До змісту

ІСТОРІЯ

     В. П. Рекрут,
голова обласного комітету профспілки працівників споживчої кооперації, член Спілки журналістів України, член правління Вінницької обласної організації Всеукраїнської спілки краєзнавців

Репресії більшовицької влади проти вищого керівництва Укоопспілки в роки “великого терору” (1936–1939 рр.)

У залі засідань правління Укоопспілки зусиллями нинішнього керівництва створений портретний пантеон колишніх керманичів  споживчої кооперації України, котрий дозволяє контролювати кадрові перестановки у вищих керівних органах системи у 20–30 рр. ХХ ст. Але лише у певній мірі, адже призначення вищих посадових осіб відбувалися за рішенням ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У, до номенклатури  яких відносилося керівництво Укоопспілки. Чимало документів про такі призначення зберігалися під грифом  “Совершенно секретно”, “Особая папка”. До 90-х рр. ХХ ст. доступ до документів і матеріалів був украй обмежений. Тому в згаданій портретній галереї не всі керівники того страшного періоду посіли своє належне місце.

Лише після проголошення незалежності України з’явилася реальна можливість ознайомити широку кооперативну громадськість з основними віхами життя і діяльності цих непересічних особистостей і заповнити “білі плями” в ієрархії вищого керівництва споживчої кооперації України. Доля майже всіх керманичів Укоопспілки міжвоєнного періоду склалася трагічно.  Більшість із них стали жертвами системи тоталітарної більшовицької влади, у створенні якої вони брали безпосередню й активну участь.

Слід відмітити, що у вітчизняній  історичній науці висвітленню терору більшовицької влади і застосуванню  політичних репресій у 20–40-х рр. ХХ ст. в Україні надається величезне значення. За даними Є. К. Бабич і В. В. Потоки, у роки незалежності  опубліковано понад 4 тис. офіційних документів, монографій, спогадів, матеріалів конференцій, журнальних публікацій, статей тощо. Варто назвати наукові праці І. Біласа, С. Білоконя,  Ю. Шаповала, колективну монографію “Політичний терор і тероризм в Україні”, регіональні дослідження з науково-документальної    серії   “Реабілітовані історією” тощо. У наукових розвідках С. Кульчицького, Є. Сверстюка, О. Реєнта, Р. Пирога, О. Бажана, Р. Подкура  та інших публікаціях  науковці, краєзнавці нагромадили величезний масив фактичного матеріалу і в значній мірі позбавили суспільство від “білих плям” в історії колишньої радянської держави.    Прикро, що в історичній науці взагалі  відсутнє цілісне дослідження, яке б торкалося процесів застосування політичних репресій проти споживчої кооперації у період 20–40-х років ХХ ст. та у роки “великого терору” зокрема. Крім декількох ювілейних видань окремих обласних спілок і наукових публікацій  М. Алімана, С. Гелея, В. Блізняка і А.  Клєви, О. Нестулі, Т. Оніпко,  В. Рекрута, В. Чумаченка  висвітлення долі вищих керівників центральної, обласних і районних спілок, залишилося   поза історичною пам’яттю. Суспільство ще зовсім мало знає про десятки тисяч інших кооператорів, котрих нещадна тоталітарна система позбавила найдорожчого – життя. Тому на сучасному етапі розвитку історичної науки дослідження з проблематики політичних репресій більшовицької влади в системі споживчої кооперації не втрачають своєї актуальності і повинні стати предметом вивчення та поширення серед кооперативної громадськості України.

Необхідно зазначити, що на початку 30-х рр. ХХ ст. внаслідок цілеспрямованої політики більшовиків щодо визначення ролі та місця споживчої кооперації в радянській країні система опинилася у повному підпорядкуванні держави і її діяльність цілком залежала від політичної волі ЦК ВКП(б). Споживча кооперація втратила адміністративну й економічну самостійність.  Важелі демократичного самоврядування і членського контролю набули формального значення, всі  фінансові ресурси кооперативних установ опинилися під контролем держави та направлялися для проголошеного більшовицьким керівництвом країни будівництва соціалізму. Політична лояльність до більшовизму стала провідним і обов’язковим критерієм оцінки її кадрового потенціалу. Внаслідок цього на зламі 20–30-х рр. кооперативна спільнота стала майже повністю пролетаризованою і, за твердженням А. Мікояна на ХVII з’їзді ВКП(б), “...две трети всех торговых работников в городах… вступили на торговое поприще после ХVI партийного съезда, а в деревне… составляет даже 80 %”.  (www.hronos.km.ru)

Таким чином, система споживчої кооперації України  на початку 30-х рр. ХХ ст.  перетворилася в органічну структуру соціалістичної моделі економіки держави, отримала монопольне становище на селі й стала слухняним  виконавцем рішень партійно-радянських органів.  Тому розглядати проблеми взаємовідносин між  владою і споживчою кооперацією потрібно в контексті й нерозривному зв’язку з політичними рішеннями більшовицької партії та всебічним контролем потужної системи виконавчої влади на місцях.

У середині 30-х рр. провали у здійсненні  більшовицької політики  індустріалізації, невиконання темпів  суцільної колективізації, голод на селі та продовольчі труднощі у містах, зростаюче незадоволення широких верств населення змусили вище політичне керівництво країни шукати причини власних поразок.  По-більшовицькому визнаючи помилки, начебто мотивовані   посиленням  боротьби  світового капіталізму проти СРСР, Й. Сталін і його прибічники висунули декілька ідеологічних міфів, базованих на загостренні класової боротьби всередині країни та наявності “величезної” кількості антирадянських політичних організацій (терористичних, націоналістичних, релігійних), активної контрреволюційної діяльності – різноманітних “шпигунів”, “шкідників”.   Радянська пропаганда нарекла визначених партією “крайніх” ганебним тавром “ворогів народу”, що автоматично ставило перед каральними органами завдання розгорнути в країні небачені політичні репресії. Більшовики застосовували дуже простий механізм  боротьби з  “ворогами народу”: потужне ідеологічне оброблення мас, внаслідок якого було створено уявний образ “антирадянської людини”, запроваджено масовий терор, шантаж і застосування фізичної сили при проведені слідчих дій тощо. Низка  гучних публічних судових процесів породила невпинно наростаючий масовий психоз боротьби з “ворогами народу”: “колишніх білих”, “петлюрівців”, “японо-німецько-польських шпигунів”,  “диверсантів”, “шкідників” і інших провідників  антирадянської діяльності. “Вража рука” бачилася у будь-якій сфері життя країни. Доходило до відвертого абсурду, коли кооперативні магазини відмовлялися торгувати “чуждою по происхождению” ковбасою на кшталт “брауншвейская, краковская, гамбургская”  і т. п. (Речь т. Микояна на 17 с. ВКП(б).  Шпальта періодичних видань усіх рівнів рябіли войовничими закликами: “випікати”, “викорінювати”, “роздирати”, нещадно знищувати всіх (“гадів”, “іуд” і т. п.) тих, хто начебто посягав на завоювання диктатури пролетаріату або якось загрожував життю всенародного кумира Й. Сталіна. Радянська пропаганда, закликаючи до партійного і громадянського сумління, зуміла створити з кожного дорослого громадянина потенційного інформатора, запровадивши інституції робсількорів і різноманітних дописувачів (“стукачів” і “сигналщиків”) і на законодавчому рівні закріпила кримінальну відповідальність за недонесення. Власне, країна чітко виконувала установку вождя, оприлюднену у доповіді А. Мікояна до 20-ї річниці ВЧК-ГПУ-НКВД, у назві якої  –  красномовна відповідь: “Каждый гражданин – сотрудник НКВД” (Ю. Шаповал. “Великому терору” НКВД – 70 лет Режим доступу: http//www.сripo.com.ua).

Відтак система кадрових чисток, анкетування, паспортний режим тільки для жителів міст і обов’язкова прописка – все це дозволяло легко та швидко виявляти “декласованих елементів”, брати їх на облік і вносити у картотеки  органів ДПУ – НКВС.

Вбивство 1 грудня 1934 р. С. М. Кірова стало початком безпрецедентних за змістом і формою репресій проти власного народу. У день замаху приймається постанова ЦВК СРСР “Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів”. За цим варварським документом термін розслідування зменшувався до 10 днів, розгляд справ проводився без участі адвоката та прокурора, оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялося, вирок виконувався негайно після його винесення. Закріпив право на диявольські знущання над людиною тодішній заступник Генерального прокурора, а в 1935–1939 рр. – Генеральний прокурор СРСР, Андрій Януарович Вишинський (у народі його величали “Ягуарович”). Користуючись безмежною довірою генсека (саме йому ще до революції Й. Сталін дав єдину свою рекомендацію для вступу в партію), А. Вишинський ліквідував прокурорський нагляд за слідством, зумів на “науковій” основі переконати вище керівництво країни про непотрібність у судовій практиці дотримуватися вимог “презумпції невинуватості”. За його теорією, особисте зізнання арештованого (признание –  это царица доказательств) та заяви двох свідків  достатньо було для винесення вироку (судебной оценке).  У такий спосіб фактично був  санкціонований дозвіл на застосування фізичної впливу та інших методів “переконання” щодо підозрюваного і, як правило, наступало   визнання обвинуваченого власної вини. Вищезгадана постанова та низка інших рішень ЦК ВКП(б) дали хід відновленню  більшовицьких позасудових органів – так званих “особливих нарад”, “трійок”, “двійок”, “трибуналів” тощо.  У склад, наприклад, “трійки” обласного рівня входив перший секретар обкому КПУ(б), обласний прокурор і вища посадова особа управління НКВС. Їм надавалося право на власний розсуд, заочно   вирішувати долі занесених до протоколів  осіб. У ці роки набули масовості чи не найстрашніші антигуманні злочини: коли панічний страх штовхав людей на зречення своєї віри, роду та походження, діти  відмовлялися від  батьків, дружини –  від чоловіків і навпаки, коли тавро “ворог народу” позбавляло будь-яку людину права на нормальне життя і працю. У такій суцільній підозрілості з почуттям тваринного страху жила багатомільйонна країна під “мудрим” керівництвом “отца всех народов” Й. Сталіна.

