До змісту

СЛОВО КООПЕРАТОРАМ-ПРАКТИКАМ

       І. Л. Гороховський,
Голова правління Дніпропетровської облспоживспілки, здобувач кафедри політології Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара

СПОЖИВЧА КООПЕРАЦІЯ В УКРАЇНІ ЯК СПОСІБ САМОВРЯДУВАННЯ ТА ЧИННИК РОЗВИТКУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

В українському науковому політологічному дискурсі доволі рідко можна зустріти термін "споживча кооперація". Хоча саме це явище є наслідком процесу громадянської самоорганізації, проте про неї дуже рідко згадують у контексті досліджень громадянського суспільства. Це виглядає дивним, адже чи не найрозвиненіша складова громадянського суспільства України залишається поза увагою дослідників найбільш громадянського суспільства. Пов’язати це можна в першу чергу з тим, що їх увага зазвичай зосереджена на політичних структурах або ж принаймні на тих структурах, які суттєво впливають на політику. Крім того, сама споживча кооперація ще практично не введена до кола предметів наукового пошуку українських дослідників громадянського суспільства, громадянської самоорганізації та соціального капіталу. Наприклад, пов’язує громадянське суспільство та громадянську самоорганізацію в своїй статті «Політична участь і громадська самоорганізація в Україні: не втратити б шанс» українська дослідниця Г. Зеленько. Вона вважає, що «вдосконалення форм суспільної самоорганізації» може «прискорили процеси набуття суспільством рис громадянського» [1]. Проте в той же час серед цих форм суспільної самоорганізації споживча кооперація не згадується. Подібна ситуація характерна і для інших українських дослідників. Увага їх прикута до політичної сфери. Наприклад С. Третяк, у статті «Профспілки як інститут громадянського суспільства» дає визначення терміна "самоорганізація", що цілком дозволяє вписати до її наслідків і споживчу кооперацію, адже вона вважає, що самоорганізація – це «автономна, плюралістична, самоорганізована система зв’язків, відносин і взаємодії громадян та їх груп, яка утворюється внаслідок їх самоорганізації для захисту та реалізації різноманітних інтересів і прав людини, що виявляється у створенні ними відповідних інститутів і організацій, що забезпечує поєднання індивідуального і спільного інтересу та гарантує права людини і громадянина» [2]. Проте у статті знову ж таки споживча кооперація не згадується. Окремі складові громадянського суспільства досліджуються в численних статтях українських учених, наприклад, профспілки, молодіжні, дитячі, екологічні неурядові організації. Але споживча кооперація не досліджується практично в жодній зі статей. Тому ми ставимо за мету – визначити в рамках даної статті місце споживчої кооперації в системі координат громадянського суспільства та створити передумови для дослідження її як однієї з його структур.

Дослідження споживчої самоорганізації є важливим, оскільки саме цю форму громадянської самоорганізації ми можемо зустрічати найчастіше в історії України. Можна стверджувати, що найвище піднесення громадського життя спостерігалося в Центрально-Східній Європі і, зокрема, в тій частині України, яка належала до Австрійської імперії. Остання саме в ХІХ ст. стала на шлях конституційного розвитку та надала рівні права народам, які входили до її складу. В умовах дотримання владою Австро-Угорської монархії принципів правової держави наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. відбувся злет громадянської свідомості й організованого громадського життя українців Галичини. Він сприяв відродженню їхнього економічного та політичного життя, зростанню національної гідності й спростував упереджені твердження щодо нездатності українців до державного життя, єднання і громадянської поведінки [3].

У той же час розвивався громадський рух і в Наддніпрянській Україні, але менш успішно, зосереджуючись здебільшого на просвітницькій діяльності. Тут він тривав недовго – до встановлення більшовицької влади. В Галичині ж громадянське суспільство було доволі розвиненим упродовж 20–30-х рр., аж до приєднання її до тоталітарного СССР. Тут діяли такі національні економічні товариства, як «Дністер», «Народна торгівля», «Сільський господар». Тільки Центральна асоціація українських кооперативів об’єднувала 4 тис. кооперативів і 700 тис. членів. Зусиллями товариств «Просвіта» і «Рідна школа» були засновані близько 40 гімназій, ліцеїв, професійно-технічних училищ і понад 3 тис. народних українських шкіл.

