До змісту

УКРАЇНСЬКА КООПЕРАЦІЯ НА СТОРІНКАХ НАУКОВИХ ВИДАНЬ

Єжи Козакевич,
старший науковий співробітник Інституту політичних досліджень Польської академії наук, екс-посол Польщі в Україні

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО КООПЕРАТИВНОГО РУХУ В ПОЛЬЩІ (1918–1939 рр.)

(Розміщено: http://www.soskin.info/ea.php?pokazold=20040209&n = 2&y=2004)

Зародження та сфери діяльності української кооперації. На землях австрійського забору український кооперативний рух постав на рубежі 60–70-х рр. XIX ст., коли, спираючись на австрійський закон про товариства від 1867 р., тут виникло ряд переважно ефемерних господарських організацій докооперативного типу. Після перших невдалих спроб створити українські господарські виробництва при локальних гмінних радах та парафіях українська організаційна діяльність починає розвиватися довкола товариства "Просвіта", сформованого у 1868 р. Діячі товариства, організовуючи мережу власних читалень, одночасно закладали при них перші структурно найпростіші торговельні точки, магазини й позичкові товариства.

У 1891 р. просвітянський рух, що був новаторським як на освітньому, так і на національному ґрунті, згідно зі статутом поширився також на господарську сферу, в якій утримував тісні зв'язки з національними парафіяльними організаціями та групами самоуправління, що зароджуються в українському селі. Закономірно, що організаційні ефекти цієї діяльності невдовзі набули розмірів, що збуджували національні надії або в усякому разі давали поштовх до дальшої праці [1].

Зрозуміло, що польський кооперативний рух на Галичині був значно міцнішим, чисельнішим і краще організованим від українського. Ще задовго до того, як у 1873 р. в Австрії був прийнятий закон про торговельні товариства, спілки й заробково-господарські кооперативи, на Галичині діяло кілька десятків польських кооперативів. Активну участь у польському кооперативному русі брали українські діячі, які поступово фактично перейняли та українізували кілька кредитних кооперативів. Таким чином, наприклад, у 1873 р. постав перший український кредитний кооператив "Віра" в Тисьмяниці Товмацького повіту, який за рік був уже кооперативом виключно українським і ввійшов до складу 58 кооперативів, об'єднаних у новоствореному у Львові польському Союзі Заробково-Господарських Товариств.

Творцем сучасної української кооперації слід визнати Івана Нагірного, який після закінчення торговельних студій і господарчої практики у Швейцарії почав пропагувати кооперативну ідею серед українців у Східній Галичині. Нагірний організував у 1883 р. у Львові перший український споживчий кооператив "Народня Торговля", який став провідним національним товариством споживачів типу рочдейль ("rochdale"). Невдовзі після цього, у 1894 р., Теофіль Кормош створив у Перемишлі черговий кредитний кооператив "Віра", який протягом багатьох років був організаційним зразком для новонародженої мережі українських кредитних кооперативів у Стрию, Тернополі, Теребовлі, Станіславі та Львові (наприклад, для створеного у 1892 р. Українського Страхувального Товариства "Дністер").

Історичний екскурс: Перемога Польщі у воєнному конфлікті в Східній Галичині у 1919 р. призвела до того, що від 1919 до 1939 р. територія Західної України була поділена між Польщею, Румунією та Чехословаччиною. Внаслідок цього близько 7 млн. українців, які населяли ці землі, виявилися єдиною великою нацією в Європі, що тоді не завоювала незалежності. Більша частина українців, близько 5 млн. чоловік, які мешкали на землях Східної Галичини, Західної Волині, Полісся та Холмщини, увійшли до складу Польщі. Буковина та Бессарабія потрапили під владу Румунії, а Закарпаття – ЧСР. У 1939 p. під час подій, пов'язаних із початком Другої світової війни, ці території були захоплені Радянським Союзом.

У 1898 р. у Львові закладено перший кооперативний центр – Краєвий Союз Кредитовий (КСК), організаторами якого були видатні діячі українського господарського життя тих років: Кость Левицький, Кость Панківський та ін. За нетривалий час КСК став незамінним фінансовим і організаційним осередком для більшості кооперативів, тим більше, що аж до початку Першої світової війни українська кредитна кооперація (вона діяла, між іншим, і в галузі увласнення дрібними селянськими господарствами державних ґрунтів) була, безсумнівно, одним із найголовніших чинників українського кооперативного руху [2]. Нарешті, злам століть – це період зростаючої самоорганізаційної діяльності українського народу, час утворення центральних національних культурних, освітніх і, звичайно, господарських організацій, розвиткові яких українська національна еліта слушно надавала великого значення.