Нагадаємо, що саме у 1935–1936 рр. набула   найвищої гостроти та напруги   боротьба більшовицької партії проти  Л. Д. Троцького (вбитий агентами НКВС у Мексиці 1940 р.)  – головного ворога Й. Сталіна. Зрозуміло, що за   таких обставин усі громадяни, які колись мали   контакти з Левом Давидовичем або прилюдно висловлювалися на підтримку його політичної лінії, стали потенційними “ворогами народу” і були приречені на знищення. Про невідворотній масовий терор проти троцькістів і агресивний настрій вищого партійного керівництва можна зрозуміти з листа   Л. Кагановича, який він писав Г. Орджонікідзе восени 1936 р.: “З бандитами контрреволюціонерами троцькістами розправимося по-більшовицьки. Такого підлого дворушницького, провокаторського обману історія ще не знала, і тому революційна розправа повинна бути відповідною”. 

Для виконання розправи  органами НКВС  інспірувалися та успішно “викривалися” контрреволюційні організації “троцькістів”, “правих”, “есерів”, “націоналістів”, “боротьбистів” і тому подібне, визначених генеральною лінією партії і фантазіями вищого керівництва НКВС. Заручившись підтримкою пролетаризованого населення, чекісти завжди мали бажаний результат. Деморалізовані та знесилені від фізичних знущань, арештовані визнавали себе винними і називали низку прізвищ, які начебто їх “залучили”, і вони особисто “задіяли” до тієї чи іншої організації. До речі, в системі НКВС при так званій “разработке дела” були запровадженні спеціальні вимоги, згідно з якими слідчі повинні були обробляти всі протоколи допитів, систематизувати названі при допитах прізвища та негайно направляти вищому керівництву для прийняття відповідних рішень. У такий спосіб у системі НКВС був створений  інформативний ланцюг, який надавав можливість робити процес боротьби проти “ворогів народу” безперервним.

Контингентом для “розробки” в системі НКВС стали громадяни, які не пройшли процедури професійних, партійних і інших кадрових чисток, масово запроваджених у  1933–1936 рр. Так, “генеральна чистка” ВКП(б) у ці роки позбавила членства в партії понад 625 тис. членів і кандидатів, серед яких було чимало кооператорів, переважно з керівного складу (на той час навіть голова ССТ не міг бути поза членством  у партії). На початку 30-х рр. кооперативні установи та їх керівники нерідко звинувачувались за провали у товарному постачанні,  в організації продовольчого забезпечення та громадського харчування робітничого класу й трудової інтелігенції, карались за допущення розтрат і збитків тощо.  Зрозуміло, що всі ці порушення стали кваліфікуватися як “шкідництво”, і система споживчої кооперації України та її кадровий потенціал потрапили під прискіпливий контроль партійно-радянського апарату й адміністративно-каральних структур більшовицької  держави. 

Відтак, установка Й. Сталіна: “Перевоспитывать кадры (торговые) по-большевистски.., сделать из них настоящих советских большевистских торговцев” успішно втілилась у системі споживчої кооперації України. (www.hronos.km.ru)

Слід відмітити, що поштовхом для проведення кампанії масових арештів стала телеграма Й. Сталіна членам Політбюро в жовтні 1935 р., у якій вождь вказував: “ органы Наркомвнудела запоздали с раскрытием антисоветского троцкистско-зиновьевского заговора по крайней мере на 4 года”.  З дозволу генсека керівник НКВС Г. Ягода (розстріляний у 1938 р.) і його підручні  взялися за організацію гучного Московського процесу над 16 членами так званого “Троцькістсько-Зінов’ївського терористичного центру”. Учасникам процесу, який відбувся в серпні 1936 р.,   крім контрреволюційної діяльності, розпуску СРСР і повернення капіталізму, інкримінувалося вбивство С. М. Кірова і змова з метою ліквідації Й. Сталіна.

Величезний  резонанс цієї справи викликав хвилю схвальних відгуків трударів з вимогами  жорстоко карати “ворогів народу” і негайно посилити нещадну боротьбу з троцькізмом і його  проявами. Таким чином, більшовицька пропаганда кинула голодним людям кістку-образ головного винуватця їхнього невлаштованого життя, покликала до підняття пролетарської пильності та активного виявлення “антирадянських елементів”. Ейфорія від перших успіхів і запровадження практики розгляду справ на Воєнній колегії Верховного суду СРСР в закритому засіданні без участі обвинувачення та захисту (протягом 10–20 хвилин) штовхнула каральні органи на злочинний крок: виносити вироки на підставі списків, затверджених особисто Й. Сталіним і його найближчими соратниками. Перший такий список був  поданий у Політбюро ЦК ВКП(б) 4 жовтня 1936 р. М. Єжовим і А. Вишинським. Тоді ж вище політичне керівництво країни санкціонувало  засудження 585 чоловік  і започаткувало безпрецедентну практику розгляду справ за вищезгаданою процедурою.

Серед засуджених за списком “585” було   декілька українських кооператорів, котрих арештували за причетність до “контрреволюційної троцькістської терористичної організації”. Серед перших колишніх керівників Укоопспілки, репресованих більшовицьким режимом, став Михайло Васильович Михайлик (голова президії Укоопспілки у 03.1931– 03.1933 рр.).  Арештований на початку вересня 1936 р. із посади голови президії Сталінської облспоживспілки (нині Донецька) на першому допиті 08.09.1936 р. колишній керманич УКС, Генеральний прокурор України та Нарком юстиції М. Михайлик відкинув усі звинувачення. Але після інтенсивної “обробки” методами НКВС, 1-го  жовтня арештований подав письмову заяву Наркому УСРР В. Балицькому “...о своей вине и что… привело к этому” і на допиті, який чинив начальник 1-го відділу СПО УДБ НКВС УРСР Соломон Брук,   визнав себе повністю винним у “...принадлежности к контрреволюционной троцкистско-террористической организации”. Вирок Воєнної колегії Верховного суду  Союзу РСР був однозначний: вища міра соціалістичного покарання (розстріл), яку виконали негайно, 10.03.1937 р., у Москві.

Необхідно зазначити, що 1937 р. став роком апогею масових репресій більшовицької партії проти власного народу. Згодом у своїй “закритій доповіді” на ХХ з’їзді КПРС М. Хрущов відмічав, що кількість заарештованих за обвинуваченнями в контрреволюційних злочинах збільшилась у 1937 р., проти 1936 р., більше ніж у 10 разів.  Саме у 1937 р. було офіційно дозволено застосовувати фізичний вплив на тих, кого підозрювали у ворожих діях. Трохи пізніше це засвідчив сам Й. Сталін. 20 січня 1939 р. від імені ЦК ВКП (б) він направив шифрограму ЦК компартій союзних республік, обкомам, крайкомам, наркомам внутрішніх справ і начальникам управлінь внутрішніх справ, у якій зазначалося  (витяг): “ЦК ВКП (б) пояснює, що застосування методів фізичного впливу в практиці НКВС, починаючи з 1937 р., було дозволено ЦК ВКП (б)... ЦК ВКП (б) і вважає, що засоби фізичного впливу повинні як виняток застосовуватися до відомих і запеклих ворогів народу і розглядатися у цьому випадку як припустимий і правильний метод”.

У тому ж 1937 р. більшовики позбавили життя колишніх керівників Укоопспілки М. Й. Калмановича (очолював президію ВУКСу з грудня 1922 до квітня 1923 рр.), М. Г. Бляхера (з червня 1933 по лютий 1934 рр.), В. Д. Кузьменка (з березня 1934 по грудень 1936 рр.), І. А. Гаврилова (з січня по липень 1937 р.). У 1938–1940 рр. були репресовані В. П. Затонський (керівник з березня  до листопада 1922 р., розстріляний у 1938 р.), О. Б. Гєнкін (з січня 1925 по січень 1930 рр., розстріляний 26.02.1939 р. у Москві), помер у 1940 р. повністю деморалізований та позбавлений усіх партійних і інших постів  О. Г. Шліхтер (очолював Вукоопспілку з травня  до жовтня 1923 р.). Під тиском каральної системи НКВС на грані життя та смерті балансував арештований у травні 1938 р.  голова президії УКС Михайло Микитович Макеєнко (керманич Укоопспілки з липня 1937 по травень 1938 рр.), і лише часткові зміни у процедурі більшовицького терору, прийняті постановою ЦК ВКП(б) у кінці листопада 1938 р., надали йому шанс залишитися живим.

Аналіз наукової літератури та дослідження архівних кримінальних справ репресованих діячів споживчої кооперації України показують, що всі постраждалі, як правило,  були вірними більшовиками-ленінцями, вступили в члени ВКП(б) у роки революційної боротьби за тріумф більшовизму, брали активну участь у встановленні тоталітарного режиму у власноруч збудованій країні. Характерним прикладом може слугувати доля Івана Андрійовича Гаврилова (1885–1937 рр.) – керівника Укоопспілки у 1937 р. Послужний список його діяльності підтверджує, що він ніколи не був в інших партіях, крім ВКП(б), і завжди знаходився серед кращих і відданих борців за ідеї В. Леніна, а згодом великого вождя Й. Сталіна.

