До змісту

НОВІ КНИГИ

Я. Шевченко, Р. Давидов.
Підручник з кооперативного права

У видавництві «Ін-Юре» у минулому році вперше в Україні вийшов підручник „Кооперативне право”[1] для юридичних, кооперативних, сільськогосподарських, економічних вищих навчальних закладів і факультетів. Він підготовлений великими авторськими колективами Вищої школи права при Інституті держави і права імені В.М. Корецького НАН України, Національного університету імені Тараса Шевченка, Одеської державної юридичної академії, Львівської комерційної академії, Інституту аграрної економіки УААН, Інституту післядипломної освіти керівників і спеціалістів МінАПК України. Підручник написано на базі нової галузі кооперативного законодавства, яка сформувалась після проголошення незалежності України і регулює кооперативні відносини, що відроджуються в умовах ринкової економіки.

Кооперація існує більш ніж у 120 країнах світу. В Україні існує споживча, сільськогосподарська (виробнича й обслуговуюча), садівницька, дачна, гаражна, кредитна та інші види кооперації, товариства співвласників квартир тощо. У 1992 р. було прийнято Закон «Про споживчу кооперацію», а в 1997 р. – Закон «Про сільськогосподарську кооперацію». Діяльність кредитних спілок врегульована Тимчасовим положенням про кредитні спілки в Україні, затвердженим Указом Президента України від 20 вересня 1993 р. Отже, в Україні створена належна правова база для розвитку і функціонування окремих видів кооперації.

Споживча кооперація до дня проголошення незалежності України входила в систему Центроспілки Союзу РСР, яка існувала на засадах жорсткого централізму. Після прийняття Закону «Про споживчу кооперацію», оновлення статутних документів споживчих товариств і спілок, проведення внутрішньокооперативного реформування Укоопспілка перебудувала свою діяльність на засадах міжнародних кооперативних принципів і демократії. У жовтні 1992 р. вона прийнята до складу Міжнародного кооперативного альянсу, саме цим було підтверджено відповідність Укоопспілки міжнародним кооперативним принципам. У 1998 р. уже після прийняття Конституції України і Закону «Про сільськогосподарську кооперацію» була створена Національна спілка сільськогосподарських кооперативів. На рівні України функціонує об'єднання кредитних спілок. Кооперативного права як галузі права та навчальної дисципліни у колишньому СРСР (з 1927 р.) не було. Нема її і в Україні. У 1991 р. у Санкт-Петербурзі було видано підручник «Кооперативне право», але він базувався на Законі СРСР «Про кооперацію» від 26 травня 1988 p., окремі положення якого не відповідали кооперативним принципам.

Отже, підґрунтям для підготовки підручника в Україні є сформована галузь кооперативного законодавства (закони, укази Президента, статути кооперативів різних видів і їх об'єднань) і практика кооперативного руху, який охоплює багатомільйонний загін кооператорів. Підготовці підручника сприяла поява наукових праць з історії економіки, організації і правових проблем кооперації.

Підручник має традиційну систему та розподіляється на три частини: загальна теорія кооперативного права; реалізація правоздатності кооперативів (товариств) і їх об'єднань; загальна характеристика кооперативного права зарубіжних країн. У п'яти розділах першої частини висвітлюються такі теми, як предмет, система, принципи, суб'єкти, витоки кооперативного права; історія кооперативного руху і кооперативного права; право членства в кооперативі (товаристві); правове становище кооперативів і їх об'єднань.

