До змісту

ІСТОРІЯ

О. В. Яценко,
в.о. проректора з науково-педагогічної роботи Вінницького кооперативного інституту

З історії спілкового будівництва української кооперації на Поділлі в роки визвольних змагань українського народу (1917–1920 рр.)

Кооперативний рух базується на принципах соціальної справедливості, взаємодопомоги та співробітництва, демократичних принципах управління. Тому його розвиток, на думку автора статті, є перспективним серед інших секторів економіки України, яка на даний момент переживає перехідний період. Вивчення історії кооперації, використання її організаційного та господарського досвіду викликає інтерес істориків. Але у наукових працях з історії кооперативного руху наявна схильність до глобалізації, тоді як місцевий матеріал використовується як ілюстративний, що призводить до розмивання регіональних особливостей розвитку кооперації в загальноісторичному процесі. Отже, виникла необхідність відтворення сюжетів, які б допомогли об’єктивно дослідити й оцінити події становлення кооперативного руху в регіонах України, зокрема на Поділлі.

Метою статті є, з одного боку, дослідження спілкового будівництва української кооперації на Поділлі в часи боротьби українського народу за власну незалежність, з іншого – сприяти відтворенню цілісної картини історії розвитку кооперації через відтворення історії кооперативного руху у регіонах, зокрема на Поділлі.

У сучасній історіографії українського кооперативного руху широко висвітлені кооперативні центри всеукраїнського значення, зокрема Центральний Український Кооперативний Комітет (ЦУКК), «Дніпросоюз» – центральна спілка споживчих товариств, «Українбанк» – об’єднання кооперативних спілок кредитної кооперації, «Централ» – центральна спілка сільськогосподарських товариств, «Книгоспілка», «Страхсоюз» і ін. Є публікації про крайові та регіональні кооперативні об’єднання – РСУК (Ревізійний союз українських кооперативів), ПОЮР (Потребительское общество Юга России), «Крайсоюз» (Чернігівський центральний союз кооперативів півночі Лівобережної України і Білорусі), «Полтавська спілка» (Полтавський союз споживчих товариств), «Одобсоюз» (Одеський обласний споживчий союз), «Союздонбасейн» (Союз робітничих кооперативів Південно-Західної України) та ще ряд регіональних галузевих спілок і об’єднань [16]. Згодом, після встановлення радянської влади на території України, вони були трансформовані в єдиний кооперативний центр – Вукоопспілку.

Але у попередніх і сучасних наукових дослідженнях з історії української кооперації виникнення спілок на Поділлі подавалося фрагментарно, зовсім не розглядався Подільський крайовий центр української кооперації «Рада Трьох», який виник у середині 1919 р. і об’єднав три основних напрями кооперативного руху – споживчу, кредитну та сільськогосподарську кооперацію регіону.

Хоча в монографії В. Подоляна та В. Рекрута «Йоахим Волошиновський у становленні українського кооперативного руху (1897–1937 рр.)» [13] згадані питання висвітлені досить широко, зроблена спроба систематизації в контексті хронології подій, розкриття ролі та місця кооперативного центру «Рада Трьох» у революційній боротьбі українського народу за свою незалежність. Автор статті також спробував більш глибоко вивчити історію кооперативного спілкового будівництва на Поділлі, розглянути основні віхи створення мережі кооперативних організацій регіону періоду визвольних змагань українського народу за незалежність (1917–1920 рр.).

Перші спроби створення губернського центру управління кооперації на Поділлі були здійсненні на початку ХХ ст., але загострення політичної боротьби та реорганізація структури спілкового будівництва на підставі нового кооперативного закону від 20 березня 1917 р. не дозволили подільським кооператорам започаткувати єдиний губернський орган управління кооперацією.

Наступним кроком у побудові ієрархічної структури управління кооперацією став 1918 рік. Після жовтневого перевороту 1917 р. та значного спустошення більшовиками подільських кооперативних установ впродовж січня – лютого 1918 р. кооператори Поділля відновили роботу зі створення єдиного крайового кооперативного центру.