У 1889 р. у Перемишлі виник Краєвий Союз Торговельних Спілок. Після його злиття з синдикатом українських торговельних виробництв утворився Краєвий Союз Господарсько-Торговельних Спілок у Львові. У 1924 р. він був перейменований на "Центросоюз", який у міжвоєнному двадцятилітті став одним із кількох українських кооперативних центрів.

4 грудня 1903 р. у Львові створено центральний ревізійний осередок української кооперації на Галичині – Краєвий Союз Ревізійний (КСР), організатором і першим головою якого був Кость Левицький. За перший рік існування до Союзу ввійшло 84 кооперативи, що об'єднували близько 45 тис. членів [3]. Варто підкреслити, що саме КСР як перша українська організація подібного типу дбайливо й з глибоким розумінням поставилася до реалізації статутного завдання – широкої популяризації ідеї кооперації. З цією метою Союз видавав фаховий місячник "Економіст", а від 1909 р. – популяризаторський часопис "Самопоміч".

Організаційну діяльність у сфері кооперації провадило також русофільське Товариство імені Качковського, яке намагалося прихилити до себе українських кооператорів і поширити свій ідейний вплив на якомога більшу територію. Внаслідок цієї діяльності у 1909 р. у Львові постав центр під назвою "Русский Ревизийный Союз", що об'єднав кілька десятків сільськогосподарських кооперативів (переважно лемківських).

Зародки української рільничо-споживчої кооперації датуються 1904 р., коли у Стрийському повіті закладається перший молочарський кооператив, організований і керований Іваном Ніжанківським. У 1907 р. у Львові утворено Краєвий Молочарський Союз, який від 1924 р. дістав назву "Маслосоюз" і став одним із найголовніших центрів з-поміж українських кооперативних союзів того часу.

У 1909 р. завдяки старанням діячів "Просвіти" у Львові скликано Освітньо-Господарчий Конгрес, який зібрав представників майже всіх осередків українського господарського та кооперативного життя. Безсумнівно, цей Конгрес став істотним чинником у процесі розвитку новостворених форм української кооперації, накреслюючи основоположні цілі та напрями кооперативної діяльності, інтегруючи кооперативний рух і стимулюючи його організації.

У тому самому році в Стрию відкрито загальноукраїнську сільськогосподарську виставку, яка помітно прискорила розвиток української сільськогосподарської кооперації не лише на Галичині, а й на Волині, Поліссі, Холмщині.

Безпосередньо перед початком Першої світової війни українська кооперація значно поширила сферу своєї діяльності в містах, а найбільше вона розгорнулася на селі. Помітно зросла кількість кооперативів і їх членів [4]. У 1914 р. загальна чисельність працівників, задіяних у системі української кооперації, сягнула близько 200 тис. [5], функціонувало 2 тис. кооперативів, згуртованих у чотири союзні центри й ревізійні об'єднання [6]:

  1. Краєвий Союз Ревізійний – 557 кооперативів.
  2. Русский Ревизийный Союз – 106 кооперативів.
  3. Патронат Хліборобських Спілок – 1486 кооперативів.
  4. Патронат Ремісничих Спілок – 39 кооперативів.

Окрім названих чотирьох українських центрів, на Галичині перед Першою світовою війною діяли також три єврейські, один німецький та один польський кооперативні союзи. Приблизно 200 українських кооперативів діяли на Волині, Холмщині й південно-східному Поліссі поза будь-якими об'єднаннями.

Стихійний розвиток української кооперації був перерваний війною. Кооперативна власність значно постраждала, кооперативний рух завмер. Польсько-українська війна завдала кооперації ще більших матеріальних втрат. Особливо ж завадили розвиткові української кооперації на Галичині людські жертви. У відродженій Польщі в діаметрально протилежних політичних і частково суспільних (принаймні демографічних) умовах українська кооперація починалася майже з нуля.

