До змісту

УКРАЇНСЬКА КООПЕРАЦІЯ НА СТОРІНКАХ НАУКОВИХ ВИДАНЬ

Перший кооперативний інститут

О. Мельник

Маловідома сторінка з історії економічної освіти 1920-х років / Культурна спадщина Києва: дослідження та охорона культурного середовища. – К.: АртЕк, 2003 р., с. 96-103; Режим доступу: http://www. myslenedrevo.com.ua/studies/ksk/15melnyk.html)

Ще донедавна певні аспекти історії 1920-х рр. через відомі ідеологічні обмеження вважалась серед дослідників другорядними, і висвітлення зазначеної проблематики залишалось поза увагою фахівців. Нова економічна політика характеризувалась як “вимушений відступ” від програми побудови комуністичного ладу, а її беззаперечні переваги та здобутки взагалі не згадувались. До подібних маловідомих досягнень слід віднести створення в період НЕПу розгалуженої і досконалої для свого часу системи економічної освіти. Одне з провідних місць у ній належало Київському кооперативному інституту – вищому навчальному закладу, що існував упродовж 1920–1934 рр.

Його історія безпосередньо пов'язана з діяльністю українських кооперативних спілок. Зазначимо, що кооперативні форми господарювання широко застосовувались ще на початку ХХ ст., і в цьому розумінні “кооперативний соціалізм” 1920-х рр. був лише подальшим розвитком економічних тенденцій попередньої доби. За часів Української революції відбулося організаційне оформлення українських кооперативних спілок. У 1917–1918 рр. були утворені найпотужніші об'єднання: “Дніпросоюз” – для споживчих товариств, “Українбанк” – для кредитових, “Централ” – для сільськогосподарських, “Страхсоюз” – для страхових, “Книгоспілка” – для видавничих тощо. Координаційним центром цих товариств був Український Центральний Кооперативний Комітет (Коопцентр), перетворений у 1920-ті рр. на Всеукраїнську кооперативну раду (Вукораду). Із значними правовими обмеженнями, інколи – під іншими назвами, ці спілки діяли за часів НЕПу. Найбільш впливовими були Вукопромсоюз (Вукопром) – Всеукраїнська спілка промислової кооперації та Вукоспілка (ВУКС) – Всеукраїнська спілка споживчих кооперативних організацій.

У 1918 р. з метою пропаганди колективних форм господарювання при кооперативних товариствах почали створюватись школи та курси. Ініціатором організації вищого навчального закладу для підготовки кадрів кооперації був відомий економіст, міністр фінансів в уряді Української Центральної Ради, голова Коопцентру М.І.Туган-Барановський. Він брав активну участь у кооперативному русі, присвятивши його розвитку своє дослідження “Соціальні основи кооперації”, редагував журнали “Вестник кооперации” та “Українська кооперація”. Наприкінці 1918 р. він виступив з пропозицією створення кооперативного інституту та розробив його концепцію. Однак здійснити свій задум М.І. Туган-Барановський не встиг. Він помер у січні 1919 р. по дорозі до Парижу, куди був відряджений як радник Директорії УНР.

Але ідея авторитетного економіста була активно підтримана Управою Українського Центрального кооперативного комітету. 1 січня 1920 р. відбулося урочисте відкриття Українського кооперативного інституту (УКІ), якому було надане ім'я професора М.І. Туган-Барановського. Відразу Всеукраїнський кооперативний з'їзд затвердив Статут нового навчального закладу та обрав його Піклувальний комітет на чолі з головою правління “Дніпросоюзу” Д.В. Коліухом. Першим директором УКІ став відомий фахівець з демографії та статистики, академік М.В. Птуха [1].

Спочатку цей навчальний заклад був розташований за адресою: вул. Володимирська, 16 (в колишньому будинку гімназії В. Жеребцової). Але час існування Українського кооперативного інституту виявився нетривалим. У лютому 1921 р. він увійшов до складу Інституту народного господарства як окремий кооперативно-продовольчий факультет.

14 липня 1922 р. наказом губернського відділу профосвіти він був виділений в окремий Київський кооперативний технікум. Слід наголосити, що у зазначений час до вищої школи належали два типи учбових закладів: інститути та технікуми. Лише 1931 р. після затвердження РНК УСРР “Устави про інститути та технікуми” останні отримали статус середнього навчального закладу.

У травні 1923 р. Кооперативному технікуму було надано приміщення колишнього Першого комерційного училища на вул. Нероновича (Бульварно-Кудрявська), 24. Спочатку він співіснував тут із трудшколою № 67 (заняття для студентів проходили в другу зміну), а з часом перетворився на одноосібного володаря цього приміщення. У 1928–1929 рр. під технічним доглядом архітектора П.Ф. Альошина до споруди було надбудовано третій поверх. Будівельні роботи були профінансовані переважно за рахунок кооператорів. Для їх проведення НКО УСРР відпустив 100 тис. крб., кооперативні спілки – 325 тис. крб [2].