Кооперативне право розглядається у підручнику як сукупність правових норм, встановлених або прийнятих органами управління кооперативів і їх об'єднань, санкціонованих державою відносин, які виникають всередині кооперативів, між кооперативами та їх членами, з іншими юридичними особами та громадянами з приводу кооперативної діяльності, передбаченої статутами кооперативних організацій [1, с. 9]. У цю дефініцію варто було б включити положення про те, що в сукупність правових норм, якими регулюються кооперативні відносини, входять в першу чергу закони. До речі, до витоків (джерел) кооперативного права в наступних параграфах автори відносять не тільки внутрішньокооперативні акти, а й закони [1, с. 78–83]. Зроблено у підручнику і визначення кооперативу як об'єднання громадян чи громадян і юридичних осіб з метою спільного забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів [1, с. 12–14]. Таке визначення випливає із законів «Про споживчу кооперацію» і «Про сільськогосподарську кооперацію» та відповідає вимогам Ст. 36 Конституції України, яка надає громадянам право на об'єднання у громадські організації для задоволення своїх економічних, соціальних і культурних потреб. Включення до членів кооперативів не тільки громадян, а й юридичних осіб виправдане, оскільки до останніх у сфері кооперації можуть відноситися ті, що створені шляхом об'єднання громадян, наприклад, колективні сільськогосподарські підприємства, селянські (фермерські) господарства та ін.

Важливо, що у підручнику розкрито співвідношення між кооперативним і іншими галузями права (цивільним, адміністративним, фінансовим, трудовим). У кооперативному праві визначаються особливості застосування норм перерахованих і інших галузей права. Така взаємодія норм кооперативного з іншими галузями права себе виправдала.

У підручнику перераховані основні міжнародні принципи кооперації, визначені Статутом Міжнародного кооперативного альянсу, і сформульовані на їх базі основні принципи кооперативного права, методи правового регулювання в кооперації.

Виправданим є викладення у підручнику історії кооперативного руху та кооперативного права в Україні. При розробленні цієї теми автори зустрілись із неабиякими труднощами, оскільки Україна тривалий час перебувала у складі царської Росії, Радянського Союзу, Західна Україна – у складі Польщі, Австро-Угорської імперії, у яких по-різному регулювались кооперативні відносини. Новий історичний розвиток кооперативного законодавства відліковує в Україні свій час з дня проголошення її незалежності. Незважаючи на певні труднощі, авторам вдалося показати історичний шлях, який пройшла кооперація України. Тема «Право членства в кооперативі (товаристві)» висвітлена з позиції реалізації конституційного права громадянина на участь у створенні та діяльності громадських організацій, різновидом яких є кооперативи. З цих же позицій розглядаються правовий статус членів кооперативів, а також правове становище кооперативів і їх об'єднань. Ґрунтовно і змістовно викладена друга частина підручника «Реалізація правоздатності кооперативів (товариств) та їх об'єднань».

Не вдаючись до характеристики всіх тем, розкритих у цій частині, зупинимося на темі «Право власності в кооперації». Чинне законодавство передбачає такі форми власності, як приватна, колективна та державна. Проте автори підручника, на наш погляд, правильно відмовились від розгляду форм власності. Розкриваючи зміст права власності в кооперації, вони цілком правомірно вважають, що оскільки джерелом формування майна кооперативів є приватна власність громадян, то майно кооперативів і доходи, отримані внаслідок використання цього майна, є власністю кооперативу як юридичної особи та відносяться до власності приватної. Право власності кооперативу таким чином можна віднести до права кооперативної власності як одного з особливих видів права приватної власності [1, с. 127]. У цьому ж контексті розглядаються суб'єкти та об'єкти права власності в кооперації, структура та правовий режим майнових фондів кооперативу та їх об'єднань, майнові права та обов'язки підприємств (організацій), створених кооперативами та їх об'єднаннями.

Доцільною є третя частина підручника, присвячена глибокому і професійному аналізу кооперативного права зарубіжних країн. У цій частині автор, кандидат економічних наук Зіновчук В.В. здійснив порівняльний аналіз міжнародного кооперативного руху та української кооперації, дав загальну характеристику кооперативного права зарубіжних країн і правового становища міжнародних кооперативних організацій. На належному теоретичному рівні викладені теми права членства в кооперативах, витоки кооперативного права, а також види та організаційні форми кооперації в зарубіжних країнах.