За ініціативою Подільського кредитного союзу у Вінниці 14–16 квітня 1918 р. у приміщенні союзу відбулась ще одна спроба створити єдину губернську структуру управління кооперацією [1]. На скликаній губернській кооперативній нараді було розглянуто ряд важливих питань, зокрема про союзне будівництво, союз ревізійний, сільськогосподарські кооперативи, взаємостосунки між кредитними та споживчими союзами й ін. Учасники наради одностайно прийняли рішення про створення Губернського Кооперативного Комітету (ГКК), який обирався б із представників від союзів з однаковим представництвом і правом кооптації. Для проведення виборної кампанії і інших організаційних питань нарада обрала комісію у складі А. Герасименка і М. Трублаєвича – від кредитної кооперації і К. Курочинського та П. Журавля – від споживчих союзів (на Поділлі сільськогосподарських союзів на той час не існувало) [14].

Комісія спромоглась провести одне засідання 13 травня 1918 р. за участю представників Гайсинського союзу С. М. Коломійця і Тульчинського – Г. І. Красія (на засідання мало прибути 15 представників), але внаслідок гетьманського перевороту (28–30 квітня 1918 р.) ГКК так і не був створений [14].

Засади статуту майбутнього союзу базувались на кооперативних законодавствах Англії, Німеччини та Австрії. Кооператори визнали найбільш прийнятними умови діяльності кооперативів австрійських колег, у яких працювали українські кооператори Галичини та мали започаткований ще в 1904 р. Ревізійний союз українських кооперативів (РСУК).

Квітневі події з установленням влади гетьмана П. Скоропадського вже вкотре поховали всі сподівання подільських кооператорів. Гетьманський переворот став спробою заміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну. Роблячи ставку на приватний економічний потенціал, гетьманські державні мужі не врахували (або не бажали цього) фундаментальних постулатів, що природою і першоджерелами кооперативних формувань є приватна власність і її, кооперацію, потрібно було лише переорієнтувати на розвиток рівного конкурентного середовища, залишити за кооперацією деякі пріоритети у вирішенні соціальних питань, зокрема у сфері торгівлі та заготівель, особливо у сільській місцевості. На думку автора, це була стратегічна помилка виконавчої влади гетьмана П. Скоропадського.

Обурення і протест кооператорів спричинили нововведення уряду про заборону зібрань і створення хлібного бюро та передачі йому держаної хлібної монополії.

Підтримуючи пропозицію ЦУКК, вищезгадана Подільська губернська кооперативна нарада одноголосно схвалила і направила Раді Народних Міністрів на чолі з Ф. Лизогубом телеграму такого змісту: "Великий сум огортає Подільських кооператорів з приводу передачі державної хлібної монополії до хлібного бюро, складеного з капіталістів і спекулянтів. Подільська кооперативна нарада вважає цей акт, як реакційний, як здачу соціалістичним урядом тих позицій, що завойовані революцією. Щоб хоч почасти злегшити сей тяжкий удар, необхідно мати в бюро, Раді та Управі половину представників від кооперативних союзів. Голова наради Відибіда" [14].

У наступному протесті «Меморандумі», який подано панові Подільському губерніальному старості 27 серпня 1918 р., викладалось (подається у скороченому вигляді):

"Так само кооперативні установи, що складаються з місцевих діячів, які обороняють нарід від визиску неситих спекулянтів і як вільно працювали в найсуворіші часи старого режиму, звертають на себе найпильнішу увагу адміністрації. Труси, арешти без жодних серйозних даних, з випусканням через деякий час – після невпинних заходів українського громадянства, - перетримування по цілим місяцям під арештом ні в чому неповинних інструкторів кооперації, конфіскація в кооперативних складах української літератури, яка вільно продається по всіх других книгарнях, – усе це має вигляд якоїсь помсти й дикого знущання над усим тим, що стоїть ближче до народу, говорить по українськи, обороняє інтереси народних мас.

...Може здатися, що ці знущання робляться умисне, з метою не тільки повернути панам – власникам їх добро, але й викликати таке народне повстання, такий вогонь народного гніву, від якого згинула б сама українська держава, на втіху ворогам..." [4].

Безперечно, «Меморандум» мав прямий зв’язок з новою українською політичною силою, яка формувалася під прапором організації «Український Національний Союз» (УНС) і мала за мету повалення гетьманського режиму. Перший голова УНС А. Ніковський писав у «Новій Раді», що з однією із перших філій УНС на Україні стала Вінницька: «...Так само в склад Вінницької філії увійшли центральні управління кредитової та споживчої кооперації» [7].

Таким чином, можна стверджувати, що одними з ініціаторів і активних учасників організованої боротьби проти гетьманського режиму були подільські кооператори.