І. Гаврилов за походженням з селянської бідної родини, розпочав революційну діяльність у 1903 р., брав активну участь у підпільній боротьбі в різних регіонах Російської імперії, членом ВКП(б) став  у Брянську  в 1908 р. Неодноразово переслідувався і змушений переїхати до Запоріжжя,  де до 1915 р. працював у різних будівельних організаціях і продовжував займатися підпільною партійною роботою. В роки Першої світової війни, починаючи з 1915 р., служив у діючій армії. Перебуваючи в Житомирі у подіях Лютневої революції 1917 р., брав безпосередню участь в організації Житомирської ради робітничих і солдатських депутатів.  І. Гаврилов схвально зустрів  Жовтневу революцію, учасник  встановлення радянської влади на Житомирщині у грудні 1917 та січні 1918 рр. Перебуваючи в Запоріжжі під час німецької окупації 1918 р., очолював підпільний партійний комітет і революційну раду м. Запоріжжя, які організували  активну боротьбу проти окупантів та влади гетьмана П. Скоропадського. Після зречення  гетьмана на початку 1919 р. більшовики  захопили   владу у   Запоріжжі і до липня 1919 р.  в окрузі  діяв ревком на чолі з І. А. Гавриловим. Наступ “добровольческої” армії генерала Денікіна на півдні України на початку 1919 р. створив загрозу повного розгрому червоної гвардії, тому більшовицький уряд Х. Раковського (розстріляний у 1941 р.) зумів схилити на бік більшовиків популярного серед селян  анархістського  “батька” – Нестора Махна.  У той час І. Гаврилов був призначений комісаром з продовольства, ретельно  виконував вказівку В. Леніна про постачання продуктів харчування, промислової продукції  та вугілля Донбасу до голодних Петрограду та Москви. Безперечно, в умовах співпраці більшовиків з анархістами відбулося особисте знайомство Івана Андрійовича з одіозним Н. Махном. Район дислокації махновських військ на Катеринославщині – столицю “вільної республіки” Гуляй-Поле –  відвідали відомі більшовики  Л. Каменєв   (Л. Б. Розенфельд – розстріляний у 1937 р.), В. Межлаук  (розстріляний у 1938 р.), В. Антонов-Овсієнко (розстріляний у 1938 р.) та інші вищі військові та партійні керівники. Відвідав у той час   м. Катеринослав  і Лев Троцький. В липні 1919 р. червоні війська змушені були покинути Запоріжжя і відступити на південь. Разом з ними у якості комісара із постачання Кримської дивізії на південь відбув І. Гаврилов.  Після підписання перемир’я з поляками у 1920 р. ЦК прийняло рішення про призначення його продовольчим комісаром Запоріжжя, а згодом доручило  ліквідацію махновщини.  І. Гаврилов очолив  революційний військовий комітет і повітовий виконком  Гуляй-Поля з повноваженнями    організації    окремого    адміністративного  району.    Після завершення ліквідації повстанських загонів у 1921 р. Іван Андрійович  короткий час керував Катеринославською радою професійних спілок, 1922–1924 рр. – голова губвиконкому, а після ліквідації губерній (1925 р.)  – до 1928 р. очолював ряд окружних виконкомів. З посади голови Маріупольського  окрвиконкому у 1928 р. його призначають головою Укрколгоспцентру, спеціально створеного у Харкові для проведення колективізації сільського господарства. На вимогу ЦК центр   розробив низку нормативно-правових документів з організації колективних господарств і створення умов для всебічного  кооперування сільського населення   країни.  Намагаючись використати    рекомендації    вчених    А. К. Філіповського,     І. П. Короткова, В. К. Подольського (усі вищеназвані вчені репресовані), центр розробив статут так званого “СОЗу”.  На думку ЦК ВКП(б), цей документ не відповідав вимогам політики колективізації, а сприяв “активной поддержке кулака и ... всемерному укреплению и развитию кулацко-зажиточных хозяйств”. Згодом у матеріалах слідства у справі Н. Ф. Скалиги (розстріляний у 1937 р.) відзначалося, що    група    шкідників    передбачала     таке    (витяг   з   оригіналу): “а) Кооперирование в первую очередь кулацких хазяйств; б) Создание руководящих кооперативных органов в первичных кооперативных звеньях с преобладающим в них влиянием кулака. Выработанные нами, вопреки решениям партии, Устава первичных кооперативных организаций и дали возможность кулаку проникать в правление кооперативов”.

Реагуючи на “помилки” І. Гаврилова, ЦК КПУ(б) оголосило йому сувору догану з попередженням та через ліквідацією Укрколгоспцентру (1930 р.), направило його на роботу керівником 8-го будтресту, а згодом доручили керувати “Южсоюзстроем” – потужною будівельною організацією півдня СРСР.

У 1932 р. Іван Андрійович уже на посаді Народного комісара комунального господарства України, а у травні 1933 р. його призначають головою Дніпропетровського облвиконкому. Тамтешню партійну організацію очолив  М. Хатаєвич (розстріляний у 1937 р.), який разом із І. Гавриловим отримав партійне доручення виконати всі завдання з хлібозаготівель і завершити суцільну колективізацію на селі. Тісний контакт і рішучі дії керівників області дозволи через два роки вивести Дніпропетровщину на передові позиції в СРСР, особливо в галузі сільського господарства. За висловом І. Гаврилова, їм вдалося зламати хребет класовому ворогу та “розвіяти на порох останні рештки вмираючих класів і розбити їхні злодійські махінації”. Партія помітила і оцінила зусилля дніпропетровських  більшовиків і прийняла рішення (грудень 1935 р.): “За видатні заслуги в галузі сільського господарства і промисловості та за перевищення державних планів по     сільському   господарству...”  нагородити орденом Леніна М. Хатаєвича та І. Гаврилова (орден № 1798).

У 1936 р. Іван Андрійович активно займався народним господарством, брав активну участь у роботі вищих органів партії і виконавчої влади.     Зрозуміло, що у системі суцільної підозрілості у  списки потенційних “ворогів” потрапив І. А. Гаврилов, який у буремні роки революції тісно співпрацював з Л. Троцьким і виконував усі його революційні накази. Перший тривожний сигнал для Івана Андрійовича пролунав у вересні 1936 р. 9 вересня VI Пленум Дніпропетровського облвиконкому звільнив І. Гаврилова з посади голови, мотивуючи це переведенням на іншу роботу (він був зарахований до резерву ЦК КПУ (б)).     Після вимушеної відпустки та узгодження нової роботи рішенням ЦК КП(б) України з січня 1937 р.  його призначили    на посаду  голови президії  Укоопспілки замість переведеного на іншу роботу В. Д. Кузьменка.

Постійна критика діяльності споживчої кооперації з боку вищого партійного керівництва СРСР, проблеми з забезпечення населення борошном і печеним хлібом, зриви у виконанні планових завдань, арешти частини вищого керівництва центральних, обласних і окружних спілок – так коротко можна охарактеризувати обстановку, в якій розпочав свою кооперативну діяльність новий голова.

Особливо дошкуляла кооператорам таємна постанова ЦК ВКП(б) і СНК СРСР (від 1 листопада 1936 р.) про обмеження роздрібної торгівлі борошном і печеним хлібом у сільських місцевостях ряду областей (ЦДАГО України: Ф. 1 – Оп. 20 – Спр. 7164 – Арк. 103). Проблему величезних черг (люди боялися повторення голодомору 1932–1933 рр.) і невдоволення населення сільських районів кооператори намагалися вирішувати за рахунок обмеження  відпуску товарів в одні руки та за рахунок запровадження так званого обслуговування на замовлення. Але такі заходи лише частково знімали напругу з хлібопродуктами, кількість і асортиментний перелік яких розподілявся винятково за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) залежно від регіонів. Українські області, крім Донбасу, відчували гостру нестачу борошна та фондів на хлібопечення, що дуже негативно відбивалося на роботі Укоопспілки.

Разом з тим Іван Андрійович швидко вник у проблеми системи. Вже в квітні  виступив проти намагання заступника голови Центроспілки М. М. Майорова (Біберман розстріляний у 1940 р.) переглянути розподіл націнок від торгівлі на користь ССТ (значно зменшити прибуток райспоживспілок).  “Однако, – писав І. Гаврилов секретарю ЦК М. Хатаєвичу, – прибыль той или иной организации зависит не только от размера наценок, но и от постановки работы (Там само. – Спр. 7166 – Арк. 9).   Тому Іван Андрійович запропонував заготівельну діяльність райспоживспілок проводити через ССТ (збільшити таким чином доходи товариств), а розподіл націнок від торгівлі залишити за старою схемою. В іншому документі в травні поточного року керівник УКС запропонував провести реорганізацію структурної побудови системи Укоопспілки, зокрема звернувся у ЦК КП(б)У з пропозицією ліквідувати окружні спілки у Київській, Вінницькій областях і Молдавській автономній РСР.

Наслідки роботи  1936 року окрспоживспілок,  –  аргументував голова,  – порівняно з райспоживспілками такі: по Вінницькій області райспоживспілки виконали план на 102 %, окрспоживспілки на 91 %. Оборот на душу населення по окрспоживспілках становив 127–137 крб., по райспоживспілках 150–155 крб. Витрати обертання по гурту райспоживспілок – 3 %, по гурту окрспілок – 3,6 % (Там само. – Арк. 10). Прикладаючи до листа детальні розрахунки, І. Гаврилов просив ЦК КП(б)У і РНК УРСР дозволити “...організацію 63 райспоживспілок з торговими функціями і 6-ти без торгових функцій по всіх районах округів Вінницької, Київської областей і МАРСР(Там само. – Арк. 11).

