До змісту

ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ

     В. М. Артеменко,
кандидат історичних наук, доцент кафедри філософії і політології Полтавського університету споживчої кооперації України

Суспільні реформи і кооперація

Глибинною і визначальною основою всіх трансформаційних змін, що розпочалися в Україні на початку 90-х рр. минулого століття,  у тому числі у споживчій кооперації, стали зміни у відносинах власності та заміна планово-централізованої системи управління економікою ринковими економічними відносинами. Ці перетворення були спрямовані на демонтаж соціалістичних відносин, заснованих на загальнонародній і колективних формах власності та державному управлінні економікою, і мали на меті встановлення приватновласницьких суспільних відносин, що базуються на приватній власності працівників і свободі економічної діяльності. За своєю суттю і суспільним значенням вони мали визначити перехід до нового соціально-економічного ладу, в якому б поєднувалися досягнення раніше існуючої системи суспільних відносин з тими явищами і тенденціями суспільного життя, які на рубежі ХХ–ХХІ ст. визначають прогресивні напрямки подальшого розвитку людської цивілізації. Саме в контексті цих сподівань українства на подальше вдосконалення суспільних відносин і відмови від «радянського соціалізму» мали бути здійсненими суспільні трансформації, в тому числі в споживчій кооперації, яка в переддень реформ (1986 р.) об'єднувала 13,1 млн. пайовиків, 733,2 тис. працівників, 71,4 тис. торговельних підприємств, 22,4 тис. закладів громадського харчування, 3,6 тис. промислових об'єктів, сотні ринків і мала розвинену матеріально-технічну базу заготівельного та переробного комплексу [1, с. 185, 187–188, 190].

З самого початку трансформаційного періоду постсоціалістичні перетворення суспільних відносин здійснювалися під лозунгами нищівної критики економічної і соціальної неефективності державної та колективних форм власності, необхідності тотального впровадження приватновласницьких і ринкових відносин. Цьому передувала тривала ідеологічна та пропагандистська компанія в засобах масової інформації, яка була спрямована на критику та дискредитацію пануючих при соціалізмі форм власності та методів управління економікою і доказ переваг приватної власності та ринкових відносин. Але при цьому інформація про те, що навіть у розвинених країнах світу державний і колективний сектори економіки мають значну питому вагу, що приватна власність у них реалізується переважно в колективній формі та за участі значної частини працівників у володінні нею, а кооперативні відносини є визначальною, або досить поширеною формою власності у розвитку аграрного сектора, харчової та переробної промисловості, заготівель і торгівлі, у багатьох сферах діяльності дрібного та середнього бізнесу недооцінювалася, або ж тенденційно замовчувалась. У чисельних науково-популярних працях, що друкувалися в цей період великими накладами, періодичній пресі та інших засобах масової інформації також не відображалось те, що в сучасному світі приватна власність, крім дрібних господарств, майже абсолютно реалізується у сумісно-розділеній, тобто приватно-колективній формі, і що її реалізація здійснюється на основі більшого або меншого ступеня державного регулювання1.

Зараз стає все більш очевидним, що головним прорахунком у науковій і популяризаторській критиці «соціалізму» було те, що в ній піддавався осуду не «радянський» зміст відносин у колективній і державній формі власності, а самі ці форми власності як суспільне явище. На політичному та пропагандистському рівні приватизація була відокремлена від ідеї соціалізації приватної власності та зводилася до того, що приватна власність може бути ефективною лише за умови її індивідуальної реалізації на засадах необмежених ринкових відносин. Завдяки переважанню настроїв щодо необхідності швидкої, тотальної приватизації державної та колективної власності і переходу до ринкових відносин, які всіляко підтримувалися та ініціювалися політичними силами, замість зважених підходів щодо плюралістичного змісту трансформування економічних відносин, проголошених у перших законодавчих документах, які декларували незалежність України та основи її нового суспільного устрою, досить швидко стали утверджуватися законодавчі та нормативні акти, які спрямовувалися на здійснення тотальної приватизації. У наукових дослідження відзначається, що такі підходи до трансформації суспільних, передусім економічних відносин, мали «суто суб'єктивно-політичний характер і є авантюрою, а в науковому плані «неуцтвом», оскільки протидіють загальноцивілізаційній тенденції зростання ролі кооперації як однієї з найважливіших умов переходу до епохи керованої соціоприродної еволюції…» і це відбувається в контексті того, коли «конкурентна Історія» на основі приватної власності закінчилася і «наступає епоха нової Історії, історії коопераційної, заснованої на основі колективістських, кооперативних, суспільних форм власності. Історії – в формі керованої соціоприродної еволюції на базі суспільного інтелекту та самоосвіченого суспільства» [4].

Замість того, щоб зберегти досягнутий у попередній період формальний рівень соціалізації економічних відносин та наповнити його зміст відносинами приватної власності працівників і здійснити перехід до соціального суспільства, ідеологія, правові засади та реальна практика трансформаційних процесів майже з самого початку стали спрямовуватися на привласнення окремими особами державної та кооперативної власності й утвердження відносин попередньої епохи розвитку капіталізму. Гносеологічним джерелом такої ідеології стала абсолютизація закону конкуренції, вільного ринку, ліберальної соціально-атомарної моделі суспільства в соціально-економічній еволюції людства, яка на період здійснення реформ в Україні, як форма світогляду та культури, поставила світову цивілізацію на грань загибелі. Всі ці названі ліберальні цінності були й залишаються причиною і наслідком того, відзначав відомий економіст Дж.  Генрі, що «нашим головним суспільним устроєм є заперечення справедливості» за якого володіння засобами виробництва окремими людьми означає перетворення їх у рабів у ступені, яка зростає разом із розвитком матеріального виробництва. «Цивілізація заснована таким чином, що не може продовжуватися», робить він висновок у своїй відомій праці «Прогрес і Бідність» [5, с. 380].

Аналіз теоретичних засад і законодавчої бази здійснюваного в Україні реформування суспільних відносин свідчить, що в їх розвитку були певні періоди, зміст яких мав суттєві відмінності один від одного. Але при його здійсненні в рамках кожного із цих періодів, як і в цілому, загальним є те,   що результати проведених реформ не тільки не відповідають інтересам більшості громадян, а й у значній мірі діаметрально протилежні їх цілям.