Через певні обставини Поділля виявилось територією активних визвольних змагань, а міста Вінниця, Жмеринка, Проскурів, Кам’янець-Подільський і ряд інших – осідками швидкоплинних урядів УНР і мали стратегічне значення для організації національно-визвольної боротьби українського народу.

На початок 1919 р. на Поділлі діяло 2 313 споживчих товариств, 1 992 з яких об’єднувалися у 18 регіональних спілок і володіли близько 32 млн крб коштів, загальний товарообіг яких у 1918 р. становив близько 100 млн крб. Кредитна кооперація налічувала три союзи, що об’єднували 334 товариства, збірний баланс яких налічував понад 25 млн крб. Кредитна спроможність союзів сягала за 40 млн крб. До того ж, кредитні союзи і товариства займалися заготівельно-посередницькими та постачальницькими операціями для організацій і населення у сфері сільськогосподарського виробництва. Загалом у Наддніпрянській Україні за чисельністю подільська кооперація (2 326 організованих у спілки товариств) поступалася лише полтавчанам (2 559 товариств) і становила 17 % від загальної кількості [15].

Таким чином, на початок 1919 р. кооперація Поділля, крім сільськогосподарської, мала чітко визначену ієрархічну галузеву структуру, володіла потужним кадровим і економічним потенціалом і була спроможна вирішувати будь-які економічні завдання.

В умовах ізоляції від Великої України обставини покликали свідомих кооператорів до утворення територіального координуючого кооперативного центру, який опікувався б проблемами кооперативного руху. Таким органом став центр «Рада Трьох». Він виник за ініціативою Олександра Корнійовича Мицюка – українського державного та кооперативного діяча, міністра внутрішніх справ в уряді УНР, члена правління «Централу» [3]. Після відставки уряду в січні 1919 р. О. К. Мицюк прибув на Поділля і розпочав плідну організаційну роботу з питань кооперації. Швидко адаптувавшись до місцевих умов, він провів низку організаційних заходів, започаткував Вінницький і Кам’янецький «Господарсоюзи» (головою правління останнього працював до вимушеної еміграції в кінці 1920 р.) [3].

Створення спілок сільськогосподарських кооперативів («Господарсоюзів») стало заключною сходинкою організації галузевих кооперативних центрів, створило гарні передумови для об’єднання кооперативного руху губернії, а також, враховуючи поточний момент, кооперативних союзів інших територій.

За ініціативою О. Мицюка та підтримки урядових структур УНР у м. Вінниці 2930 вересня 1919 р. відбувся з’їзд представників кооперативних союзів України (звільнених територій). На форумі був присутній і вітав учасників представник галицької кооперації Т. М. Петрицький, представник Уманського союзу М. Волківський і декілька інших кооперативних діячів. З’їзд створив «Раду Трьох», як координуючий кооперативний центр із представників трьох основних напрямів діяльності кооперації, та прийняв рішення про утворення Подільського крайового Кооперативного комітету. Зібрання також обрало О. Мицюка товаришем Міністра народного господарства УНР і склад кооперативного бюро при Міністерстві народного господарства. Від споживчої кооперації до бюро ввійшли А. Ковальчук і В. Мороз, від кредитних товариств – А. Ганджук, В. Мачушенко, від сільськогосподарської кооперації – Ф. Горбань і Х. Лебідь-Юрчик [3].

Уряд УНР погодився на пропозиції подільських кооператорів і виділив значні кошти для проведення експортно-імпортних операцій і організації постачання хліба, фуражу, задоволення інших потреб української армії. Так, 15 липня 1919 р. міністр фінансів УНР Б. Мартос затвердив розпорядження про виділення 20 млн грн позики Подільському Союзбанку для закупок за кордоном украй необхідних паливно-мастильних матеріалів, сільськогосподарських машин і дефіцитних товарів [5]. До того часу в лютому березні подільські кооператори закупили за попередньою угодою з Диктатором Західної Області Української Народної Республіки Є. Петрушевичем 34 цистерни нафти, 100 вагонів дощок, гасу й інших товарів [6]. Але незрозумілі дії військового керівництва й інших урядових осіб галичан перешкодили повністю виконати цей контракт. Значна частина нафтопродуктів і дощок була реквізована, спалена і пограбована. Пограбування нафти і дощок довершили поляки, які стрімким наступом у липні 1919 р. захопили територію Галичини.