Фактично пропозиції І. Гаврилова йшли врозріз раніше прийнятим рішенням ЦК у 1935 р. (за ініціативою Вінницького обкому).   Вихід із фінансового краху системи споживчої кооперації Вінниччини 1-й секретар обкому В. Чернявський (розстріляний у 1937 р.) бачив саме у створенні  окрспоживспілок і позбавленні частини райспоживспілок торговельних функцій. Практична діяльність окрспоживспілок, на думку І. Гаврилова, підтвердила: “...навіть дрібні РСС безумовно себе виправдують як з погляду рентабельності, так і, особливо, в поліпшенні обслуговування та господарчої допомоги ССТ(Там само).

Президія Укоопспілки схвально сприйняла  ініціативу московських колег, які звернулася листом голови  Центроспілки І. Зеленського (розстріляний у 1938 р.) з проханням до Й. Сталіна та С. Косіора (розстріляний у 1939 р.) про передачу своїх гуртових баз у містах Дніпропетровську (металеві вироби та господарчі товари), Харкові (галантерейні та трикотажні товари), Одесі (бакалія) і Києві (ліс, обоз тощо) на баланс Укоопспілки та “...присвоении Укоопспилке, наряду с планово-организационными, функции хозяйственных задач(Там само.  – Арк. 1).

У квітні 1937 р. була підготовлена постанова Совнаркому СРСР такого змісту (витяг):  

1. Разрешить Укоопспилке, наряду с планово-организационными функціями, осуществлять оптовую торгово-заготовительную работу.

2. Согласиться с предложением Центросоюза о передаче Укоопспилке украинских баз и торговых объединений Центросоюза”  (Там само.  – Арк. 3).

Водночас 1937 р. став фатальним  для української партійно-господарської верхівки, а також для сотень тисяч інших громадян. Вирішальними для розгрому більшості обласних і республіканських партійних комітетів, і відповідно  структур виконавчої влади та провідних господарських структур стали пленум ЦК КПУ (б) (31січня–2 лютого 1937 р.) та ХIII з’їзд КПУ (б), який відбувся 27 травня–3 червня 1937 р. Рішення партійних форумів безпосередньо пов’язувались з “недоліками” в роботі щодо засміченості партійного апарату, який “...дає можливість ворогам вільно проникати в партію, проникати в її найвищі установи й задавати ... удару в спину”. Так думав про стан української парторганізації Й. Сталін.

І. Гаврилов розумів, що черга до його арешту наближається, особливо після того, як на з’їзді він брав участь без права вирішального голосу і був виведений з членів ЦК. Так і сталося, 21 червня 1937 р. за погодженням начальника I  відділення IV відділу тов. Борисова (репресований у 1938 р.) і затвердженням нач. IV відділу УДБ НКВС України тов. Брука (розстріляний 1938 р.) була підписана постанова на початок попереднього слідства, і Івана Андрійовича арештували. Передували арешту поява близько десятказізнань” вищих керівників УСРР, які    були   репресовані у січні–травні 1937 р. і давали свідчення проти І. Гаврилова. Але ймовірно В. Балицький (розстріляний у 1937 р.), який перебував у добрих стосунках з І. Гавриловим ще з революційних часів, не наважувався дати санкцію на арешт. Лише після його зміщення  у травні 1937 р. і призначення нового керівника НКВС України І. М. Леплевського  (розстріляний у 1938 р.) справі дали хід. 

До речі, з усіх  репресованих колишніх керівників  Укоопспілки Іван Андрійович  став першим головою, якого арештували на робочому місці. Всі попередники обіймали нові посади в інших міністерствах і відомствах Радянського Союзу.

Перший допит І. Гаврилова провів 25 червня особисто  Ізраїль Леплевський. Зрозуміло, що арештованого “готували” до цього допиту, тому обвинувачений визнав себе винним  (витяг з оригіналу): “Признаю, что я являюсь активным участником контрреволюционной организации правых, ставящей своей целью насильственное устранение руководства ВКП (б) и реставрацию капитализма в СССР”. До честі І. Гаврилова, він не назвав жодного прізвища працівників апарату Укоопспілки і підлеглих керівників низової ланки, мотивуючи свою відмову дати свідчення короткотерміновим перебуванням на цій посаді. У своїх “зізнаннях” він намагався  акцентувати свою “контрреволюційну” діяльність під час  роботи в Укрколгоспцентрі. Робота їх групи концентрувалася у наступних напрямках (витяг з оригіналу): “В мероприятиях по развитию частого капитала, как под видом сельской кооперации, так и путем всемерного расширения и развития индивидуальных кулацких хазяйств; В направлении кредитов, главным образом,  кулацким хазяйствам под лозунгом: “Кредит надо давать хазяйствам, которые способны его вернуть”; В оказании всемерного содейсвия проникновению кулаков в колхозы для подрыва их из нутри; В продвижении на руководящую работу в кооперации и колхозы кулаков; В захвате руководящих постов учасниками конрреволюционной группы правых”. Але Наркому І. Леплевському такі свідчення вже були відомі, і він вимагав  нового компромату на свого попередника (В. Балицького) і діячів з вищих ешелонів КП(б)У та Раднаркому. Тому у    декількох    заявах   на   адресу Наркома СРСР  М. Єжова (розстріляний у 1940 р.) І. Гаврилов був змушений визнати, що разом з іншими керівниками Дніпропетровщини займався “вредительской работой по линии сельского хазяйства, а также промышленности.    Після    інтенсивної місячної   обробки в   спеціальній   в’язниці  у Києві І. Гаврилов заявив слідчому, що він разом з М. Хатаєвичем (на той час – II секретар ЦК КП(б) України)  стали прихильниками “применения индивидуального террора, как метод борьбы с руководством ЦК ВКП (б).

Таким чином, незважаючи на всю нісенітницю у свідченнях  І. Гаврилова, відсутність речових доказів і конкретних прикладів виконання  “злочинних” дій, 31 серпня 1937 року  вже був готовий обвинувальний висновок і поданий на підпис Прокурору Союзу РСР. Особисто А. Вишинський уважно його прочитав,   червоним олівцем дописав пропущене слово “террористическая” організація (розставив коми у тексті – В. Р.) і затвердив підписаний І. Леплевським висновок. У  документі читаємо (витяг з оригіналу):

“Является активным учасником антисоветской террористической  организации правых, ставящих своей целью насильственное устранение руководства ВКП (б) и реставрации капитализма в СССР.

Знал и полностью разделял террористические установки организации.

Проводил вредительскую работу в сельском хозяйстве Днепропетровской области по срыву правительственных заданий в вопросах хлебопоставок, уменшению посевных площадей зерновых и технических культур.

Является сторонником блока правых с троцкистами и украинскими националистами. Практически налаживал и осуществлял этот блок”.

1 вересня  виїзна  колегія Верховного суду в Києві  прийняла рішення: щодо І. А. Гаврилова  застосувати вищу міру кримінального покарання – розстрілу  з конфіскацією особистого майна. 2 вересня 1937 р. у спеціальній в’язниці  НКВС у Києві його стратили.

У матеріалах слідства та висновках  суду не значилося ніяких “антирадянських злочинів” І. Гаврилова за час його професійної діяльності на посаді голови президії Укоопспілки. Його долю як представника виконавчих органів більшовицької влади вирішила відданість ленінізму та давнішня співпраця з іншими  діячами, котрі потрапили в розряд “ворогів народу” за аналогічний фанатизм і віру в ідеали Жовтневої революції 1917 р.

Не менш тернистий шлях  пройшов наступник І. Гаврилова – Михайло Микитович Макеєнко (1897–?).  Родом з української селянської сім’ї, залучився до революційної боротьби у Петрограді  і там у 1917 р. став членом ВКП(б), брав активну участь у Жовтневій революції, згодом воював проти банди “Ангела”,  денікінської армії та військ УНР на Чернігівщині. (Центральный государственный архив общественных объединений Республики Башкортостан, далі ЦГАОО РБ: Ф. 122. – Оп. 36. Спр. 1515. – Арк. 10). Короткий аналіз сходження на вершини влади підтверджує, що основна його діяльність пов’язана з  партійною роботою у  регіонах СРСР на різних посадах. Наведемо витяг з його послужного списку: 1917–1922 рр. – Червона армія – політком; 1922–1925 рр. – Москва, комвуз – студент; 1925–1926 рр. – Харків, ЦК КП(б)У – помічник заввідділу ЦК;  1926–1929 рр. – Прилуки, окружний партком – 1-й секретар; 1929–початок 1932 рр. – Херсон, окрпартком – 1-й секретар; лютий–серпень 1932 р. – Вінниця – 2-й секретар обкому; 1932–1933 рр. – Харків, Укрколгоспцентр – голова правління; 1933–1934 рр. – Харків,  уповноважений Наркомводу при РНК УРСР; 1934–1936 рр. – Хабаровськ,  голова крайової ради профспілок ДВК; березень 1936 – червень 1937 рр. – Уфа,  перший секретар міського парткому. (ЦДАГО України: Ф. 1 – Оп. 6 – Спр. 454 – Арк. 217). Там, у Башкирії, над ним уже завис “караючий меч” за зв’язок з тамтешніми “ворогами народу”.  Відстороненому від секретарства та виведеному з резерву ЦК, Михайлу Микитовичу вдалося особисто вирішити з давнім товаришем С. Косіором (за погодженням з Г. В. Маленковим з ЦК ВКП(б) питання про своє працевлаштування. (Там само. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 31765. – Арк. 167).   Повернення М. Макеєнка у 1937 р. на Україну відтягнуло  неминучий його арешт і фактично  зберегло  життя.