Відомо, що постсоціалістичні перетворення суспільних відносин у науковій літературі отримали термінологічне визначення “трансформаційних” або “транзитивних” реформ. Етимологічний зміст терміна “трансформаційний” означає перенесення наслідкових якостей предметів або явищ. Досить схожим є зміст слова “транзитивний”, що відображає перехід явища від одного стану до іншого за умови, що коли перша величина порівнювана з другою, то третя – порівнювана з першою [6, с. 651, 649]. Таке методологічне визначення здійснюваних реформ співпадало з бажаннями основної частини населення щодо змін у змісті суспільних відносин і виражало їх сподівання, що після реформ нові відносини збережуть у собі всі кращі надбання, які в них були у соціалістичний період. Безумовно, що головним серед цих кращих надбань була відносна соціальна рівність і заснована на ній єдність народу. Що ж стосується соціально-економічних і політичних відносин, то головною вимогою переважної частини суспільства була їх перебудова на засадах приватної власності, ринкових методів господарювання, політичної незалежності та демократії. При цьому об’єктивні інтереси працівників полягали у перебудові виробничих відносин на основі визначення кожному з них у грошовому вираженні частки власності господарських суб’єктів державної та колективних форм власності та набуття на неї права приватної власності.

Проте, як відзначається у наукових дослідженнях, ідеологія плюралізму відносин власності “перебудовного” періоду та їх трансформаційного реформування в процесі здійснення реформ була замінена ідеєю переваг приватної власності [7, с. 7]. Вони були проведені не за трансформаційним, а за радикальним сценарієм реформування економічних, соціальних і політичних відносин у напрямі реставрації суспільних відносин, які були характерні для дореволюційного періоду.

Вже з самого початку трансформаційних перетворень політичні сили, які їх здійснювали, відмовилися від наповнення суспільних відносин засадами соціальної справедливості та соціального партнерства і вдалися до впровадження відносин, головними цінностями яких є приватна власність, свобода підприємництва та конкуренція. Якщо в Декларації “Про державний суверенітет України”, Законі “Про економічну самостійність України” та “Концепції переходу Української РСР до ринкової економіки” разом з визначенням курсу на “роздержавлення” економіки наголошувалося, що власність в Україні “виступає у таких формах: державна, колективна, індивідуальна (індивідуальна та приватна трудова власність) і інші, передбачені Законом форми власності” [8, с. 12], що “відносини власності встановлюються і регулюються на основі законодавства”, а держава “гарантує рівноправність усіх форм власності” та охороняє їх законом і здійснює заходи “на подолання відчуження робітників від засобів і результатів виробництва” [9, с. 4] і проголошувалося, що найважливішим принципом роздержавлення є “додержання інтересів трудящих та суспільства” [10, с. 2], то вже у Законі України “Про власність”, прийнятому у 1991 р., терміни “індивідуальна і приватна трудова власність” замінено на термін “приватна власність”, і в переліку форм власності в Україні вона була поставлена на перше місце, що, по суті, фіксувало встановлення її пріоритету над іншими формами власності. Зокрема у Ст. 4 цього закону, було записано: «Власність в Україні існує в таких формах: приватна, колективна, державна» [11].

На перший погляд зміст Закону «Про власність», у якому проголошувалося, що кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими, що всі форми власності є рівноправними (Ст. 2), що праця громадян є основою створення i примноження їх власності (Ст. 12), був саме тим законодавчим актом, на основі якого мала утвердитися економічна демократія щодо вибору громадянами форм економічних відносин і набуття ними власності. Проте встановлені в законі нові норми економічних відносин, зокрема, щодо використання власником праці громадян (Ст. 5), що громадянин набуває права власності на доходи не тільки від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці та підприємницької діяльності, а й вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом (Ст.  2), створювали можливості для привласнення державного та колективного майна окремими особами на несправедливій основі.

Прийняттям Закону «Про власність» створювалися умови для радикальної зміни економічних, а на їх основі всіх інших суспільних відносини. Найвизначнішою нормою закону стала юридична констатація плюралізму форм власності та приватної власності як основи можливої трансформації знеособлених соціалістичних відносин у персоніфіковані відносини власності працівників. Разом з цим, крім встановлення суб’єктів права власності, закон не містив норм і положень щодо регулювання відносин власності всередині різних організаційно-правових форм господарської діяльності: державних, колективних, акціонерних і інших підприємств. Зокрема Ст. 1, суб’єктами права приватної власності визнавалися громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які на території України володіли власністю. Статтею 20 було визначено, що «суб’єктами права колективної власності є трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські об’єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об’єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами» [11]. Особливо сприятливі перспективи трансформування знеособлених соціалістичних відносин власності у персоніфіковані відносини власності працівників закладалися Ст. 12 Закону, в якій основою створення i примноження власності проголошувалася праця громадян. Але і в цьому випадку законом не встановлювалися механізми визнання такого права, що створювало можливість для привласнення засобів виробництва у грошовій формі.

Відродження та встановлення пріоритету приватної власності створювало передумови для активного включення в економічні відносини працівників, які в разі персоніфікації і закріплення за ними власності державних і колективних підприємств отримали б справжні стимули для підвищення продуктивності та якості праці, що сприяло б суттєвому зростанню ефективності виробництва. Проте такий підхід до трансформування економічних відносин, який відповідав інтересам більшості народу та був би відповідним тенденціям соціалізації приватної власності у передових країнах2, у реальній практиці приватизації не було реалізовано. З самого початку реформи спрямовувалися на тотальну приватизацію, яка здійснювалася без наукового обґрунтування її змісту та наслідків. При цьому слід мати на увазі, що ідеологи й організатори ринкових перетворень, які неодмінно мали пройти через стадію господарських руйнацій, не бажали рахуватися із існуючим законодавством, яке, на їхню думку, вже віджило свій вік. Саме це сприяло масовому поширенню анархістських методів і способів здійснення реформ з боку державних інститутів, регіонального й місцевого самоврядування, які маскувалися риторикою про їх демократичний характер [12, с. 217].

Переміщення у названих законодавчих актах протягом першого року суспільних трансформацій з першого на третє місце державної власності, а приватної – з третього на перше, свідчить про значні зміни як у свідомості суспільства, так і в намірах політичної еліти, які відбулися в цей час. Цими законами було визначено його головний курс – перебудова суспільних відносин на основі приватної власності й ринкових відносин. При цьому забезпечення справедливого розподілу і закріплення суспільної власності за всіма громадянами не було метою здійснюваних реформ, а твердження про їх демократичний характер, які нав’язувалися суспільній думці чисельними засобами масової інформації, як виявилося на практиці, було лише пропагандистською ширмою приватизації власності окремими особами та групами осіб. Чи не єдиним виправданням вибору такого курсу реформ може послужити “прагнення нових політичних лідерів якомога швидше досягти успіху... швидкого розв’язання фінансових проблем; бажання швидкого приборкання інфляції та швидкого досягнення економічного зростання” [13, с. 51]. Проте практика показала, що романтичні та революційні сподівання на успіхи, які не базувалися на наукових висновках і продуманих програмах переходу до ринку, були приречені на поразку та підірвали єдність нації з усіма наступними із цього наслідками.