На звернення подільських кооператорів до уряду про відшкодування втрачених коштів у розмірі 50 077 648 грн. 94 шагів за особистим втручанням С. Петлюри Міністерство Народного Господарства УНР прийняло закон, за яким регламентувалися ці відшкодування: «Асигнувати Подільському Союз-банку кредитових товариств під фірмою «Союз-банк» 3 106 589 гривень у формі безповоротної допомоги, як відшкодування втрат, понесених Союз-банком від загибелі через військові події закуплених ним товарів» [6].

Таким чином, лише 60 % втрат було відшкодовано державою, частину коштів (753 028 грн) повернув Галицький Уряд, але інші втрати галичани відшкодувати не встигли у зв’язку з евакуацією свого уряду з Кам’янця-Подільського за кордон [10].

Кооператори Поділля в умовах ізоляції намагалися налагодити зв’язки з іншими країнами світу. Так, на засіданні «Ради Трьох» 24 березня 1920 р. голова Союзбанку П. Відибіда звітував про відвідини Відня, Праги, Берліна, Варшави й інших великих європейських міст і доповів, що українській делегації вдалося встановити контакти з «Оцуксом» – центром української кооперації за межами України [12]. Також доповідач сповістив про гарні перспективи торговельних стосунків з англійськими, американськими, швейцарськими й іншими діловими колами світової спільноти, але основним стримуючим фактором, безперечно, було визнання незалежності Української Народної Республіки.

Зовнішні політичні обставини та відсутність доброї волі, а українцям – єдності навколо національної ідеї, не дозволили здобути волю і державність більше тридцяти мільйонам українцям і залишатися ще більше 70 років в обіймах тоталітарного комуністичного режиму СРСР.

Необхідно зазначити, що у 19191920 рр. у надзвичайних умовах агонії Української революції кооператори Поділля на чолі з «Радою Трьох» проводили значну культурно-освітню роботу. Так, кооператорами в кінці 1919 р. спромоглися заснувати у Вінниці аграрний технікум з кооперативним факультетом, згодом при Кам’янецькому Державному Українському університеті була відкрита кооперативна кафедра і постійно проводилися навчання на кооперативних курсах. Під загальним керівництвом «Ради Трьох» був заснований щомісячний журнал «Подільська Кооперація», який мав випустити свою першу книжку у липні 1920 р. [11]. Значні суми перерахувань подоляни направили на адресу кооперативного інституту ім. Туган-Барановського в Києві. При Кам’янецькому «Господарсоюзі» відкрилася велика бібліотека. Проводилася значна просвітницька робота серед населення [9].

Але перебіг подальших подій призвів до поразки україно-польських військ у війні проти більшовицької Росії і до кінця листопада 1920 р. усі відомі кооператори та державні діячі УНР покинули межі України. Кооперативний центр «Рада Трьох» припинив свою діяльність.

Таким чином, за короткий історичний період кооператорам Поділля вдалось створити цілісну національно орієнтовану систему кооперативних спілок і їх об’єднань та стати базовою економічною структурою у боротьбі за незалежність України. Всупереч нав’язаній ідеології створення ієрархічної структури управління кооперацією «зверху донизу» (концепція Московської спілки) подоляни вбачали потребу створення центральних (не обов’язково московських) органів управління тільки після розбудови та укріплення низової ланки, першого базового рівня – мережі споживчих товариств. В основу таких поглядів лягли переконання Ш. Жіда: «...Щоб стати могутніми, треба збільшити свої організації і перейнятись свідомістю своєї власної сили.» [8].

Через відсутність певного досвіду та прорахунки в організаційних питаннях запроваджені Й. Волошиновським у 1909 р. перші «райони» у Пеньківці, Вороновиці та Яланці були невдалими спробами організувати вищий ступінь управління розрізненими товариствами, тобто ІІ-й рівень ієрархічної структури управління товариствами. Але набутий досвід організації закупівельної справи завдяки «Довідковому бюро» при «Світовій Зірниці» у Могилеві-Подільському та «Відділу допомоги дрібним господарствам» при ПТСГ у Вінниці, започаткованих Й. Волошиновським, дозволили виправити помилки «районів» і зробити перші кроки до спілкового будівництва системи кооперації Поділля.