На новому місці Політбюро ЦК КП(б)У створило для керівника всі умови для нормальної роботи. Звільнили колишнього заступника І. Б. Тьомкіна (ймовірно, він також став жертвою репресій), підібрали і затвердили своєрідну “трійку” – новий склад президії Укоопспілки: “Макеєнко М. М. – голова; Вайсман С. Й. – член президії (він же керівник заготконтори Центроспілки); Скотаренко І. М. – член президії (він же начальник групи підготовки кадрів), звільнивши т. Скотаренка І. М. від голови Оболоньської райспоживспілки”. (Там само. – Ф. 1. – Оп. 6. – Спр. 440. – Арк. 18, 102, 103). Господарські справи організацій Укоопспілки у другому півріччі 1937 р. не відповідали поставленим завданням. Продовжувалися проблеми на селі з товаропостачанням та забезпеченням селян борошном і продукцією хлібопечення. Не допомагало рішення  ЦК ВКП(б) і СНК СРСР про дозвіл обкомам і ЦК республік використовувати 20 % заготовленого хліба для продажу за державними цінами на  потреби населення. (Там само. – Оп. 20. – Спр. 7164. – Арк. 1). Лише відміна обмежень на продаж хліба в сільській місцевості з 1 вересня 1937 р.  дещо покращила ситуацію з цього питання. (Там само. – Арк. 103). Загалом, план роздрібного товарообігу за друге півріччя 1937 р. був виконаний лише на 79 %, тобто сільському споживачу не продано товарів на 621 млн. крб., водночас у роздрібній мережі та гуртовій торгівлі залишки товарної маси становили понад 211 млн. крб.  (Там само. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 31765. – Арк. 137). Значну суму (18,7 млн. крб.) кооператори втратили від розтрат і нестачі. (Там само). У першому кварталі 1938 р.  виконання плану товарообігу досягло рівня 97,3 %, при цьому з окремих доступних  товарів у мережі відчувалися перебої: реалізовано мила господарського – 88,1; махорки – 88,8; сірників – 92,4 %  до завдання. (Там само).  Зірвала Укоопспілка план розгортання мережі сільмагів, яких станом на 01.01.1938 р. потрібно було відкрити 1514 одиниць, а роботу розпочали  лише 1206. (Там само. – Арк. 139).  Перший квартал 1938 р. взагалі став провальним, з запланованих 190 сільських магазинів відкрили всього 17. (Там само). Не складалося в системі з покращенням фінансового стану низової ланки. На 1 квітня 1938 р. у структурі УКС налічувалося 746 збиткових споживчих товариств та 120 райспоживспілок, тобто кожна п’ята районна ланка потребувала фінансового оздоровлення, підприємства хлібопечення у I кварталі отримали 1 млн. збитків тощо. (Там само – Арк. 143, 146). Значні проблеми існували в капітальному будівництві, на автотранспорті та в кадровому забезпечені новостворених у кінці 1937 р. обласних спілок (Житомирської, Кам’янець-Подільської, Миколаївської та Полтавської).

Перерахована вище  частина недоліків у роботі Укоопспілки звичайно мала коріння ще з попередніх років, але якщо поставити за мету,  можна без проблем знайти ознаки “шкідництва” в елементарних організаційних проріхах з боку нинішніх керманичів і наректи їх “контрреволюційною діяльністю”. Саме так і сталося. До того ж тема шкідництва не сходила зі  шпальт усіх газет і обов’язково обговорювалася в усіх трудових колективах. У березні 1938 р. відбувся черговий гучний Московський процес над учасниками  так званого “Право-троцькістського блоку”.  Серед двадцяти одного обвинуваченого знаходилися відомі державні діячі:  М. Бухарін, О. Риков, Х. Раковський, Г. Ягода, І. Зеленський і ін. Усі обвинувачені, крім трьох, були страчені.  (Тайна сталинских репрессий / Александр Север. – М: Алгоритм, 2007. – С. 269, 270).  Розстріляний у березні 1938 р. голова президії Центроспілки І. Зеленський прилюдно зізнався, що давав вказівки підсипати в тваринне масло і олію  “цвяхи та скло”. У січні 1938 р. відсторонили, а згодом арештували С. Косіора. Підлила “масла у вогонь” постанова ЦК ВКП(б) від 11 квітня, у тексті телеграми з приводу її прийняття Й. Сталін зазначав (витяг з оригіналу): “...органы Наркомторга и особенно Центросоюза игнорируют деревню и отдаленные от центра города, не знают их потребностей в товарах и неохотно завозят товары в указанные места. В результате этого сложилось положение с торговлей в деревне, совершенно нетерпимое в дальнейшем. Ввиду этого ЦК ВКП(б) постановляет: 1. Считать необходимым для укрепления органов Наркомторга и  Центросоюза и коренного улучшения их работы в провинции перебросить на работу в торговлю и кооперацію лучших коммунистов... 2. Обязать... товарища Микояна сосредоточиться на вопросах товарооборота.., освободив его от других обязанностей”. (ДАВО: П – 136. – Оп. 9. – Спр. 417. – Арк. 30).

Уже 14 квітня Політбюро ЦК КП(б)У  прийняло рішення “Про заходи щодо покращення товарообігу”, в яких ввели звіти керівників торгівлі на бюро обкому, зобов’язали органи виконавчої влади проводити щоквартальні наради з питань торгівлі,  поклали керівництво питаннями товарообігу на одного з заступників виконавчих органів на місцях, доручили парткомам підібрати й затвердити новий склад завідуючих районними та міськими відділами торгівлі, директорів торгів і голів райспоживспілок, заборонили звільняти і призначати вище названих керівників без відома обкомів і ввести їх в номенклатуру посад, що затверджуються обкомом КП(б)У. (ДАВО: П – 45. – Оп. 1. – Спр. 222. – Арк. 13-14). Зрозуміло, що телеграма вождя і заходи ЦК на місцях однозначно закликали до кадрових чисток у торгівлі, а призначення  “кращих комуністів” обов’язково вимагало зміщення з посад “гірших” з відповідною мотивацією. Найкраще це можна було зробити при наявності компромату й особливо з політичних мотивів.  Тому після розгрому ватажків у центрі, за випробуваним сценарієм керівництво НКВС   розгорнуло  масштабну операцію з ліквідації “мережі право-троцькістських організацій”, які начебто діяли в Україні та в кооперації зокрема. У квітні–травні 1938 р. прокотилася  хвиля масових арештів серед вищих ешелонів влади та господарських відомств. За прямими “свідченнями” двох арештованих заступників голови РНК України 23 травня М.  Макеєнка як “учасника антирадянської право-троцькістської організації”  доставили у спецкорпус Київської в’язниці для утримання під вартою. (ЦДАГО. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 31765. – Арк. 2).  Тут доречно навести вражаючий факт підлабузництва і водночас панічного страху перед органами НКВС, який вчинили партійці Укоопспілки відносно свого керівника. З матеріалів слідства видно, що військовий прокурор Київського округу постанову про арешт підписав лише 28 травня, а партійці Укоопспілки ще 27 травня на своїх зборах встигли виключити М. Макеєнка з членів ВКП(б), кваліфікували його як “бывшего Председателя УКС’а” і   “врага народа” та визнали, що з їхнього боку “...была допущена политическая ошибка, заключающаяся в том, что имея отдельные, хотя и небольшие факты, определявшие сомнения в политической чесности Макеенко, все же не довели до конца дело его разоблачения”. (Там само. – Арк. 3, 8).  Безперечно, ми маємо ще один доказ потужного впливу більшовицької ідеології на громадян і трудові колективи та підтвердження всесильної влади НКВС навіть над партійними органами.

Слід наголосити, що на допитах М. Макеєнко виявляв  високу порядність і виключну мужність. Мало хто з сотень тисяч арештованих у ті роки міг витримати витончені тортури енкеведистів і більше трьох місяців не давати ніякого компромату  на себе та ін. Наведемо (для уявлення) офіційно оприлюднені методи роботи НКВС, які застосовувались слідчими при  розробці справ. Шеф цього злочинного відомства Л. Берія в одному з наказів констатував (витяг): “...установлено, что в следственной работе МГБ имели место грубейшие извращения советских законов, аресты невинных советских граждан, разнузданная фальсификация следственных материалов, широкое применение различных способов пыток – жестокое избиение арестованных, круглосуточное применение наручников на вывернутые за спину руки, продолжавшееся в отдельных случаях в течение нескольких месяцев, длительное лишение сна, заключение арестованных в раздетом виде в холодный карцер и др.

По указанию руководства (бывшего) министерства государственной безопасности СССР избиения арестованных проводились в оборудованных для этой цели помещениях…и поручалось особой группе специально выделенных лиц, из числа тюремных работников, с применением всевозможных орудий пыток.

Такие изуверские “методы допроса” приводили к тому, что многие из невинно арестованных доводились следователями до состояния упадка сил, моральной депрессии, а отдельные из них до потери человеческого облика”.(www.speak.ck.ua).

У документі Л. Берія не згадав про досвід “кращих” слідчих, які  застосовували ще й  такі тортури: гасіння недопалку об шкіру підслідного; довготермінове сидіння куприком на ріжку стільця (періодично стілець вибивали); вільний удар калошею по висячих чоловічих придатках, “гнуздання” (сумнозвісна “ластівка”:  довгий рушник пропускався через рот та через спину і кінцями прив’язувався до п’яток), періодичне виведення арештованого на розстріл і т. п. Тому можна лише уявити, скільки мужності та сили волі потрібно було мати М. Макеєнку, щоб протриматись з 23 травня по 25 серпня – до початку його “добровільного зізнання”. З ним працювали “кращі слідчі” – І. Локтєв, П. Пугач та І. Друшляк. До речі, останній, згадуючи про свої “заслуги”, пояснював слідчим, що “...мене, певна річ, і ряд інших звичайно ставили в приклад. І я, дурень, цим пишався”. (Шуйський І. В. Використання радянськими репресивними органами методів морального та фізичного впливу на громадян у процесі розслідування політичних справ).