Такий зміст нових відносин власності задекларовано і в Конституції України, Ст. 41 якої встановлює право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та визначає приватну власність як основу економічних відносин. І хоч в Основному Законі передбачена можливість об’єднання власників з метою досягнення господарських результатів спільної діяльності [14, с. 5, 9], він прямо не утверджує, хоч і не заперечує, існування колективних форм власності, в тому числі – кооперативної. Питання про сумісно-розділений характер відносин власності як основи створення на базі реформування соціалістичних відносин соціального суспільства в Основному Законі не розвинулось і було наслідком не стільки компромісу, досягнутого у “конституційну ніч”, скільки перемогою в українському парламенті прибічників “дикого капіталізму” над тими, хто відстоював ідею реалізації приватної власності на основі принципів демократизму та соціальної справедливості.

Тому приватизація державної та колективної власності в Україні здійснена і продовжує здійснюватися не в інтересах всього суспільства, або принаймні його більшої частини, а незначної кількості громадян, які її здійснили переважно завдяки соціально несправедливому законодавству, або ж незаконними способами та на незаконно накопичені кошти, оскільки законним шляхом у радянський період зробити заощадження для приватизації навіть невеликого виробництва було неможливо. Слід відмітити, що накопичення первісного капіталу в процесі української приватизації за своїм змістом і характером нічим не відрізнялася від її класичного прояву, описаного в свій час К. Марксом, який відзначав, що на кожному доларі капіталу, отриманого в період його первісного накопичення, проявляється бруд, кров і піт мільйонів рабів.

Уже на початковому етапі приватизації державної та колективної власності, яка проводилася на основі майнових сертифікатів, були закладені механізми присвоєння державної і колективної власності окремими особами всупереч інтересам суспільства. Першою і досить важливою умовою антисуспільного характеру приватизації стало наділення приватизаційними сертифікатами не тільки працівників господарюючих суб’єктів, а всіх громадян, включаючи дітей. Вручені населенню майнові сертифікати не мали визначеної вартості, не забезпечувалися Національним банком і були безіменними. Це не дозволило переважній більшості громадян перетворитися у справжніх власників, оскільки значна кількість підприємств, як правило, найбільш привабливих для приватизації, була проголошена закритими акціонерними товариствами, а керівники решти підприємств, які підлягали сертифікаційній приватизації, не були зацікавленими у залученні до їх активів сертифікаційних папірців, які не мали фінансового забезпечення з банківськими гарантіями. При цьому механізм участі громадян у приватизації суспільної власності на основі майнових приватизаційних сертифікатів не був відпрацьованим, а механізми, які давали можливість її практично здійснювати, не були оприлюднені та, по суті, приховувалися від населення. Уряд не створив державного органу, який би керував цим процесом від роз’яснення громадянам їх прав на власність і шляхів їх реалізації і до обов’язків керівників підприємств, органів влади та місцевого самоврядування щодо реального забезпечення цих прав. Проблемами реформування відносин власності в уряді ніхто не займався і їх вирішення було передано до Фонду державного майна, який з цим завданням не справився через низку причин. Очевидно, що він і не міг з ними справитися, оскільки основи та механізми приватизаційних процесів закладалися у законах, які приймала Верховна Рада, постановах Кабінету Міністрів і указах Президента України, і які, як показують наслідки здійснених реформ, не були спрямовані на соціально справедливе регулювання цього процесу. Досить непрозорою до цього часу залишається схема погашення значної частини приватизаційних сертифікатів, від отримання яких громадяни просто відмовилися. Для громадян так і залишається таємницею, скільки мільйонів приватизаційних сертифікатів було надруковано, скільки з них було вручено, де поділася решта, який рівень захисту цих паперів від підробки та скільки було викинуто в обіг підроблених сертифікатів. Як відомо, таких фактів «не зафіксовано».

Унаслідок сертифікаційної приватизації розпочалося створення акціонерних товариств, що суттєво звузило можливість основної частини населення на визначення своєї частки у суспільній власності. По-перше, тому що акціонування власності у закритих акціонерних товариствах здійснювалося лише серед своїх працівників. У відкритих акціонерних товариствах розподіл акцій також відбувався знову ж таки переважно серед працівників через уже згадувану відсутність фінансового забезпечення майнових сертифікатів та через обмеженість інформації про здійснюване акціонування. По-друге, акціонування здійснювалося не прозоро, внаслідок чого відбулося заволодіння значними або навіть контрольними пакетами акцій керівниками підприємств і окремими особами. По-третє, у значній кількості підприємств держава залишила за собою контрольні пакети акцій, тобто забороняла здійснювати реформування відносин власності на основі їх сумісно-розділеного характеру у повному обсязі. Загальний висновок із оцінки названих приватизаційних процесів державної власності полягає в тому, що за роки трансформаційних реформ в Україні не створено необхідних для цього інституційних засад – державних інститутів і прозорих законів, які б сприяли утвердженню сумісно-розділеного характеру відносин власності на основі демократичних принципів і соціальної справедливості. Така оцінка трансформаційних реформ була визнана навіть у Посланні Президента Л. Кучми до Верховної Ради України у 2002 р., в якому вказувалося, що основне завдання на наступне десятиріччя полягає у вдосконаленні механізмів корпоративного управління, реалізації та демократизації акціонерної власності, вдосконаленні законодавства та судової практики в частині забезпечення гарантій прав акціонерів, насамперед дрібних, яке було поставлене в [15].

Проте й зараз ці наміри не отримали практичної реалізації, оскільки їх виконання суперечить інтересам великих акціонерів, які привласнили спільне майно в 90-х рр. Саме тому корпоративний сектор економіки, який об’єднує 18 млн. індивідуальних акціонерів, у тому числі 14 млн., які стали ними у період масової приватизації, характеризується непрозорістю господарської діяльності, а значна частина акціонерних товариств взагалі не звітує про неї. З відомих причин лише незначна частина акцій (за деякими оцінками 6 %) знаходиться в обігу на організованому ринку цінних паперів, що деформує механізми ціноутворення акцій, породжує тіньові схеми їх реалізації, рейдерство, позбавляє можливості рядових акціонерів брати участь у прийнятті рішень правлінь акціонерних товариств і реально вигравати від підвищення ринкової ціни акцій [16]. Досить красномовним є те, що Закон  «Про акціонерні товариства», які почали створюватися ще на початку 90-х років, було прийнято Верховною Радою лише у вересні 2008 р. Його відсутність прямо сприяла несправедливому акціонуванню приватної та колективної власності, що зараз видається як «установлений факт», що не підлягає перегляду.