Після реорганізації Кооперативного інституту 1930 р. було порушено питання про зведення триповерхового будинку Інституту промкооперації на розі вулиць Павловської та Обсерваторної. Справа обмежилась складанням кошторису та зведенням першого поверху на вул. Нероновича, поряд з існуючим старим корпусом [3].

Від самого початку ККІ був відомчим навчальним закладом, підпорядкованим кооперативним спілкам, які до 1923 р. утримували його виключно власним коштом. Всеукраїнським кооперативним з'їздом були встановлені суми відрахувань на потреби інституту: всі кооперативні установи мали передавати на його утримання 1,2 % прибутків від реалізації своєї продукції, а кредитні установи – 1,5 % [4]. Найбільший внесок НКО УСРР (тобто держави) припадає на 1926–1927 учбовий рік і становить 50 % потрібних на утримання закладу коштів [5].

Навчання в інституті було платним. Відповідно і кількість студентів, яких направляли коопспілки і за навчання яких сплачували, змінювалась залежно від потреб цих організацій у кадрах. У 1921 р. тут навчалось 200 осіб, через рік – 637, у 1926–1054 особи, 1931 р. – 1020 (в Інституті споживчої кооперації) та 200 осіб (в Інституті промислової кооперації).

У січні 1925 р. представники правлінь Центральних кооперативних спілок звернулися до НКО УСРР із проханням про перетворення Київського кооперативного технікуму на інститут. Для розв'язання цього питання знадобилось 20 місяців, що було показовим для стосунків між урядовими інстанціями та кооперативними товариствами. Під час численних реорганізацій ККІ в першу чергу поставала проблема фінансування. Будь-яка ініціатива кооператорів спочатку гальмувалась відмовою, далі – тривалим листуванням, і, зрештою, після того, як вдавалось витягти з заможних кооператорів збільшену порівняно з початковою суму, уряд давав свою згоду. Тому лише 9 вересня 1926 р. Рада Народних Комісарів ухвалила відповідне рішення, перетворивши Київський кооперативний технікум на Кооперативний інститут, “скромно” надавши йому ім'я свого голови В. Чубаря. Окремо було обумовлено, що “різницю витрат на утримання інституту проти витрат на утримання технікуму … беруть на себе кооперативні центри” [6].

Зазначимо, що кооператори не шкодували грошей на свій навчальний заклад. Вони пишались ним, підкреслюючи, що ККІ є першим подібним у світі. Щедро виділяючи кошти, бажали мати тут усе найкраще. У 1923 р. у технікумі створили галерею портретів видатних діячів кооперативного руху, замовивши портрети для неї Михайлові Бойчукові (ці твори були знищені за часів переслідування “бойчукістів”). Тут діяв Центральний кооперативний музей з архівом. Інститутська книгозбірня нараховувала 80 тис. одиниць і одержувала до сотні назв закордонних видань щорічно.

Слід наголосити, що подібні вищі навчальні заклади існували і в інших містах України, зокрема в Харкові й Одесі. Але наявність потужних наукових сил, зосереджених у Всеукраїнській Академії Наук, забезпечила Київському кооперативному інституту провідне місце серед них. У різний час до складу лекторів інституту входили: академіки М.П. Василенко, К.Г. Воблий, М.П. Кравчук, Р.М. Орженцький, М.В. Птуха, Л.М. Яснопольський, професори М.І. Мітіліно, В.І. Синайський, П.Р. Сльозкин, П.Л. Кованько та ін. Викладав тут і М.К. Зеров. Впродовж багатьох років проректором із навчальної роботи ККІ був професор В.Г. Ганчель, якому вдалося створити унікальну за своїм рівнем систему навчання.

Її своєрідність полягала в традиційності підходів до навчального процесу, що видавалось дивним на тлі новаторських пошуків освітян 1920-х рр. Це було зумовлено тим, що більшість викладачів мали багаторічний досвід, пов'язаний із Київським комерційним інститутом. Головним принципом роботи було проголошено взаємодію між професурою та студентством, що практично втілювалось у лекційній і семінарській формах організації навчального процесу.

Курс навчання в інституті складався з трьох років по три триместри, з середини 1920-х рр. – чотири роки по три триместри. До структури навчального закладу були віднесені відділи (аналоги сучасних факультетів) споживчої кооперації, кредитної кооперації та сільськогосподарської кооперації. Випускники інституту отримували кваліфікацію інструкторів-організаторів із збуту та постачання, економістів, плановиків, ревізорів кредитових спілок і банків, викладачів кооперативних шкіл тощо.