Але деякі зауваження до підручника є, зокрема, в ньому доцільно було б питання «кооперативні правовідносини» викласти в окремій самостійній темі в кінці першого розділу. Бажано було б розглянути такі теми як особливості правового регулювання земельних і трудових відносин в кооперації. Вони розглядаються в інших галузях права, але їх вміщення у цьому підручнику було б доречним і корисним. У цілому підручник, незважаючи, що це перше його видання, підготовлений на високому теоретичному рівні.

Заслуговує на увагу й те, що „Кооперативне право” отримало високу оцінку у Міністерстві освіти України та рекомендовано ним як підручник для студентів вищих закладів освіти. Курс кооперативного права як навчальної дисципліни введено в навчальний процес Львівської комерційної академії, Полтавського кооперативного інституту, як спецкурс – у Вищій школі права при Інституті держави і права імені В.М. Корецького НАН України. Доцільно було б, щоб Міністерство освіти сприяло введенню кооперативного права в учбовий процес інших юридичних, економічних, сільськогосподарських вищих навчальних закладів України.

Література
  1. Кооперативне право. Підручник / За ред. чл.-кор. НАН України В.І. Семчика. – К.: Ін-Юре, 1998. – 336 с.

Від редакції: З науковими дослідженнями питань кооперативного права читач також може ознайомитися у працях:

  1. Історія кооперативного руху / Наук. ред. С.Т. Бабенко, Я.А. Гончарук. – Львів, 1995;
  2. Зіновчук В.В. Кооперативна ідея в сільському господарстві України і США. – К., 1996;
  3. Гончаренко В.В. Кредитні спілки як фінансові кооперативи: міжнародний досвід та українська практика. – К., 1997;
  4. Семчик В.И. Кооперация и право. – К., 1991;
  5. Семчик В.І. Право власности в споживчій кооперації України / За ред. В.І. Семчика, колектив авторів. – К., 1996.

      

   

Г.В. Задорожний, О.В. Хомин.
Інтелектуальне підприємництво у економіці знань

Вийшла з друку монографія Г.В. Задорожнього та О.В. Хомина «Інтелектуальне підприємництво у економіці знань», у якій розкривається зміст економіки знань як важливої сучасної та головної основи перспективного розвитку людського суспільства. В монографії вперше не тільки у вітчизняній, а й науковій літературі пострадянського простору, досліджується новий феномен, що виник на межі століть – інтелектуальне підприємництво.

Монографія вміщує вступ, два розділи та висновки. У вступі до досліджуваної проблеми автори обґрунтовують необхідність осмислення та усунення «очевидних катастрофічних шляхів розвитку» людства та «чіткого визначення можливих стратегій його розвитку». Вироблення таких стратегій, відмічається в монографії, можливе на основі утвердження економіки знань та освітнього суспільства, вироблення нових світоглядних та господарських ідей, які могли б розкрити нові життєві смисли і цінності, що мають стати глибинними засадами нової культурної традиції та національного господарювання. Автори монографії обґрунтовують актуальність наукового осмислення нового, поки що лише започаткованого у окремих господарських ситуаціях соціально-економічного феномену інтелектуального підприємництва та розкриття його змісту як однієї із визначальних форм становлення економіки знань.

Сформульовані у вступі наукові положення щодо характеристики сутності інтелектуального підприємництва, як особливого типу господарської діяльності підприємців-інтелектуалів, в даний час є єдиними висновками з цієї проблеми у вітчизняній науковій літературі і їх сукупність можливо визначити як сучасну теорію інтелектуального підприємництва.

Вихідною ідеєю першого розділу монографії «Економіка знань як актуальна основа сучасного розвитку суспільства» є обгрунтоване твердження, що у ХХІ ст. швидкими темпами буде здійснюватися перехід від економіки, заснованої на використанні природних ресурсів і виробничих технологій до розвитку «штучних інтелектуальних галузей», «економіки інтелектуальних активів», головним чинником утвердження яких буде не виробництво та впровадження, а наявні ідеї, проекти, програми (стор. 13). Успішна ж реалізація ж цієї ідеї, вказують автори, можлива за умови подальшої людської цивілізації в умовах і рамках концепції сталого розвитку, яка забезпечує органічну взаємодію людини, суспільства і Природи.