Суспільні зміни, що розпочалися на початку 90-х рр., характеризувалися високою мірою радикальності і часто відбувалися та продовжують здійснюватися революційно-насильницькими методами і супроводжуються нехтуванням норм законів і прав громадян. Найбільш характерним це було для змін відносин власності та її приватизації у найпривабливіших галузях державного сектора економіки. Досить пригадати хоча б акти насильницького захоплення чисельних обленерго, війну кланів за володіння Нікопольським феросплавним заводом, злочинне заволодіння родичами колишнього Президента Л. Д. Кучми металургійним гігантом “Криворіжсталь” і багато інших прикладів саме такого заволодіння власністю. Академік В. М. Геєць стверджує, що на відміну від принципів нагромадження капіталу, притаманних для західного лібералізму, що полягають у тяжкій праці, ретельності, ощадливості, працелюбності та ініціативності, філософією нагромадження приватного капіталу в процесі ринкових реформ стали: нелегітимне і нерідко незаконне привласнення; посередництво; розкрадання; штучне заниження вартості майна, що приватизується; номенклатурний контроль і участь, у тому числі й опосередкована, а то і пряма участь номенклатури у привласненні; брак контролю з боку суспільства над процесом привласнення; диференційованість доходів від власності та низький рівень мотивації до праці [17, с. 53].

Така філософія і практика ринкових перетворень поширювалася і на споживчу кооперацію, незаконне заволодіння майном якої стало одним із напрямів змін кооперативних відносин і демутуалізації значної частини кооперативної власності у приватну. За цих умов вирішення принципових питань щодо реформування відносин власності у споживчій кооперації, майно якої завдяки активній позиції Укоопспілки, сформульованій у Зверненні 3-х зборів Ради Укоопспілки п’ятнадцятого скликання до Верховної Ради України (травень, 1991 р.) [18], було виключене із державної програми приватизації, стало на початку трансформаційного періоду головним завданням керівних органів самої системи та членів споживчих товариств. На відміну від реформування відносин власності в аграрному секторі, яке здійснювалося згідно з указами президента, їх зміни у споживчій кооперації відбувалися як без допомоги, так і без втручання з боку державних інститутів.

Як уже відзначалося головною причиною трансформаційних процесів, що розпочалися на початку 90-х рр., була економічна неефективність соціалістичних відносин власності та планово-централізованої системи господарювання. Проте здійснені на основі вищеназваних принципів їх зміни не тільки не призвели до поліпшення показників економічного і соціального розвитку, зміцнення на цій основі політичної стабільності, а навпаки, – сприяли значному спаду виробництва, зниженню рівня життя населення і виникненню перманентної кризи політичної ситуації. Дані офіційної статистики свідчать, що впродовж усього трансформаційного періоду показники промисловості та сільського господарства, а звідси й інших секторів економіки та соціального розвитку, суттєво знизилися. Так, у 2004 р. проти 1990 р. виробництво електроенергії становило 61, видобуток кам’яного вугілля – 59, видобуток залізної руди – 60, виробництво сільськогосподарської продукції в розрахунку на душу населення – 69,3 %. Чисельність населення в цей період скоротилася на 4,6 млн. людей, а кількість працівників у промисловості – на 3,2 млн. осіб, або майже на половину [19, с. 64, 291, 298–300; 20, с. 49, 71, 183, 185, 186, 192; 21, с. 358, 107, 388, 402]. Господарські результати 2005–2008 рр. знову засвідчують продовження стагнаційних процесів на рівні економічного розвитку, який більше ніж на третину є нижчим від показників дотрансформаційного періоду. Лауреат Нобелівської премії з економіки Дж. Стігліц відзначає: “Комбінація приватизації, лібералізації та децентралізації, як вважалося, приведе – нехай і після короткої трансформаційної рецесії – до значного збільшення виробництва... Ці надії на економічне зростання не реалізувалися... у більшості країн з перехідними економіками... і величина спаду в їх доходах та обсязі валового внутрішнього продукту є настільки великою, що її навіть важко осягнути” [22, с. 150–151]. Без сумніву, у формулюванні цього висновку передусім лежить аналіз трансформаційного розвитку Російської Федерації та України, яка на відміну від РФ не має змоги покрити реформаційні прорахунки «нафтодоларами», а тому пом’якшує ситуацію все новими й новими позиками у розвинутих країн і Міжнародного валютного фонду, які саме й зацікавлені у «слабкій» Україні.

Глибока економічна криза середини 90-х рр., за багатьма показниками з якої Україна не вийшла до цього часу, була зумовлена різними факторами. Досить суттєвий вплив на розвиток кризових процесів справили розрив традиційних інтеграційних економічних зв’язків України із господарським комплексом колишньої союзної держави та диверсифікація військової промисловості. Проте їх вплив, яким би він не був значущим у цей період, об’єктивно є короткотерміновим і може бути подоланий встановленням та розвитком нових економічних зв’язків і структурною перебудовою виробництва. Відомо, що досягнення цих цілей здійснюється досить повільно і включення господарського комплексу України у міжнародне співробітництво відбувається переважно шляхом його перетворення у сировинну, досить енерговитратну та екологічно шкідливу частину світової економіки. Головною ж, не короткотерміновою, а довготривалою причиною, яка має базоутворюючий характер, такого стану господарського розвитку є знову ж таки хибний зміст трансформаційних відносин власності. Приватизація державної та колективної власності призвела до децентралізації економіки, усунення держави від її регулювання, не сприяла подоланню раніше існуючого відсторонення працівників від власності та не створила умов їх зацікавленої участі у виробництві.

У ситуації, що склалася з початку і до середині 90-х рр., яку можливо визначити як перший етап трансформаційних реформ, суспільство потребувало переосмислення здійснених кроків у реформуванні суспільних відносин і вироблення нових інституційних підходів їх ефективної реалізації. Проте здійснюваний курс не було переглянуто, навпаки – він був поглиблений шляхом переходу від паперової до грошової приватизації. З другої половини 90-х рр. саме грошова приватизація стала відправною точкою перерозподілу власності шляхом її відвертого присвоєння на користь окремих осіб. Розмови про право всіх громадян на створену раніше власність було припинено. Натомість засобами масової інформації стала пропагуватися теза Послання Президента України Л. Д. Кучми до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 1996 році», що грошова приватизація призведе до утворення ефективного власника, господарська діяльність якого та виручені в ході приватизації кошти стануть основою поповнення державного бюджету, а відтак і сильної соціальної політики [23].

Як свідчать факти, які стали відомими на хвилі активізації політичного життя в період президентських виборів у 2004 p., справжній зміст грошової приватизації, особливо в частині, що стосується великих підприємств, як, до речі, і паперової приватизації, переважно полягав у відстороненні від цього процесу абсолютної більшості громадян, які не мали для цього коштів, та у злочинно-корупційних схемах її здійснення. І саме тому вона також не увінчалася економічним піднесенням. Найбільш поширеною схемою грошової приватизації стало свідоме банкрутство підприємств і подальший їх викуп по ліквідаційній вартості, тобто в десятки разів дешевше за їх ринкову ціну. Так, “Донбасенерго” було приватизовано за 200 млн. грн., тоді як його реальна вартість становила 500 млн. доларів. Про це ж свідчать і факти, що були оприлюднені в період реприватизації Криворізького металургійного комбінату та чисельні сюжети із засобів масової інформації, оприлюднення яких стало можливим лише в останній період.