Нам невідомо, які саме методи застосовувалися проти  Михайла Микитовича, але 25 серпня на допиті він  “зізнався”, що ще у 1928 р. колишній Генеральний прокурор України  В. Поляков “завербував” його у члени  “право-троцькістскої організації” і доручив займатися підривною антирадянською діяльністю в сільському господарстві Прилуцького  округу та, за його завданням, створив там “антисоветскую организацию правых” серед партійно-радянських працівників. (Арк. 29.) Перебуваючи на інших посадах, продовжував підтримувати зв’язок з “ворогами народу” В. Поляковим, О. Одинцовим, А. Хвилею,   у 1937 р. встановив зв’язок з високими посадовими особами з Раднаркому УРСР (М. Марчаком, Я. Тягнибідою).  Безперечно, інтенсивний фізичний вплив змусив М. Макеєнка заявити, що секретар ЦК КП(б)У С. Косіор  у 1937 р., приймаючи його  на роботу, “...рекомендовал... по линии Укоопспилки создать  право-троцкистские, диверсионно-вредительские группы, которые бы вели разрушительную работу, а в областях создать крепкие группы из руководящих работников кооперации”. (Арк. 34). Для виконання цієї установки партійного керівника йому вдалося  “завербувати” кадри в апараті Укоопспілки і створити міцні групи в Чернігівській, Харківській, Полтавській обласних спілках, які, у свою чергу, збудували широко розгалужену мережу повстанських організацій на периферії.

Загалом, читаючи ці жахливі “свідчення”, не полишає сумнів, що слідчі застосовували  проти арештованого найстрашніші методи фізичного знущання і складали протоколи за спеціально розробленим сценарієм для отримання компромату на заздалегідь  підготовлених дійових осіб з вищого керівництва.  Можна з упевненістю стверджувати, що в справі М. Макеєнка примусово добуті та фальсифіковані свідчення були направлені проти  С. Косіора, високих посадовців Раднаркому та навіть проти заввідділу ОРПО ЦК ВКП(б) Г. В. Маленкова. Об’єктами розробки НКВС також стали працівники апарату Укоопспілки та декілька десятків осіб з регіональних партійно-радянських і кооперативних організацій.

Необхідно зазначити, що,  крім участі в “право-троцькістській організації” та “створенні повстанських груп”, слідство намагалося  довести   “шкідницьку” діяльність голови президії УКС в системі споживчої кооперації України. Володіючи низкою свідчень проти М. Макеєнка, добутих у ході “розробки” арештованих  підлеглих, слідчий І. Локтєв 20 вересня 1938 р. прийняв постанову про створення спеціальної експертної комісії, яка повинна була дати  висновок “...по всем видам работы  потребкооперации  Украины”

Відмітимо, що в середині червня 1938 р. РНК УРСР і ЦК КП(б)У розглянули діяльність торгових організацій і прийняли спільну постанову “О мерах по улучшению и усилению торговки на селе”. (ЦДАГО: Ф. 1. – ОП. 6. – Спр. 463. – Арк. 242–246). Доволі великий за обсягом документ, підписаний Д. Коротченком і М. Хрущовим констатував, що системи держторгівлі та споживчої кооперації з кварталу в квартал не виконують планів товарообігу, допускають перебої в торгівлі товарами повсякденного попиту, не завозять своєчасно товари у віддалені села і міста тощо.  Основними причинами незадовільної роботи торгових організацій партійно-радянське керівництво вважало повільну ліквідацію наслідків шкідництва в плануванні та доставці товарної маси до споживачів, хиби у нарахуванні заробітної плати продавцям, надзвичайно повільне залучення перевірених комуністів до роботи в торгівлі, недоліки у системі підготовки кадрів тощо. У постанові відмічені огріхи в роботі товаровиробників і постачальних організацій, які повинні були забезпечувати торгівлю якісними товарами, в повному асортименті, вказувалось на запізнення з плануванням фондів і доведення планових завдань до конкретних виконавців, повільне будівництво товарних баз     різних виробничих і постачальницьких відомств, які безпосередньо впливали на організацію торгівлі та товарозабезпечення сільського населення.  У 24-х пунктах постанови керівництво республіки  у конкретні терміни і з визначеними об’ємними показниками  зобов’язало докорінно змінити ситуацію в торгівлі на селі. (Там само).

На жаль, висновок вищезгаданої комісії,  до  складу  якої  увійшли І. Скотаренко, В. Бізік, М. Юношов, К. Коваль, С. Турбовський, У. Коган  (усі  працівники апарату УКС), був складений без урахування незалежних від системи негативних чинників, вказаних у вищезгаданій постанові Раднаркому і ЦК. Без сумніву, вони суттєво впливали на роботу  споживчої кооперації України. Натомість, у документі відображені лише окремі факти  незадовільної роботи Укоопспілки, і всі вони ставилися у провину голові президії  М. Макеєнку. (Арк. 15). На наше переконання, акт комісії від 07.10.1938 р.  підготовлений упереджено, народився під психологічним тиском органів НКВС і  страхом членів комісії за власне життя. Безперечно, він писався під  диктовку чекістів, адже сам текст висновку за термінологією і стилем викладення  майже нічим не відрізнявся від звичайної  постанови слідчого чи прокурора (витяг з оригіналу):

На основании изложенных фактов, Комиссия приходит к заключению, что быв. Председатель Президиума Укоопспилки Макеенко М. Н. своими вредительскими действиями в области  товарооборота, дезорганизацией торговой сети, разрушением финансового хозяйства, допущением широкого расхищения кооперативной собсвенности, срывом подготовки кадров и другими действиями, направленными во вред системе Потребительской кооперации Украины – вместе с прочими врагами народа, орудовавшими в кооперации, проводил контрреволюционную, вражескую работу, имевшую цель срыв снабжения трудящихся и возникновение среди них недовольства”.  (Арк. 146).

Документ  долучили до матеріалів окремої групової кримінальної справи на Макеєнка М. М. (голова президії УКС), Корженевского Й. І. (нач. план.-фін. відділу), Глузберга П. Я. (старший арбітр) та Горловського В. А. (заст. нач. торгвідділу)  у звинуваченні їх  за статтями УК УРСР 54–7 (шкідництво), 54–8 (тероризм), 54–11 (участь у контрреволюційній організації), тобто судочинство мало відбутися в особливому порядку (за законом від 1 грудня 1934 р.). У кінці 1938 р. слідство розпочало підготовку матеріалів для передачі в суд воєнного трибуналу Київського особливого воєнного округу (КОВО). Водночас частина  арештованих працівників апарату Укоопспілки (Гакс, Голенко, Литовко, Мирошніченко та ін.) були відокремлені від справи М. Макеєнка та передані іншим слідчим.

Слід зазначити, що очевидність масштабів масових репресій і “перегибов” у системі покарання  спонукало вище партійне керівництво країни до заходів, які б обмежували дії “запопадливого” М. Єжова і його відомства. Власне, ми далекі від думки, що вищі партійні керівники не знали, що працівники НКВС –  від наркома до відповідальних осіб міських і районних відділень –  не підлягали обліку та затвердженню у відповідних партійних органах, таким чином, були поза контролем партії. Спадає на думку, що саме така надструктура і її безконтрольність  потрібна була Й. Сталіну та його найближчим прибічникам для звершення безпрецедентного терору в країні. Саме вищі партійні вожді підписували “списки” і “альбоми” на сотні тисяч громадян, прізвища яких у ці жахливі документи вносило НКВС. На нашу думку, лише усвідомлення  масштабів політичних репресій 1936–1938 рр. і наростаюча активність відомства щодо нищення більшовицьких кадрів  змусило Й. Сталіна переглянути статус Наркомвнусправ і втрутитись у його діяльність. Одним з таких рішень стала постанова ЦК ВКП(б) про облік, перевірку і затвердження всіх відповідальних працівників НКВС. У телеграмі серії “Г” від 15.11.1938 р., підписної Й. Сталіним указувалось (витяг з оригіналу): “...а) взять на учет всех... ответственных работников местных органов НКВД, составить персональный список, работающих ныне в НКВД на день получения настоящего письма и завести на каждого из них личное дело, которое должно храниться в обкоме, крайкоме, Цека нацкомпартий, закончив всю работу по учету не позднее пятого декабря 1938 года; б) провести тщательную проверку всех взятых на учет работников  НКВД... В результате этой проверки органы НКВД должны быть очищены от всех враждебных людей, обманным путем проникших в органы НКВД, от лиц не заслуживающих политического доверия; в) рассмотреть на бюро... и утвердить на эти должности честных, вполне проверенных большевиков, беззаветно преданных делу нашей партии”. (ДАВО: П – 45. – Оп. 1. – Спр. 222. – Арк. 30, 31). Крім цього, ЦК ВКП(б) забороняло будь-які переміщення працівників НКВС без погодження з партійними органами, при призначені на посаду один із секретарів мав зустрітися з претендентом і лише при наявності схвального відгуку від першого секретаря відповідного парткому відбувалося затвердження  особи на тій чи іншій посаді. Першим секретарям обкомів, крайкомів, ЦК національних компартій приписувалося систематично подавати в ОРПО ЦК ВКП(б) доповідні записки про хід роботи з обліку, перевірки та затвердження відповідальних працівників НКВС тощо. Після прийняття цієї постанови Й. Сталін взяв “караючий меч” під  контроль більшовицької партії,  фактично очолив  верхівку злочинного відомства, водночас залишив без змін систему покарання й механізми здійснення політичних репресій.