Значний інтерес для читача становить проведений у монографії аналіз теоретичних праць із осмислення цивілізаційних соціоекономічних процесів відомими економістами і соціологами, авторів досліджень інтелектуального капіталу та постіндустріального розвитку (Л. Абалкіна, Д. Белла, А. Гальчинського, В. Гейця, С. Кузнеця, О. Панріна, Е. Тофлера, Ф. Хаєка та інших), який дозволяє осягнути монографічну проблему на рівні сучасних світових бачень. Аналізуючи тупиковий сценарій розвитку цивілізації на основі неоліберальних цінностей, теоретичне осмислення якого, з одного боку, приводить до висновків про непотрібність 80 % сучасного населення планети (теорії: «20/80»; «титенмейту»), а з іншого – породжує масовий рух альтерглобалістів, Г. Задорожний та О. Хомин обгрунтовують стратегію подальшого розвитку транзитивних країн, у тому числі України, яка має засновуватися на коеволюції Людини, Суспільства і Природи (стор. 24-25).

У цьому процесі коеволюції головним предметом праці стає свідомість та підсвідомість людини, які, в свою чергу, мають стати основою індивідуальної і організованої духовної сфери людської діяльності, найвищим суспільним проявом якої є інтелектуальне підприємництво. При цьому, сучасна комерціалізація науки, яка наносить шкоду розвитку фундаментальних досліджень, повинна бути усунена і замінена розвитком інтелектуального підприємництва, яке переслідує не короткочасні вигоди від прагматичної «експлуатації» здійснених наукових досягнень в сфері фундаментальних досліджень та обмеженні їх подальшого розвитку, а засновується на принципово нових засадах у поєднанні Людиннодіяльності, Науки та Суспільства.

Ці нові засади, що обґрунтовані та сформульовані у другому розділі монографії, полягають у визначенні інтелектуального підприємництва як особливого типу господарської діяльності, що засновується на постійно-відновлювальному особистісному знанні інтелектуалів, їх здатності до мислення як передумови визначення і попередження соціальних загроз у соціокультурному просторі, що ускладнюється.

В монографії охарактеризовано основні властивості продуктів інтелектуального підприємництва, доведено необхідність дворівневого аналізу феномену «знання» в сфері інтелектуального підприємництва, обґрунтовано, що суто економічний підхід до дослідження сучасних суспільних явищ може породжувати лише однобічне, дуже неповне знання, недостатнє для виживання людства в умовах глобалізації.

Доповнення цих висновків і положень додатковою аргументацією щодо зростання впливу знання на сутнісні зміни у соціально-економічній сфері та новими доказами тенденції наростання протиріч між ідеально задуманим економічним проектом і реальним результатом діяльності щодо його практичного втілення, які є наслідком внутрішньої суперечності, що властива сучасній науці, дозволяє віднести монографію Г. Задорожного і О. Хомина до рідкісних у сучасному стані української суспільствознавчої науки книг, які формують нове світоглядне бачення проблем людської цивілізації, а в їх контексті – українства.

Ця книга, при вдумливому її прочитанні і відмови від перейняття власними меркантильними інтересами тими, хто сьогодні визначає в Україні суспільні пріоритети, може справити значний вплив на перегляд сучасної економічної і політичної стратегії в цілому та в окремих її складових. Досить важливими є зауваження авторів щодо повсюдного нав'язування вивчення в українських університетах «Економіксу», практичне використання хибних висновків якого економічною та політичною елітою України поглиблює кризовий стан економіки і соціального життя.

Завершуючи короткий нарис про монографію Г. Задорожного і О. Хомина, хочеться зауважити, що за сучасного не сприйняття політичною елітою наукових теорій і висновків, практичне використання яких слугувало б прогресу української нації, хотілося б сказати, перефразовуючи відомий вислів, що ця «невелика книжечка варта багатьох томів», в яких великими та малими тиражами оприлюднюються істини вчорашнього дня.

До змісту