Крім відверто кримінальних дій приватизаторів і чиновників, причиною цього явища є недосконала законодавча база, що стало можливим, заявляє один із її творців, “через упущення деяких державних чиновників, які свого часу не звернули на них увагу” [16]. Проте цілком очевидно, що мова має йти не про службові упущення, а про цілеспрямовану діяльність більшості Верховної Ради, президентів Л. Кравчука та Л. Кучми, урядів, які діяли в цей період, що спрямовувалася на утвердження в українському суспільстві відносин, які в європейських суспільствах, відзначав академік І. Лукінов, були характерними для капіталізму позаминулого століття [24, с. 114].

Висвітлені вище процеси ринкового трансформування економічних відносин були наявні в усіх без винятку галузях господарського та соціального життя. Закономірно, що найбільш виразно вони проявилися в промисловості, виробничі фонди якої становлять головну частину багатства народу України. Але й у інших галузях ці перетворення відбувалися не менш драматично та з великими руйнаціями. Зокрема в аграрному секторі економіки, функціонування якого має винятково важливе значення для господарської діяльності споживчої кооперації, ринкові реформи були спрямовані на ліквідацію колективних господарств (колгоспів) і встановлення приватновласницьких відносин. Не вдаючись до аналізу законодавства, яким було визначено зміст аграрної реформи3, слід відзначити, що як і приватизація державної власності ліквідація колективних господарств у аграрному секторі економіки здійснювалася без належного прогнозування її економічних і соціальних наслідків і до цього часу характеризується незавершеністю у вирішенні головного питання – питання про земельну власність. Цілком очевидно, що українські колгоспники були зацікавлені не у зруйнуванні колгоспів і парцелізації землі, розподілі та індивідуальному привласненні спільного майна, на що були спрямовані реформи, а насамперед у звільненні колективних господарств від “феодальної” залежності з боку соціалістичної держави, яка юридично та фактично володіла землею, диктувала зміст й обсяги виробництва, сама здійснювала розподіл   виробленої продукції і встановлювала її вартість, забороняла колгоспам підприємницьку діяльність. Селяни, як і решта громадян України, чекали від реформ перетворення їх у власників землі та спільного майна та можливості на демократичних і колективістських засадах здійснювати господарювання та, нарешті, подолати залежність від підсобного, переважно натурального господарства, і стати розпорядниками отримуваних у колективних господарствах доходів.

Проте, як свідчать аналітичні висновки Міністерства аграрної політики України, зроблені на основі аналізу реформування аграрних відносин у 1991–2004 рр., проведені реформи аж ніяк не співпадали з інтересами та надіями селян. Зокрема, протягом названого періоду право на земельну частку (пай) набули 6,9 млн. селян, з яких 6,8 млн. (98 %) отримали сертифікати, що посвідчують це право. Власникам земельних часток (паїв) на час вивчення цього питання було видано 5,2 млн. державних актів на володіння землею, що становить 76 відсотків від загальної кількості громадян, які отримали земельні сертифікати [25].

У процесі радикального реформування аграрних відносин згідно з Указом Президента Л. Кучми (грудень 1999 р.) "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" на базі колишніх колгоспів, правонаступниками яких на початку 90-х рр. стали 11,4 тис. колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), було створено 14,7 тис. одиниць нових суб’єктів господарювання. Серед них 1 254 – селянські (фермерські) господарства, 6 761 – господарське товариство (колективне чи кооперативне формування), 2 901 – приватне (приватно-орендне) підприємство, 3 325 – сільськогосподарських кооперативів і близько 450 інших формувань. Загалом протягом 2000 р. частка господарських товариств у структурі аграрних підприємств зросла з 14 до 46, сільськогосподарських кооперативів – з 2 до 23, приватних підприємств – з 4 до 20 %. Станом на кінець 2000 р. переважну більшість (80 %) орендарів земельних часток селян становили господарства-правонаступники КСП (колишніх колгоспів), 4 % – фермерські господарства, 16 – інші господарські суб'єкти. Понад 85 % договорів оренди селяни уклали з господарствами, із земель яких вони одержали паї; 10 % – з підприємницькими структурами (як правило, інвесторами господарств) і лише 5 % із фермерами [25].

Внаслідок недосконалості інституційних засад здійснення земельної реформи та трансформації сільськогосподарських підприємств ринкові перетворення не створили умов для селянина-власника земельної частки та майнового паю щодо ефективного їх використання і відповідно набута селянами власність не стала джерелом зростання дохідності виробництва та добробуту на селі. Таким чином, протягом трансформаційного періоду відбулося падіння сільськогосподарського виробництва та зниження рівня життя сільського населення. Виробництво продукції рослинництва на душу населення країни скоротилося на одну третину, а продукції тваринництва – більше ніж на половину. Причиною цього спаду виробництва є розпаювання землі та майна колгоспів, їх перетворення у покинуті на призволяще колективні сільськогосподарські підприємства, що були ліквідовані відповідно до президентського указу у 1999 р., парцелізація землі та перехід до орендних відносин. Протягом останніх 15 років обсяг виробництва валової продукції сільського господарства всіма категоріями господарств (у порівнюваних цінах) за цей період зменшився на 38,7 млрд. гривень (в 1,6 рази) і становив у 2004 р. 65,8 млрд. гривень проти 104,5 млрд. грн. у 1990 р. [25].

За оцінкою Міністерства аграрної політики головними причинами, які зумовили спад виробництва сільськогосподарської продукції, зниження його ефективності та погіршення стану соціального розвитку села були: помилкова політика у визначенні пріоритетів, унаслідок чого реформування відносин власності передувало розвитку нових моделей і форм господарювання; відсторонення власників земельних і майнових паїв від прийняття управлінських рішень щодо ефективного використання своєї власності; перетворення селян-власників у найманих працівників [25].

На сучасному етапі реальним наслідком аграрної реформи в Україні є нелегітимне загарбання та концентрація земельної власності окремими особами. Фермерство, на яке на початку реформ покладалися великі надії, що воно відродить сільськогосподарське виробництво та перетворить Україну у світову «житницю», як це було в роки нової економічної політики, сьогодні переживає занепад, оскільки його відродження, яке базувалося не на науковому аналізі сучасних тенденцій у розвитку аграрного сектора економіки передових країн світу, а на «розповідях дідів українських політиків про те, як вони жили самостійно», із самого початку було приречене, бо дрібне індивідуальне господарство не може конкурувати з великим колективним або приватним. Одна з важливих причин цього також полягала у знищенні колгоспів і радгоспів, наявної інфраструктури забезпечення кормами, механізмами, зберігання продукції. Бездумний розподіл майна колгоспів, їх непомірне подрібнення, аж до виділення фермерських господарств, – усе це призвело до порушення кооперативних зв’язків, що не завершилося створенням нових.