Перший позитивний досвід «районів» ліг в основу майбутніх товариств гуртових закупівель, які розпочали свою діяльність з кінця 1919 р. і стали базовими структурами для створення регіональних спілок Поділля.

Слідування стратегічній лінії розбудови низової ланки, укріплення товариств гуртових закупівель як регіональних об’єднань споживчих товариств дозволило створити на Поділлі станом на кінець 1919 р. 25 кооперативних союзів, які об’єднували 1 974 споживчі товариства, 340 кредитних і ощадно-позичкових кооперативних організацій і більше 100 сільськогосподарських товариств. Фактично мережа кооперативних установ повністю охоплювала всі населені пукти (2 202 села) губернії і відігравала провідну роль у соціально-економічній сфері суспільного життя краю [2].

Більшість подільських кооперативних союзів стали засновниками й активними партнерами «Дніпросоюзу», «Українбанку», «Централу» й інших українських кооперативних центрів. У другій половині 1919 р., в надзвичайних обставинах агресії більшовицьких і денікінських збройних формувань, кооператори Поділля створили кооперативний союз «Раду Трьох», який до осені 1920 р. забезпечував продовольчими ресурсами українське, а згодом і польське військо у боротьбі проти ворогів української державності. Лише після остаточної поразки визвольних змагань краща частина кооператорів змушена була покинути територію Поділля та емігрувала в інші країни світу.

У плані подальшого розкриття теми актуальними є такі аспекти:

Отже, після жовтневого перевороту 1917 р. та спустошення більшовиками подільських кооперативних установ, кооператори регіону відновили роботу зі створення єдиного кооперативного центру вже у наступному 1918 р. Але встановлення в Україні влади гетьмана П. Скоропадського стало на заваді цим спробам. Тому подільські кооператори стали ініціаторами й активними учасниками боротьби проти гетьманського режиму, який ставився вороже до кооперативного руху. У 1919 р. Подільський регіон потрапляє у вир швидкоплинних революційних подій і таких же швидкоплинних еволюційних урядів. Та це не завадило кооператорам створити чітко визначену ієрархічну структуру й утворити територіальний координуючий центр – «Раду Трьох», який протягом 19191920 рр. проводив значну економічну й культурно-освітню діяльність. Але через поразку україно-польських військ у 1920 р. та еміграцією відомих кооператорів за кордон «Рада Трьох» припинила своє існування. Отже, кооператори Поділля в досить короткий історичний термін змогли створити національно орієнтовану галузеву структуру кооперативних спілок і їх об’єднань і стати базовою економічною структурою у боротьбі за незалежність України.

Література
  1. Бюлетень Подільського Союзу Кредітового (Подільського Союз-Банку). – 1918. – Ч. 1. – С. 2.
  2. Віденко. Продовольча справа і кооперація // Новий Шлях. 1919. – № 7.
  3. Державний архів Вінницької області (ДАВО), Ф. Р-140, оп. 2, сп. 15, арк.43–50 зв.
  4. ДАВО, Ф. Р-988, оп. 2, спр .4, арк. 62.
  5. ДАВО, Ф. Р-988, оп. 2, сп. 44, арк. 26.
  6. ДАВО, Ф. Р-988, оп. 2, сп. 13, арк. 37,43 зв.
  7. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. – ІІ т.: Українська Гетьманська Держава 1918 р. – Київ: Темпора. – 2002. – С. 267.
  8. Жід Ш. Кооперація та робітництво / Переклад В. Сочинського. – Кам’янець-Подільський: Дністер, 1919. – С.13.
  9. Наш шлях. – 1920. – № 58.
  10. Наш шлях. – 1920. – № 65.
  11. Наш шлях. – 1920. – № 87.
  12. Наш шлях. – 1920. – № 135.
  13. Подолян В., Рекрут В. Йоахим Волошиновський у становленні українського кооперативного руху (1897–1939 рр.). – Вінниця, 2005. – С. 223–225.
  14. Рекрут В., Дмитро Маркович: «Житиму на користь милої, безцінної України» // Вісті Центральної спілки споживчих товариств України. Діловий випуск. – 2004. – С. 39.
  15. Українська кооперація. Життя Поділля. – 1919. – № 94.
  16. Фареній І. Український кооперативний рух у період 1917–1920 років (історичний аспект): Дис. ... канд. екон. наук. – Запоріжжя, 2000. – 184 с.
До змісту