У 1926 р. Вукорадою було порушено питання про утворення при Київському кооперативному інституті науково-дослідної кафедри кооперації. Рада Народних Комісарів УСРР, яка спочатку відхилила цю пропозицію, погодилася на неї лише після того, як на утримання нової структури українськими кооперативними організаціями було виділено 13 тис. крб. Урочисте відкриття кафедри відбулося в приміщенні інституту 1 червня 1927 р. Очолив її представник Вукоради В.М. Целларіус. Кафедра структурно складалась із 3 секцій: історії і теорії кооперації (керівник – акад. К.Г. Воблий), фінансово-кредитної (керівник – проф. К.О. Пажитнов), торгівлезнавства (керівник – П.Ф. Височанський). У її Статуті зазначалось, що “катедра є науково-дослідча і науково-виховна установа УСРР, що має на меті: а) вести науково-дослідчу працю в кооперації, б) готувати наукових дослідників, в) готувати викладачів для вузів”. Структурно кафедра була збудована за зразком академічної і складалась із голови, керівників секцій, дійсних членів, наукових співробітників, аспірантів, кореспондентів кафедри [7]. Влітку 1930 р. кафедра була реорганізована в Науково-дослідний інститут кооперації Вукопспілки [8].

Таким чином, наприкінці 1920-х рр. ККІ перетворився на унікальний осередок для розвитку економічних знань, який був безпосередньо пов'язаний з діяльністю Соціально-економічного відділу ВУАН.

Зміна економічного курсу в країні наприкінці 1920-х рр. призвела до поступового згортання кооперативних форм господарювання. Кооперативні спілки почали втрачати свої капітали і, як наслідок, свій вплив. Далі стався справжній розгром кооперативного руху. Серед репресованих “за націоналізм” у справах СВУ та УНЦ: Д.В.Коліух, В.Г. Ганчель, П.Ф. Височанський, П.П. Діброва, В.М. Целларіус тощо.

Усе це безпосередньо позначилось на подальшій долі ККІ, існування якого вже не вписувалось в нові ідеологічні умови. Цей заклад ніби знаходився поза політикою, а його викладачі зосереджували свої зусилля на підготовці кваліфікованих фахівців, ігноруючи популярне гасло: “Свідомий кооператор повинен бути свідомим громадянином”. Наприклад, академік К.Г. Воблий, подаючи навчальний план з історії і теорії кооперації, лише поставив нову дату – 1928 р., на своєму старому машинописному конспекті для Комерційного інституту 1917 р. Назва одного з пунктів цього плану – “Кооперативний рух як альтернатива класовій боротьбі” [9].

За спогадами Бориса Антоненка-Давидовича, який навчався в ККІ у 1922 р, ректор на прохання зареєструвати комуністичний гурток, заявив: “Я вам не даю принципиально разрешение на работу и на всякие организации” [10]. Зрештою, і утворювати партосередок не було з кого. У 1926 р. з майже тисячі студентів лише 29 були членами ВКП(б) і 5 – комсомольцями. До кінця 1920-х рр. в інституті діяв лише Студком – профспілка, яка опікувалась виключно побутовими проблемами.

І якщо за доби НЕПівського лібералізму таке становище було цілком природним, то наприкінці 1920-х рр. здавалось владі вже неприпустимим. НКО УСРР почав активно втручатись у процес затвердження навчальних планів інституту. Так, у 1926 р. близько 80 % учбових годин припадало безпосередньо на фахові дисципліни, але з кінця 1920-х рр. відбулося їх значне скорочення на користь так званих громадсько-політичних. Представники старої професури намагалися запобігти подібним змінам. З критикою нових навчальних планів на шпальтах інститутської газети “Наступ” виступив професор К.О. Пажитнов: “Існування кооперативного інституту, як спеціального закладу, має рацію тільки в тому випадку, якщо в ньому широко поставлено вивчення кооперативних дисциплін” [11]. Ці протести були названі “передчасними висновками”, а незабаром зазнали переслідувань і самі критики нової лінії.

Фатальним виявився 1930 р., коли почалось фактичне знищення Київського кооперативного інституту. Влітку на базі його відділень було створено три навчальні заклади: Агроекономічний інститут Наркомату земельних справ, який за два роки було приєднано до Сільськогосподарського інституту; Інститут промислової кооперації Вукопрому та Інститут споживчої кооперації Вукоспілки [12].