У цілому орієнтири аграрної реформи в Україні суперечать загальноцивілізаційним тенденціям. Реформи, що витікають із абсолютизації вільного ринку, монетарної економіки, конкуренції і приватної власності на землю, виявилися «зброєю», спрямованою проти вітчизняного землеробства, «зброєю», застосування якої упродовж трансформаційного періоду призвела до занепаду сільського господарства України.

До переліку негативних процесів і явищ, якими характеризуються трансформаційні реформи на селі, слід додати дії податкових і судових органів щодо примусового стягнення майна за рахунок погашення заборгованості разом із штучним адміністративним стримуванням цін на сільськогосподарську продукцію, що призводить до втрати майна та обігових коштів підприємств, масового банкрутства агроформувань; відсутність ефективної системи фінансово-кредитного забезпечення агропромислового комплексу, внаслідок чого кредитування комерційними банками сільськогосподарських товаровиробників здійснюється лише  на 25 % їх оптимальної потреби, та надто обтяжливі, а скоріше, кабальні для сільської економіки умови отримання кредитів; функціонуванням великої кількості посередників, які формують багаторівневі тіньові канали збуту дрібних партій сільськогосподарської продукції, внаслідок чого товаровиробники втрачають значну частину доданої вартості. Одним із наслідків цих негативних явищ є те, що на початку ХХІ ст. в українському селі склався критичний рівень технічного забезпечення сільського господарства та руйнація системи технічного сервісу, що наближає його до повної деіндустріалізації аграрного виробництва.

Головним завданням реформування аграрних відносин, що здійснювалося протягом 1991–2007 рр., була ліквідація колективних форм власності та господарювання, перехід до приватновласницьких відносин. Найбільш успішно були здійснені заходи з приватизації дрібних земельних ділянок. Станом на січень 2001 р. загальна площа дрібних земельних ділянок, яку приватизували 11,5 млн. жителів України, становила 3,33 млн. га. Проте здійснене паювання земель недержавних сільськогосподарських підприємств відразу ж виявило марність надій на розвиток фермерських господарств, заснованих на приватній власності і ринкових відносинах. Отримана на паї земля площею 22,4 млн. га  84,5 %, була передана новими власниками в оренду правонаступникам КСП [26]. Незважаючи на поширеність у наукових статях висновків, що оренда землі є сучасною прогресивною формою земельних відносин, тому її масове використання у реформованому українському селі є прогресивним шляхом розв’язання аграрного питання, слід відзначити, що масово впроваджувані орендні відносини засвідчують хибність методології і практики аграрних перетворень. Цілком зрозуміло, що земельні паї площею 3–7 га не можуть бути основою для механізованого та машинізованого сучасного господарства й утворення на їх основі ефективних суб’єктів господарювання. Крім того, що ці паї мають замалий розмір для ведення економічно ефективного господарства, для цього у селян також відсутні первісні капітали, агротехнічні, економічні та юридичні знання, без чого такі господарства не можуть забезпечити технологічні процеси та брати участь у ринкових відносинах. Тому перед ними відкривається два шляхи: або передача землі, яку не можуть “освоїти” в оренду великим власникам, або її кооперація з дрібними власниками. Очевидно, що найменш болісним шляхом для селянства та суспільства в цілому є другий шлях – об’єднання землі та праці селян на основі кооперативних принципів і створення на цій основі демократичних і справедливих економічних і соціальних відносин. Привабливість для селянства другого шляху підтверджується вже тим, що внаслідок аграрних перетворень відповідно до Указу Президента Л. Д. Кучми "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" (1999) усупереч намірам щодо масового впровадження приватновласницьких організаційно-правових форм господарювання було створено 6 761 господарське товариство з колективною або кооперативною формою власності та 3 323 сільськогосподарських кооперативи, які разом становили 72 % загальної кількості всіх новостворених суб’єктів господарювання [25].

Українські селяни, переважна більшість яких не сприймає реформування аграрних відносин на основі приватної власності на землю, міцно тримаються за кооперативну форму господарювання. Така позиція селянства щодо реформування агарних відносин у значній мірі зумовлювалася різким погіршенням рівня його матеріального добробуту, що в умовах руйнування колгоспного ладу зумовлювалося низьким рівнем доходів і їх натуралізацію, безробіттям, низьким рівнем орендної плати за землю, високими ставками банківських кредитів і цінами на пальне, газ, транспортні послуги й електроенергію. Внаслідок монопольного панування на аграрному ринку державних і приватновласницьких структур та величезної армії приватних “заготівельників”, які диктують ціни на сільськогосподарську сировину та продукти, в українському селі разом із збіднінням населення відновилися процеси десоціалізації та депопуляції, які періодично повторювалися впродовж ХХ ст. Так, за даними офіційної статистики, кількість сільського населення у 1991– 2004 рр. зменшилася із 16,8 до 15,3 млн. чол., або на 8,9 %. З них працездатне населення становить лише 6,426 млн., або 41,5 % [20, с. 358]. Смертність перевищує народжуваність у середньому щорічно на 163 тис. чоловік, що дорівнює скороченню населення 5 адміністративних районів. Все більше сіл взагалі зникає з карти України.  Із 28,5 тис. сільських населених пунктів у 2001– 2003 рр. у 8 тис. не народилася жодна дитина. Значно погіршилися соціальні показники життєвого рівня населення. Зокрема, фонд оплати праці у сільському господарстві у 2004 р. становив лише 4,2 млрд. грн. проти 10 млрд. крб. у 1990 р. [25]. Середньомісячна заробітна плата одного працівника сільського господарства у 2004 р. становила 311 грн., що дорівнювало   52 % до середнього показника по галузях економіки [20, с. 426]. На високому рівні тримається безробіття. Згідно з офіційними даними, із 7,8 млн. чол. працездатного віку лише 2,3 млн. знайшли собі роботу у реформованих господарствах [25]. Кожен п’ятий (1,6 млн.) офіційно вважається незайнятим і майже кожен четвертий (1,9 млн.) працює в особистому господарстві, за рахунок цього виживає [26]. За даними Міністерства аграрної політики України, тільки протягом 2000–2004 рр. кількість працівників у сільському господарстві, зменшилася з 2,5 млн. до 1,2 млн. чол. Офіційно безробітними вважалося близько 500 тис. селян [25]. Якщо взяти до уваги загальний стан українського суспільства, в тому числі і триваючу стагнацію сільськогосподарського виробництва, є підстава вважати, що ці показники за останні три роки суттєво не змінилися. Як свідчать реальні факти, зміни, які відбуваються в українському селі та аграрному секторі економіки, зараз уже визначаються не руйнівними реформами, вони свою справу зробили, чи урядовою політикою, а виключно погодними умовами. Сприятливіші з них сприяють деякому поліпшенню показників виробництва і рівня життя селян, несприятливі – навпаки.