Вартий уваги ще один документ, який підтверджує, вірніше видозмінює наведену вище тезу А. Мікояна про те, що “Кожен громадянин – співробітник НКВС”. Мова йде про наказ Наркомвнусправ  № 00827 від 27о грудня 1938 р. “О запрещении вербовки некоторых категорий работников партийных, советских, хозяйственных, профессиональных и общественных организаций”, з тексту якого можна сміливо висунути тезу: “Кожен член ВКП(б) – співробітник НКВС”. Розісланий з анотацією Й. Сталіна про затвердження наказу ЦК ВКП(б),  у  документі, підписаному наркомом Л. Берією, йшлося про таке (витяг з оригіналу):

В органах НКВД имеют место случаи вербовок агентов и осведомителей из числа ответственных руководящих работников партийных, советских и хозяйственных аппаратов, а также из состава работников, обслуживающих аппараты ЦК нацкомпартий, краевых, областных, городских и районных комитетов партии.

ПРИКАЗЫВАЮ:

Всем НКВД союзных и автономных республик, УНКВД краев и областей, начальникам городских и районных отделений НКВД и начальникам ДТО:

  1. Прекратить вербовки из числа ответственных руководящих работников в партийных, советских, хозяйственных, профессиональных и общественных организациях.
  2. Прекратить вербовки каких бы то ни было работников, обслуживающих аппараты ЦК нацпартий, краевых, областных, городских и районных комитетов партии.
  3. Немедленно прервать связь со всеми ранее завербованными работниками перечисленных в пунктах 1 и 2 категорий, о чем сообщить каждому завербованному агенту или осведомителю путем вызова его и отобрания соответствующей подписки. Личные и рабочие дела агентов и осведомителей, указанных выше категорий, уничтожить в присутствии представителя райкома, горкома, обкома, крайкома или ЦК нацпартий, о чем составить соответствующий  акт”. (ДАВО: Ф. П – 136. – Оп. 3. – Спр. 384. – Арк. 2–4).

З наказу стає зрозумілим, що органи НКВС черпали свою інформацію в першу чергу з агентури партійно-радянського апарату, який найкраще володів широкою інформацією про всіх керівних працівників, добре знав ситуацію в колективах, був обізнаний з настроями у населених пунктах і навіть стосунками у сім’ях. Без сумніву, більшість апаратних працівників нижчої ланки систематично “стукали” на своє начальство та інформували “органи” про будь-які їхні кроки. Більше того, чекісти через своїх агентів завжди могли  спровокувати потік “достовірної” інформації на керівника, подаючи фальшивки за “сигнали” трударів,  “чіпляли на гачок” найвідданішого більшовика та вимагати на нього “санкції”. Про такі можливості добре знали всі, тому, на нашу думку,  у тогочасному радянському суспільстві  НКВС носила ореол найвищої інстанції, яка викликала у більшості панічний страх, а у деяких –  безмежне задоволення. Отож, наведений вище наказ, прийнятий на вимогу ЦК ВКП(б), суттєво “врізав”  агентуру НКВС і, найголовніше,  закріпив  більшовицьку партію та її вождя на вершині  безмежної влади. 

Відчутний  удар по системі НКВС стався після прийняття спільної постанови Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) “Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слідства” від 17 листопада 1938 р., яка значною мірою обмежила всесилля цього відомства.  В документі водночас зі схвальною оцінкою боротьби НКВС з “ворогами народу” викривалися хиби в організації агентурної роботи, критикувалася спрощена система слідства, зловживання і грубі порушення на допитах і при оформленні протоколів тощо. Постанова забороняла проведення будь-яких масових операцій і виселення, ліквідувала судові “трійки”, створені на підставі особливих наказів НКВС СРСР, а також “ ...тройки при областных, краевых и республиканских управлениях РК милиции”. (Органи государственной безопасности СССР накануне Великой Отечественной войни. Сборник документов. Т. 1. Кн. 1 (ноябрь 1938 г.–декабрь 1940 г.). – М., 1995. – С. 3–9.). Фактично постанова призвела до зміни керівництва НКВС і стала поштовхом до масштабної чистки всіх ланок системи. Наркомат очолив Л. Берія, а М. Єжова поступово позбавили всіх постів  і в лютому 1940 р. стратили.

Критика “єжовщини” для декого з арештованих і засуджених стала рятівною. Так,  у 1938 р. було репресовано 629,7 тис. громадян (328618 – розстріляно),  у 1939 р. арештованих налічувалось лише 41627 чол. (у 15 разів менше), а страчених (2601) – у 126 разів! До того ж,  за офіційною статистикою  ГУЛАГу, у 1939 р. з таборів звільнили 327,4 тис. чоловік, частина з яких обов’язково мала загинути. 

Часткове обмеження свавілля системи НКВС також позитивно вплинуло на долю М. Макеєнка. Припинення знущань і, ймовірно, обізнаність з прийнятими рішеннями щодо діяльності слідчих, дозволила йому 3 січня 1939 р. на очній ставці з П. Мірошниченком заявити про те, що попередні свідчення він давав, перебуваючи в “тяжелом моральном состоянии”, і відмовитися від них. (Арк. 106). Разом з тим, 28 квітня 1939 р. відбулося судове засідання військового трибуналу КОВО, на якому  підсудні М. Макеєнко, Й. Корженевський,  В. Горловський та П. Глузберг одностайно заявили: “виновным себя на признаю” і відмовилися від попередніх свідчень. (Арк. 151).   До того ж, перші троє заявили, що до них “…применяли метод>ы физического воздействия”. (Арк. 154). Зокрема, Й. Корженевський підтвердив: “Меня пугали, что если я откажусь от показаний, меня расстреляют без суда, боясь смерти, я давал на протяжении всего времени ложные показания. Я оклеветал много честных людей”. (Арк. 156). 

М. Макеєнко категорично спростував свою приналежність до право-троцькістської організації і тим більше  намірів щодо проведення терору проти діячів партії. Представлені ним на суді свідчення  відкидали міфічні звинувачення слідства за статтею “тероризм” і причетності його до терору. М. Макеєнко повідомив, що він мав можливість вбити Г. Орджонікідзе, коли той у 1930 р. 2 доби мешкав у його квартирі в Херсоні, та міг провести у 1932 р. терористичний акт проти А. Мікояна у Вінниці, коли вони разом вночі виштовхували машину з болота при поїздці в Проскурів і Антоніни, але цього не зробив. (Арк. 154). Також підсудний відмовився від акту експертної комісії, висновки  якої з відомих причин він частково визнавав. Він наполягав долучити до справи низку документів, зокрема названий  ним список постанов ЦК ВКП(б) і КП(б)У, Раднаркомів СРСР і УРСР, Центроспілки та рішення Укоопспілки, з яких суд  зрозумів би, що він не проводив ніякого шкідництва в системі споживчої кооперації. Аналогічні свідчення й вимоги подали інші підсудні, тому суд мусив визнати, що “...предварительное следствие проведено с явной неполнотой, что собранные доказательства являются недостаточными и требуют всестороннего освещения дополнительным следствием…” (Арк. 158). Також суд прийняв важливе рішення щодо створення експертної комісії в іншому складі “...из лиц, имеющих специальные знания и не состоящих в личных и служебных отношениях с подследственными”. (Там само).

Відтак зіткана “білими нитками” справа проти М. Макеєнка і його колег не витримала критики навіть такої безжалісної установи, як воєнний трибунал і, на нашу думку, мала відголос відвертого ляпаса, нанесеного системі НКВС. Безперечно, такий хід справи зберіг для М. Макеєнка найжорожче – життя, але його поневіряння ще не зкінчилися. Він мав справу з відомством, яке не прощало своїх поразок.  Відмовою від свідчень арештований потрапляв в розряд так званих “отказников”, яких, за неписаними канонами чекістів і прокуратури, згодом карали як могли. Адже за висловом самого А. Вишинського, “...Считается неловко прекратить дело за недоказанностью... Если прокурор приходит к убеждению, что дело надо прекратить, он чуствует себя как будто бы оскандаленным, и ему неудобно перед другими товарищами”. (З виступу А. Я. Вишинського на пленумі ЦК ВКП(б) в 1937 р. Режим доступу: http://www.memo.ru).

Дійсно, слідчий змушений був створити незалежну експертну комісію з 7-ми фахівців-представників  Наркомторгу УРСР, Київського облплану і міськторгу, Укртекстильшвейнторгу, Союзторгобладнання та зобов’язав спеціалістів дати відповідь на поставлені ним питання. (Арк. 161). Крім того, слідство вдалося до відомих хитрощів і розчленило групову справу на декілька, тобто виділило матеріали на М. Макеєнка та інших в окремі розробки. (Арк. 166). Не дивно, що висновок компетентної комісії був зовсім іншим від акту попередніх експертів: не звучало жодних політичних оцінок і натяків на шкідництво.  Об’єктивний аналіз діяльності системи УКС у другій половині 1937 – початку 1938 рр.  визначив участь  кожного обвинуваченого, які в тій чи іншій мірі допускали помилки у своїй роботі, але значна частина з них була зумовлена хибами в директивах Центроспілки та інших відомств і не мала злочинних намірів. На думку членів комісії, помилки та перекручування в роботі підсудних  відносилися  до звичайної фахової недбалості та безконтрольності. (ЦДАГО: Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 31765. – Арк. 171 – 211). 