Визначні українські вчені цього періоду – М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, Б. Кістяківський, М. Шаповал – присвячують свої твори теорії громад, громадського життя і правової держави. Деякі з їхніх праць не втратили актуальності досьогодні. Проте в цілому їхні інтелектуальні здобутки кардинально не вплинули на дискурс громадянського суспільства, бо як і в інших державах, в Україні в той час його витіснив на узбіччя дискурс соціалізму, який заволодів умами європейців більше ніж ціле століття. Соціалістами певного напряму (хоч і не марксистами) були названі українські вчені, окрім Б. Кістяківського. Соціалістична орієнтація зумовила деякі їхні ілюзії у сприйнятті тогочасної дійсності, що призвели до політичних помилок у період національної революції 1917–1920 рр. Вона «романтизувала» їхнє уявлення про роль громад і громадського самоврядування в майбутньому.

Політичне відчуження породило в Україні своєрідний феномен, який полягає у тому, що за відсутності каналів політичної взаємодії влади та суспільства на українських територіях протягом періоду бездержавності розвинулися форми політико-демократичної самореалізації громадян поза політичною сферою. Вже з XVII ст. більшість українських міст управлялися на основі магдебурзького права, масовим явищем на українських територіях стали братські школи, які створювалися органами місцевого самоврядування тощо.

Продовжується розвиток кооперативного руху, а відповідно і його дослідження і в ХХ ст. В 1916 р. засновник теорії соціально-економічних криз, видатний український економіст Михайло Туган-Барановський написав фундаментальну працю «Соціальні основи кооперації» [4], заклавши в ній, по суті, основи майбутньої теорії соціального капіталу. З іншого боку, саме він вперше обґрунтував, що конкуренція і кооперація є двома основними взаємодоповнюючими процесами ринкової економіки (дві сторони однієї медалі), які й роблять ринкове середовище повноцінним. Його учень Микола Кондратьєв, що напередодні відкрив великі цикли кон’юнктури (К-хвилі), у 1923 р. у книзі про Туган-Барановського написав: «Праці Михайла Івановича з питань кооперації, безсумнівно, необхідно визнати видатними, одними з кращих не тільки у нас в Росії» [5].

Кооперативний рух, котрий мав чисельних ідеологів і політичних керівників, мабуть, в жодній з країн світу не дав свого видатного економіста-теоретика, здатного відійти від голосних гасел і дати науково аргументовану оцінку як досягнутого, так і перспектив розвитку. Створювалась цікава та глибока концепція кооперації. Співвітчизники видатного вченого можуть ним пишатися. Те, що зробив Туган-Барановський в теорії кооперації, було піонерним. Це був своєрідний прорив у нову галузь економічної науки, що тісно пов’язана з практикою розвитку господарства України, а сьогодні тісно пов’язана з теорією соціального капіталу [6].

Радянське суспільство пізнього періоду являло собою класичний приклад суспільства системної кризи, коли системні утворення, такі як держава, економіка, не мали тої сили впливу та зв’язки з життєдіяльністю суспільства. Існував величезний розрив між системою і суспільством, порушення обміну між ними і передусім у контексті проблеми, що нас цікавить, система держави не отримувала необхідного морально-практичного визнання з боку соціуму. Поразка радянської системи перед капіталістичними країнами мала глибокі розчарування і призвела до втрати легітимності комуністичного режиму. Вихідним пунктом суспільно-політичної трансформації в Україні постала глибока, системна криза легітимності, що означало руйнування ціннісного й нормативного консенсусу в суспільстві, наслідком якого стали дезінтеграція, криза ідентичності й аномія суспільства, деструктивні процеси в соціокультурній сфері [7, с. 494].

Деструктивний вплив на взаємини держави та суспільства мав характер політичних інститутів радянського періоду історії України, коли відбулася заміна демократичних інститутів і процедур імітаційними: парламентаризм, виборча система, незалежна судова система, норми права та гарантії їх забезпечення тощо. При цьому конкурування з капіталістичною системою, яке вимагало розвитку наукомістких галузей виробництва, призвело до підвищення життєвого рівня, позитивних зрушень у соціальній структурі суспільства. Але штучне звуження каналів політичної участі суспільства проблему забезпечення цивілізованих форм інтеракції держави та суспільства радше ускладнив, призвівши до втілення психології «подвійних стандартів» і придушення будь-якої суспільної ініціативи [1, с. 56].