Така соціально-економічна ситуація в українському селі є одним із головних факторів звуження сфери діяльності споживчої кооперації. Поряд із власними проблемами розвитку системи, які багато в чому є схожими з тими, що наявні в сільському господарстві, споживча кооперація потерпає від низької купівельної спроможності сільського населення та виключення його значної частини із активних економічних відносин.

Скорочення обсягів виробництва та споживання, що в кінцевому підсумку призводить до депопуляції населення України, насамперед визначається невідповідністю змісту здійснених у 1991–2008 рр. соціально-економічних перетворень, як досягнутому на їх початку рівні продуктивних сил у самій Україні, так і в порівняні з тими засадами соціальної організації, які існують у передових суспільствах. Відомо, що державний і колективний сектори економіки напередодні ринкових реформ були представлені переважно великими та середніми суб’єктами господарювання і всі галузі економіки характеризувалася не тільки високою концентрацією виробництва та капіталів, а й високим ступенем монополізації, здійсненої у державній та кооперативній формах. Об’єктивно це дозволяло здійснювати регулювання економіки та соціальних процесів, зосереджувати значну частину отримуваних прибутків на нарощування виробничого потенціалу. І така концентрація та монополізація виробництва разом із високим ступенем можливості його самоінвестування є об’єктивною тенденцією цивілізаційних процесів, розвиток яких сьогодні переходить вузькі для них рамки національних кордонів і стає все більш глобалізаційним. Але з іншого боку, відповідно до комуністичної теорії і практики, розвиток соціалістичної економіки не передбачав створення умов, які б сприяли активному включенню в економічні процеси працівників і трудових колективів, оскільки вони не були наділені будь-якими правами на володіння і розпорядження власністю. Існуючі виробничі відносини не відповідали природному праву людини на власність, що як із економічних і соціальних причин та навіть моральності не сприяло підвищенню ефективності самої економіки і не відповідало економічним інтересам громадян. Тому їх загальний і безпосередній інтерес у реформуванні суспільних відносин полягав саме в площині перебудови існуючих виробничих відносин і створення таких, у яких кожен громадянин став би власником частини всієї сукупності створюваних суспільних багатств, а не тільки незначної їх частини, яку він отримував у вигляді заробітної плати як найманий працівник. Цілком очевидно, що перетворення працівника у власника є найбільш визначальною основою перетворення його у справжнього громадянина, який об’єктивно зацікавленій у результативності власної праці, свідомо бере участь у розподілі прибутків і їх перерозподілі на суспільному рівні, є активним і зацікавленим учасником політичного процесу.

Тому постсоціалістичні суспільні перетворення об’єктивно мають спрямовуватися на зміну виробничих відносин, які були засновані на державній і деформованих колективній і кооперативній формах власності, шляхом перетворення їх у сумісно-розділені економічні відносини, які передбачають колективну (сумісну) форму реалізації приватної (розділеної) власності громадян. Таке методологічне визначення змісту здійснюваних реформ співпадало і продовжує співпадати з бажаннями переважної більшості населення щодо змісту корінних змін суспільних відносин у тому, що після реформ вони мають зберегти у собі всі кращі надбання, які в них були у соціалістичний період. Що ж стосується соціально-економічних і політичних відносин, то головною вимогою переважної частини суспільства була їх перебудова на засадах приватної власності, ринкових методів господарювання, політичної незалежності та демократії. При цьому об’єктивні інтереси трудящих мас полягають у перебудові виробничих відносин на основі визначення кожному з них у грошовому виразі частки власності господарських суб’єктів державної і колективних форм власності, набуття на неї права приватної власності. Як відзначається у наукових дослідженнях Г.В Задорожного [27, с. 9] та А.А. Гриценка [28, с. 50–58], залишаючись об’єднаними в цих же суб’єктах господарювання, ці частки після їх визначення і закріплення мають бути основою юридично визначених прав кожного працівника на користування, управління і розпорядження власністю та виробництвом. Поряд із заробітною платою ці частки власності мають визначити право працівників на частину прибутку та новостворених засобів виробництва у грошовій формі. Завдяки цьому створюється підґрунтя економічної зацікавленості у результатах виробництва, на основі якого здійснюється врахування попереднього та сучасного внеску у його результати кожного працівника. Суспільні інтереси аж ніяк не полягають у тому, що створена за десятиріччя соціалістичного розвитку власність має бути приватизована окремим особами, а основна частина населення має перетворитися у найманих працівників. Навпаки, вони полягають в тому, щоб усі громадяни стали власниками засобів виробництва і на цій основі була здійснена справжня демократизація виробничих і суспільних відносин.

Тому для громадян України об’єктивно є досить необхідним проведення реформування відносин власності саме на цих засадах, яке, як відомо, у галузевому масштабі відбулося тільки у споживчій кооперації та здійснюється в тисячах нових сільськогосподарських кооперативах і в окремих підприємствах промисловості. Для реалізації цього процесу у суспільному масштабі є об’єктивні передумови, які частково зруйновані хибним курсом проведеної приватизації. Потрібно лише усвідомити, що демократизація економічних відносин, головним змістом якої є соціалізація власності, є єдиним шляхом до згуртування українського народу навколо вирішення завдань національного поступу в складних умовах сучасних глобалізаційних викликів. Саме тому засади, на яких базуються кооперативні економічні і соціальні відносини, мають об’єктивну перспективу поширення в різних галузях економіки, а традиційні форми кооперації – подальшого вдосконалення та нарощування обсягів діяльності. Прикладом сучасного та перспективного поступу кооперації в сучасних умовах є стрімкий розвиток кредитної кооперації, яка після заборони діяльності в радянський період, в роки незалежності відродилася і станом на 1.01.2008 р. налічувала 798 кредитні спілки, у тому числі – 7 об’єднаних (2 загальнонаціональних та 5 регіональних). 1 150 відокремлених підрозділів цих спілок на цю дату об’єднували 2,2 млн. чол., їх загальні активи склали понад 5 млрд. грн. [29, с. 3]. Про це ж свідчить відродження та нарощування обсягів господарської діяльності споживчої кооперації, поширення кооперативних відносин у сільському господарстві та часткове або повне використання кооперативних цінностей у різних формах організаційно-господарської діяльності. Очевидно, що на успіх реалізації об’єктивних перспектив подальшого розвитку української кооперації значний вплив має і буде мати політична підтримка збоку держави, що в свою чергу, пов’язано з завоюванням влади політичними силами, які усвідомлюють, що визначальною тенденцією сучасного етапу людської цивілізації є соціалізація власності та всієї сукупності економічних відносин на основі приватної власності працівників.