В той же час чистка ВУАН призвела до того, що Інститути споживчої та промислової кооперації втратили своїх провідних викладачів, на місце яких прийшли “висуванці” нової радянської школи.

Наприклад, академік К.Г. Воблий після публічного каяття в тому, що ”все життя вірою і правдою служив буржуазії”, і вилучення його останньої монографії “Нариси з історії російсько-української цукрово-бурякової промисловості” мусив змінити свої наукові уподобання. Він більше не згадував про кооперацію і обмежився вивченням корисних копалин і написанням статей для популярних видань.

Разом з іншими був підданий критиці ще один викладач Кооперативного інституту, співробітник Комісії торгу і транспорту ВУАН професор Кривченко Г.О. З протоколу засідання президії Соціально-економічного відділу ВУАН від 14 липня 1931 р: “приєднатись до рішення окремої бригади Київського Бюра секції наукових робітників про те, що професорові Кривченкові, як виразникові інтересів буржуазії, доручати будь-яку наукову та науково-педагогічну роботу, не можна. Зняти Кривченка з посади ст. наукового співробітника і виключити його зі складу співробітників ВУАН” [13]. Це була фактична заборона на професію.

Проти представників старої професури було застосовано і суто економічний метод. Сектор науки НКО УСРР, а слідом за ним і Президія ВУАН ухвалили рішення про заборону 100-процентних виплат науковим співробітникам, які працюють за сумісництвом.

Фактично, на 1932 р. із провідних викладачів кооперативних навчальних закладів 1920-х рр., залишився лише академік Кравчук М.П. [14].

Останню крапку в історії Київського кооперативного інституту було поставлено навесні 1934 р. Формальним приводом для проведення чергової реорганізації була необхідність звільнення приміщень для розміщення центральних установ у м.  Києві через перенесення столиці України. За постановою РНК УСРР Інститут промислової кооперації Вукопрому, Інститут споживчої кооперації Вукопспілки було переведено до Харкова [15].

Тут їх було об'єднано з Харківським кооперативним інститутом і перетворено на Інститут державної торгівлі Наркомату внутрішньої торгівлі (з 1936 р. – Харківський інститут радянської торгівлі Наркомвнуторгу УСРР) [Про подальшу історію цього навчального закладу: Вісник Київського національного торговельно-економічного інституту. – 2002. – № 6. – С. 117].

Таким чином, на місці унікального за своїм рівнем навчального та наукового закладу, яким був Київський кооперативний інститут, було утворено спеціалізований заклад для підготовки фахівців торгівлі. Це стало свідомим звуженням його можливостей і відмовою від завдань, які покладали на Український кооперативний інститут його засновники.

Історія Київського кооперативного інституту – ще одна з маловідомих сторінок такого унікального феномена, яким був ренесанс української науки, культури, освіти 1920-х рр. Ідея його створення, народжена за доби Української революції, була успішно реалізована в період НЕПівської лібералізації. Але за часів уніфікації громадсько-політичного життя 1930-х рр. його спіткала трагічна доля більшості досягнень доби національного відродження.

Література
  1. Державний архів Київської обл. (далі – ДАКО). – Ф. Р-989. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 56-59
  2. ДАКО. – Ф. Р.-290. – Оп. 1. – Спр. 369. – Арк. 122-123
  3. Державний архів м. Києва (далі – ДАМК). – Ф. Р-11. – Оп. 1. – Спр. 47. – Арк. 193
  4. ДАКО. – Ф. Р-989. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 58
  5. ДАМК. – Ф. Р-1. – Оп. 1. – Спр. 412. – Арк. 203 6.
  6. Центральний Державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО). – Ф. 166. – Оп. 6. – Спр. 5704. – Арк. 81
  7. Там само. – Спр. 5706. – Арк.6-9, 45-46
  8. Там само. – Ф.2. – Оп.5. – Спр. 1355. – Арк. 508
  9. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (далі – ІР НБУ). – Ф.ХХХУШ. – Спр.114. – Арк. 4
  10. Б.Антоненко-Давидович. Нащадки прадідів. – К., 1998. – С. 428
  11. Деякі зауваження до навчального плану Київського кооперативного інституту // Наступ. – 1930. – 1 березня
  12. ДАКО. – Ф. Р.-144. – Оп.1. – Спр. 65. – Арк. 209
  13. Архів Національної Академії наук України. – Ф. Р.-251. – Оп. 1. – Спр. 56. – Арк. 163
  14. Київський інститут промислової кооперації. Фотоальбом. 1932 р. // Колекція Музею історії м. Києва. – КВ – 63953. Дар А.Г.Пономаренка
  15. ДАКО. – Ф.Р.-144. – Оп.1. – Спр. 65. – Арк. 209.
До змісту