Слідство в обвинувальному висновку від 09.07.1939 р. висунуло проти М. Макаєнка  звинувачення в участі в антирадянській право-троцькістській організації та проведенні “ворожої” роботи в Укоопспілці. (Арк. 217). Слідчий І. Локтєв розумів, що його відмова у допиті додаткових свідків і незалучення до справи матеріалів на вимогу М. Макеєнка призведе до чергового фіаско, тому вдався до перевіреного варіанта – направив матеріали на розгляд Особливої наради при НКВС СРСР в Москві.  Мотивацією до такого ходу справи стало те, що у судовому засіданні причетність М. Макеєнка до право-троцькістської організації перевірити не можна (всі “свідки” вже були розстріляні – В. Р.), слідчий, за погодженням з прокурором КОВО, передав розгляд справи до позасудової каральної структури, яка заочно винесла відповідний вирок.

11 жовтня 1939 р. Особлива нарада при НКВС СРСР постановила: “Макеенко Михайла Никитовича за участие в контрреволюционной организации заключить в исправительно-трудовой лагерь сроком на пять лет, считая срок с 23 мая 1938 г.”. (Арк. 224).   

Звернемо увагу, що Особлива нарада вимушена була відкинути явно неправдиві звинувачення у “шкідництві” й “тероризмі” та винесла вирок за недоведеними слідством “фактами” участі М. Макеєнка в антирадянській організації, користуючись лише здобутими насильницьким шляхом “свідченнями” декількох раніше страчених громадян. 

Доля інших учасників справи з апарату Укоопспілки склалася по-різному. Проти П. Глузберга та Й. Корженевського справи припинили, а В. А. Горловського у січні 1940 р. розстріляли. (Т. 2. арк. 53–55). Ймовірно, більшовики не змогли вибачити йому службу в царській армії в чині прапорщика та участь у партії “інтернаціоналістів”, яка у 1917–1919 рр. мала деякі розбіжності з лінією В. Леніна.

Покарання  М. Макаєнко відбував у таборі управління “Ивдельлаг” Свердловської області і мав бути звільнений 23 травня 1943 р., але лише 18 вересня 1946 р. йому видали “вольную”.  Місцем проживання для нього обрали Золочівський район Харківської області, але  навіть там отримати якусь пристойну роботу шансів у нього не було. Запис у паспорті: “Выдан на основании Ст. 39 Положения о паспортах” знав будь-який міліціонер, діловод і роботодавець. Вона означала, що пред’явник  документа –  колишній політичний “зек”, з яким потрібно було поводитися по-особливому і навіть на некваліфіковану роботу брати не бажано. Не даремно  політв’язні називали такий паспорт “вовчим квитком”. Ймовірно, тому М. Макеєнко погодився на пропозицію начальника управління “Ивдельлаг” і залишитися працювати головним агрономом підсобного господарства та на цій посаді успішно трудився до 16 червня 1951 р. У цей день органи МДБ провели арешт  і обшук М. Макеєнка  та 19 червня доставили в Свердловськ. Проти нього висунули звинувачення в активній участі в існуючій на Україні  антирадянській організації та  проведенні “...контрреволюционной право-троцкистсткой деятельности в системе Укоопспілки”, тобто у “злочині”,  за який він уже зазнав покарання. (Т. 2. арк. 3).  Слідство намагалося ще раз довести те, чого ніколи не існувало.   Всі спроби чекістів знайти будь-яку зачіпку у  свідченнях арештованого й отримати компромат  проти нього за місцем проживання  потерпіли невдачу. 11жовтня 1951 р. Особлива нарада при МДБ СРСР винесла постанову, згідно з якою М. Макеєнка  виселили в Новосибірську область під нагляд органів держбезпеки. Президія Верховної Ради СРСР 21 листопада прийняла рішення про виселення його за вказаною адресою “на вічно”. (Т. 2. – Арк. 61 зв.). Навіть після смерті Й. Сталіна на листи і заяви, надіслані у березні 1953 р. на адресу  Л. Берії та К. Ворошилова з проханнями про звільнення, відповідь (на початку січня 1954 р.) була однозначна: “Заявление Макеенка М. Н. о ходатайстве об освобождении из ссылки на поселение оставить без удовлетворения”. (Т. 2. – Арк. 69–72). Лише на початку 1956 р. протест прокуратури СРСР, в якому подано аргументовані висновки та прохання скасувати постанови Особливої наради при НКВД-МДБ 1939 та 1951 рр., Верховний Суд Союзу РСР 14 березня 1956 р. задовольнив і  прийняв рішення “...дело о нем за отсуствием состава преступления прекратить” та звільнити М. Макеєнка з заслання. (Т. 1. – Арк. 246). Отже, короткий аналіз справи М. Макеєнка дає підстави стверджувати, що органи НКВС-МДБ мали безпрецедентну можливість і застосовували проти громадян  безмежне свавілля, були спроможні позбавити людей життя, знецінювали поняття гідності, сумління й духовної рівноваги, могли і руйнували сім’ї, нищили поняття правди й справедливості. Так сталося  з Михайлом Микитовичем Макеєнком, якого більшовицька влада руками своїх спецорганів безпідставно майже 18 років позбавляла волі, духовних чеснот і родини.

Отже,  наведені вище матеріали з  життєпису колишніх голів президії Укоопспілки І. А. Гаврилова і М. М. Макеєнка свідчать, що  за часів більшовицького тоталітарного режиму у кінці 20-х – на початку 50-х рр. межі знущань над власним народом не існувало й життя  людей повністю залежало від волі вождя та його вірних виконавців. Переконані, що лише антигуманна влада могла собі дозволити масові знищення громадян, повністю ігноруючи їх звичайні потреби, запровадити в країні  право сили над верховенством права та позбавити співвітчизників  вільної думки, духовної свободи і чистого сумління. Без сумнівів, це була злочинна влада, породжена ідеологією більшовизму та випещена в надрах ВКП(б) спеціально під всесилля однієї особи.  Вочевидь, що у другій половині 30-х рр. верхівка тоталітарного режиму під керівництвом Й. Сталіна, який уже міцно утвердився на вершині авторитарної влади, вдалася до масштабного знищення своїх однопартійців з  метою так званої “ротації”. У цих заходах чітко проглядається устремління  ліквідувати всю стару “ленінську гвардію”, яка ще пам’ятала і пройшла через партійний плюралізм, претендувала на перші ролі, іноді виступала проти авторитаризму та  вдавалася до критики дій Політбюро. На нашу думку, партійна еліта, яка брала активну участь й залишалася свідками подій революції 1917–1920 рр., запроваджувала політичні репресії початку 20-х рр. проти колишніх громадян Російської імперії непролетарського походження, здійснювала розгром і пограбування культурної спадщини у тому числі церкви і її цінності, була творцем і виконавцем злочинної політики індустріалізації, колективізації та терору голодом,  стала основною перепоною на шляху до встановлення так званої “диктатури над пролетаріатом”, тобто беззаперечної влади партикулярної номенклатури нового покоління більшовиків, вихованих після В. Леніна у добу  Й. Сталіна та кучки його вірних прибічників. З іншого боку, усвідомлення неспроможності економічного курсу партії наштовхнуло генсека на шлях перекладання відповідальності за погане життя народу на окремих осіб, популярних у народі керівників з партійно-радянського та господарського управлінського апарату.  Старі більшовицькі герої міцно сиділи у тепленьких кріслах на повному державному забезпеченні, створили для себе глибоко ешелоновану систему партійної та економічної корупції і, безперечно, перекривали молодим паростком рішучих і відданих вождю партійців доступ до повної життєвої благодаті.  Власне, з цією метою у 1934 р. відбулася реорганізація ДПУ в НКВС, система якого перетворився в “караючий меч партії” у першу чергу проти окремих членів партії з числа “вшанованих” але, відповідно, скомпрометованих діячів. Про вовчі закони у боротьбі за жезл керманича може слугувати перебіг боротьби за перше крісло серед вищого керівництва НКВС, коли у другій половині 30-х рр. більшість керівників  цієї всесильної структури поставили “до стінки” на підставі “переконливого” компромату, “накопаного” їхніми підлеглими. Не даремно у матеріалах доповіді комісії ЦК КПРС щодо встановлення причин масових репресій проти членів і кандидатів в члени ЦК ВКП(б), обраних на ХVII з’їзді партії читаємо: “Волна массовых репрессий 1937–1938 гг. широко захватила руководящих работников партийных, советских органов, хозяйственных организаций, а также командный состав в армии и органах НКВД.

В большинстве республик, краев и областей в эти годы было арестовано почти все руководство партийных и советских органов, а также значительное количество руководителей городских и районных организаций.

В ряде крайкомов, обкомов и райкомов партии за это время были подвергнуты арестам 23 состава руководящих работников”.

Користуючись аналогією з відомою російською приказкою, можна зробити висновок, що внаслідок тотальної кадрової “прочистки” 1936–1939 рр. серед партійно-радянських і господарських керівників “порубали” найкращі стовбури ленінської більшовицької партії, а в ролі “трісок” опинилися мільйони ні в чому не повинних громадян, котрі потрапили “під рознарядку”  спланованих у надрах більшовицької партії “акціях-чистках” і з надзвичайною старанністю виконаних  каральною системою цієї ж партії.

На жаль, серед списків потерпілих від “великого терору”, крім відомих керівників республіканських і деяких обласних організацій, ще не достає прізвищ тисяч рядових кооператорів з районних, міських і сільських структур споживчої кооперації України. На наше переконання, усі жертви тоталітарного більшовицького режиму серед кадрового потенціалу споживчої кооперації заслуговують на історичну справедливість, їх імена повинні бути названі.  Без сумніву, підготовка й оприлюднення  мартирологу жертв більшовизму є обов’язком сучасного покоління кооператорів і така почесна місія сповна може бути здійснена.

До змісту