Примітки
  1. Вартість основних фондів господарських суб’єктів, що знаходилися у державній власності в кінці 90-х рр. становила у США 10, Франції – 40, Швейцарії – 50 % від їх загального обсягу в економіці цих країн. В кінці 90-х рр. ХХ ст. у країнах ЄЕС діяло 288,6 тис. кооперативів, які об’єднували 140,2 млн., або 17,5 % громадян цих країн [2, с. 72; 3, с. 72].>>
  2. Відображенням цієї загальної тенденції на початку ХХІ ст., зокрема у США, є діяльність 11 тис. підприємств, які були або повністю викуплені колективами, або колективи працівників володіють у них контрольними пакетами акцій. На цих підприємствах, (де зайнято близько 10 % працюючого населення країни), крім високих заробітків, у середньому вдвічі вищі темпи росту продуктивності праці, на 50 % вищі прибутки, на них створюється втричі більше повних робочих місць, якщо їх порівнювати з приватними підприємствами. Це крупні фірми, більша частина капіталів яких знаходиться у власності їх працівників: "Паблікс Супермаркетс" — 65 тис. працівників; "Хелф Траст" — 30 000; "Элвер" — 13 500 і т. п. Проведене у 80-х рр. серед населення США опитування показало, що 8 % населення бажали б працювати на державних підприємствах, 20 — на приватних і акціонерних і 66 – на підприємствах, які контролюються самими працівниками [див. Комах Є. Право колективної власності в Україні // Підприємництво, господарство і право. — 1997. — № 6]. Є прогнози, що в середині ХХІ ст. половина працівників у США будуть працювати на підприємствах, заснованих на власності трудових колективів [див. Кузьмич А. (А. К. Цикунов). Распятая страна. — Режим доступу: http://www.lindex. narod.ru/Est/0841.htm].>>
  3. Реформування аграрних відносин було започатковане 18 грудня 1990 р. Постановою Верховної Ради Української РСР "Про земельну реформу". У 1992 р. було прийнято Закон України "Про форми власності на землю" та новий Земельний кодекс України. Проте закладені в цих законах можливості утвердження приватновласницьких відносин у сільському господарстві селянством не використовувалися через ряд причин, серед головних були відсутність у селян первинного капіталу та фінансово забезпечених державних програм розвитку фермерства. Тому впродовж президентства Л. Д. Кучми видано ряд указів, які переважно були спрямовані на радикальний, у значній мірі примусовий характер аграрної реформи. Серед них такі: "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" (1994); "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" (1995); "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" (1999); "Про забезпечення економічних інтересів і соціального захисту працівників соціальної сфери села та вирішення окремих питань, що виникли в процесі проведення земельної реформи" (1999); "Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки" (2001).>>

Література
  1. Артеменко І. А. Теоретичні засади і практика реформувань відносин власності в споживчій кооперації при переході до ринкової економіки. – Полтава: РВЦ ПУСКУ, 2005. – 195 с.
  2. Чухно А. А. Перехід до ринкової економіки. – К.: Наукова думка, 1993. – 278 с.
  3. Обзор Международного кооперативного движения. Т. 91. – № 3. – 1998. – Белгород: Изд. Белгородского университета потребительской кооперации, 1999. – 73 с.
  4. Субетто А. И. Россия и человечество на перевале истории в преддверии третьего тысячелетия. Часть 2. Режим доступу: http://www.trinitas.ru/rus/doc/0016/001b/00160174.htm
  5. Генри Джордж. Прогресс и Бедность. — М.: Генри Джордж Фондейшн, 1992. – 384 с.
  6. Словарь иностранных слов. – М.: Советская энциклопедия, 1964. – 784 с.
  7. Собственность в экономической системе России. / Под редакцией В. Н. Черковца, В. М. Кулькова. – М.: ТЕИС,1998. – 556 с.
  8. Закон України. Про економічну самостійність Української РСР // Закони України. Т. 1. – К., 1996. – С. 10–15.
  9. Декларація “Про державний суверенітет України”. Прийнята ВР Української РСР 16 липня 1990 р. – К.: Політвидав України, 1999. – 8 с.
  10. Концепція переходу Української РСР до ринкової економіки. Схвалена Постановою Верховної Ради Української РСР 1 листопада 1990 року // Зоря Полтавщини. – № 262. – 16 листопада 1990 р. – С. 1–2.
  11. Закон України. Про власність – Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 20. – С. 173–188.
  12. Україна: утвердження незалежної держави (1991–2001). Н. П. Барановська, В. Ф. Верстюк, С. В. Віднянський та ін. Під ред В. М. Литвина. – К., Виддавничий дім “Алтернативи”, 2001. – 704 с.
  13. Перехідна економіка: Підручник / В. М. Геєць, Є. Г. Панченко, Е. М. Лібанова та ін.; За ред. В. М. Гейця. – К.: Вища шк., 2003. – 591 с.
  14. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – Харків: 1996. – 46 с.
  15. Кучма Л. Д. Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002–2011 роки. Послання Президента України до Верховної Ради // Урядовий кур’єр. – 2002. – 18 чер.
  16. Медведчук Віктор: Лояльність – не означає cліпої підтримки // День. – № 18. – 2002. – 30 січня.
  17. Перехідна економіка: Підручник / В. М. Геєць, Є. Г. Панченко, Е. М. Лібанова та ін.; За ред. В. М. Гейця. – К.: Вища шк., 2003. – 591 с.
  18. Матеріали третіх зборів Ради Укоопспілки п’ятнадцятого скликання. (21 травня 1991 р.). – К.: Укоопспілка, 1991. – 59 с.
  19. Народне господарство України у 1990 році: Статистичний щорічник. – К.: Техніка, 1992. – 468 с.
  20. Статистичний щорічник України за 2004 рік. – К.: Консультант, 2007. – 551 с.
  21. Статистичний щорічник України за 1995 рік. – К.: Техніка, 1996. – 576 с.
  22. Стігліц Джозеф. Глобалізація та її тягар. – К.: Вид. дім “КМАкадемія”, 2003. – 252 с.
  23. Кучма Л. Д. Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 1996 році. – К., 1997. – 113 с.
  24. Лукінов І. Економічні трансформації (наприкінці XX сторіччя). – К.: Інститут економіки НАН України, 1997. – 455 с.
  25. Програма Міністерства аграрної політики “Першочергові заходи щодо подолання кризових явищ в агропромисловому комплексі України”. Режим доступу: www.inka.ua/rus/ssilki/minagro/showdoc1.php-id=2.htm
  26. О. Ф. Юхимець. М’ягко стелили – твердо спати. Режим доступу: www.kremenchug-kpu.nm.ru/uatoday/ua000041.htm
  27. Задорожный Г. В. Собственность и экономическая власть. – Харьков: Основа, 1996. – 141 с.
  28. Гриценко А. Совместно-разделенные отношения: труд, собственность и власть // Экономика Украины. – 2003. – № 3. – С. 50–58.
  29. Стратегія діяльності Всеукраїнської асоціації кредитних спілок на 2008–2010 роки // Вісник кредитної кооперації. Вип. 2(5). – С. 3–12.  
До змісту