У часи Радянського Союзу фактично єдиним осередком дійсної суспільної самоорганізації був кооперативний рух – житлові, дачні, гаражні кооперативи, споживча кооперація. Сферу політичної самоорганізації держава контролювала дуже жорстко, застосовуючи принцип мобілізації, проте у сфері економіки, кооперації існувала певна свобода. Мобілізаційний принцип у сфері, де побутували виключно товарно-грошові відносини міг би й не спрацювати, крім того режим не вбачав особливої загрози у сфері кооперації, тому контроль тут був не надто жорстким. Отже, саме кооперативи ми можемо вважати єдиним результатом суспільної самоорганізації в Радянському Союзі, єдиною школою самоорганізації для радянських громадян.

З другої половини 80-х рр. – початку 90-х рр. ХХ ст. форми самоорганізації українського суспільства докорінно змінилися. З лібералізацією політичного режиму у 1985 р. в Україні почали набувати масовості альтернативні суспільно-політичні ідеї, виразниками яких стали суспільно-політичні рухи. Із набуттям Україною державного статусу та конституюванням принципів плюралізму через внесення змін та доповнень до конституції УРСР на межі 80–90-х рр. ХХ ст. було забезпечено умови для розширення політичної участі суспільства та вдосконалення самоорганізації у тому числі й у політичній сфері. Причому різке падіння рівня життя призвело до того, що процес занепаду інститутів самоорганізації поза політичною сферою був обернено пропорційним самоорганізації за політичною ознакою (масової появи політичних партій і руйнуванням звичних неполітичних організацій) [1, с. 57].

Поряд із політичними формами суспільної самоорганізації в Україні дещо пізніше відроджуються і з’являються незалежні громадські організації поза політичною сферою. У цьому сенсі визначальну роль мала одна з основних її передумов – громадська самоідентифікація – система мотивацій суб’єкта, яка формується на основі певних ціннісних установок, політичних і соціальних орієнтацій. В українському суспільстві на початку – в середині 90-х рр. ХХ ст. глибока соціальна криза призвела до подальшого відчуження держави та суспільства. У скрутних ситуаціях громадяни радше готові були покладатися на самих себе або ж найближче оточення – сім’ю, колег, людей зі схожими поглядами, інтересами. В ситуації кризового послаблення інтеграції та соціальної захищеності на перший план вийшли індивідуальні форми реагування, прагнення до суто індивідуальної вертикальної мобільності та соціального виживання за принципом «кожен сам за себе», які реалізуються в діапазоні – від кримінальної поведінки до різноманітних форм підприємницької діяльності.

Проте нині ми можемо відверто зізнатися, що досвід самоорганізації наших громадян у сфері політичної діяльності є невтішним. Незважаючи на постійні намагання держави активізувати політичну активність громадян, заклики вчених до відродження громадянського суспільства, значні кошти, які у вигляді грантових надходжень потрапляють у цей сектор, політична громадянська самоорганізація не демонструє особливих успіхів. На цьому тлі економічна самоорганізація, сповна кооперація виглядає флагманом громадянського суспільства в Україні. Маючи незначну зовнішню підтримку, орієнтуючись у першу чергу, дійсно, на якості громадян, даний сектор поступово оживає і розвивається. Тому саме тут, саме в цьому слід вбачати передумови та перспективи розвитку громадянського суспільства в Україні, саме цій сфері потрібно приділяти більше уваги всім дослідникам.

Література
  1. Зеленько Г. Політична участь і громадська самоорганізація в Україні: не втратити б шанс. – Режим доступу: // http://www.democracy.kiev.ua/publication/collection_2005/section_4/Zelenko.doc
  2. Третяк С. Профспілки як інститут громадянського суспільства. – Режим доступу: // http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2397
  3. Колодій А. Історична еволюція громадянського суспільства та уявлень про нього (формування ідеалу) // Незалежний культурологічний часопис «Ї». – Львів, – № 21.
  4. Туган-Барановский М. И. Социальные основы кооперации. – М.: Экономика, 1989. – 496 с.
  5. Кондратьев Н. Д. Михаил Иванович Туган-Барановский // Истоки: вопросы истории народного хозяйства и экономической мысли. Вып. 2. – М., 1990. – С. 268–294.
  6. Кузьменко В. П. Соціальний капітал суспільства Френсіса Фукуями у створенні та розвитку НІС. – Режим доступу: //http://iee.org.ua/ua/pub/p77
  7. Гребіневич О. Ціннісно-нормативна леґітимація в контексті українських суспільно-політичних процесів. – Режим доступу: // http://dialogs.org.ua/project_ua_full.php
До змісту