно вплинули і на товарооборот мережі роздрібної торгівлі, а тому у порівняльних цінах він становив лише 86,0% від рівня 2008 р. Зменшилася продаж продовольчих товарів (86,9% від рівня 2008 р.), а їх питома вага у товарообороті дещо зросла (з 85,5% у 2008 р. до 86,5% у 2009 р.). Це пов’язано з тим, що зменшилися доходи населення, зросли ціни, а тому відбулася деяка переорієнтація попиту на продовольчі товари. Люди стали більше купувати овочів (у 1,7 рази), картоплі (117,8%), олії (107,9%). Серед непродовольчих товарів спостерігалось зростання покупок на шкіряне, текстильне, комбіноване взуття (104,7%), ігри та іграшки (107,6%), фармацевтичні товари (100,8%). Проте й це зростання у більшості випадків викликане зростанням цін, бо у порівняльних цінах продаж непродовольчих товарів склав всього 80,1% відносно до 2008 року. При цьому слід вказати, що роздрібні ціни у системі кооперації були дещо нижчими, ніж ціни у інших секторах економіки.

Щоб перейти на шлях розвитку системі споживчої кооперації потрібно знаходити ефективні способи поєднання методів ринкового управління і кооперативних принципів господарювання. У цьому плані доцільно поглиблювати кооперацію між кооперативами, що займаються різними видами діяльності; поглиблювати диверсифікацію виробництва в межах як окремого кооперативу, так і в межах обласних спілок кооперації; акцентувати першочергову увагу на тих видах діяльності, які опираються на місцеві ресурси і дозволяють реалізовувати продукцію без особливих транспортних затрат; для членів кооперативів вводити гнучку систему стимулювання праці та оплати тих товарів, що виробляються самими кооперативами; з метою формування постійних покупців, особливо у сільській місцевості, вводити накопичувальну та бонусну систему у мережі роздрібної торгівлі; спрямовувати зусилля на відтворення народних промислів і налагодження збуту їх продукції через існуючу мережу кооперативної торгівлі та ін.

Все вищевикладене дозволяє зробити висновок, що сама природа кооперативного сектору господарського розвитку відповідає нагальним потребам, перш за все у соціальному плані, а тому при творчому підході має безперечний потенціал щодо розв’язання проблем підвищення народного добробуту, особливо у сільській місцевості, куди ще «не дійшли» крупні фірми. Широке використання місцевої сировини, близькість до ринків продаж, більш дешева робоча сила у сільській місцевості у поєднанні з гнучкою системою матеріального заохочення повинні відіграти свою позитивну роль у розвитку сектору споживчої кооперації в умовах подолання сучасної кризи.


Примітки

Матеріали ХХ з’їзду споживчої кооперації України. – К., 2009. – С. 18.>>

До змісту