Реалізація польської земельної реформи на початку 20-х рр., незважаючи на врахування потреб української меншості, не змінила господарської структури села, де все ще переважала збиткова, примітивна економіка малих господарств, якій увесь час бракувало капіталу й ефективного ринку збуту. За таких умов розвиток постачальної і збутової кооперації, а також максимальна інтенсифікація сільськогосподарської продукції стали питаннями фізичного виживання народу. Досить швидко змінилась і внутрішня структура української кооперації – настав прискорений розвій споживчо-сільськогосподарських кооперативів за рахунок кредитних [7].

Така тенденція була властивою усьому періодові міжвоєнного двадцятиліття. Українські господарчі товариства зобов'язувалися надавати пріоритет розвиткові сільського господарства й інтенсифікації рільничої продукції, а Маслосоюз зі своїми 143 окружними молочарнями вже у 1925 р. став одним із найактивніших і найінтенсивніших кооперативних союзів. У період піку свого розвитку в 1931 р. цей Союз об'єднував 249 кооперативів і провадив спеціалізовану діяльність у галузі модернізації молочної промисловості, не лише впливаючи на польський продовольчий ринок, а й налагоджуючи постійно зростаючий експорт.

У сфері споживчо-рільничої кооперації найактивніше діяли: товариство "Сільський Господар", що займалося переважно торгівлею сільськогосподарськими машинами, штучними добривами та насінням, а також центр "Центроосюз" – об'єднання постачальних і збутових кооперативів продовольчої і промислової продукції, які мали власні скотобійні й виробництва з переробки сільськогосподарських продуктів [8]. Союз Народня Торговля, що обслуговував більші міста й об'єднував у 30-х рр. близько 200 міських споживчих кооперативів, у найкращі свої часи мав понад 20 оптових складів і 27 споживчих магазинів.

Фінансовим і організаційним центром української кредитної кооперації був "Центробанк", який безрезультатно намагався стати фінансовим центром усієї української кооперації. У містечках він мав 115 відділів, на селі 573 кредитні кооперативи (каси Райффейзена) і обслуговував лише незначний процент діючих кооперативів, функціонуючи переважно безприбутково. Багато років директором Центробанку був Кость Левицький, а з 1936 р. – Степан Кузик.

Найбільш потужним кооперативним об'єднанням був Ревізійний Союз Українських Кооперативів (РСУК) у Львові [9], який мав мережу Повітових Союзів Кооперативних (ПСК), що контролювали понад 80 % українських кооперативів.

Кількісний розвиток кооперативів, підпорядкованих РСУК [10]
1913 р. 1921 р. 1924 р. 1927 р. 1933 р. 1939 р.
557 579 839 2014 3160 3455

Паралельно зі зростанням кількості кооперативів РСУК збільшувалася і чисельність їх членів: від близько 200 тис. у 1914 р., 400 тис. у 1933 до 643 тис. у 1939. Творцем РСУК, як і кількох інших українських господарчих організацій, був Кость Левицький, а багаторічним його головою видатний діяч кооперативного руху Юліан Павликовський.

Близько 20 % українських кооперативів діяли поза структурою РСУК. До цієї групи належало приблизно 40 спеціалізованих кооперативів (наприклад будівельних, лікарських), що провадили діяльність у містах власним коштом, та майже 250 лемківських кооперативів, об'єднаних у русофільському "Русском Ревизийном Союзе" [11].

Умови розвитку української кооперації на Волині, Поліссі й Холмщині були дещо складнішими. Після втрат, що їх завдала війна, кооперативна мережа відроджувалася тут дуже повільно. Ще в 1922 р. організаційний рівень української економіки на Волині був значно слабшим, ніж на Галичині, а також порівняно з російськими та єврейськими структурами. Досить згадати, що програма Українського Народного Виборчого Комітету Холмщини, Полісся, Підлісся й Волині з осені 1922 р. домагалася серед іншого: "…щоб були прийняті нові закони, які уможливлять розвиток української кооперації всіх типів і форм…" [12]. Справжній розвиток українського кооперативного руху настав там лише в 1924 р. Наприкінці 20-х рр. на Волині існувало близько 300 сільськогосподарських і кредитних кооперативів, які об'єднували понад 25 тис. членів [13]. Восени 1927 р. польська влада дала дозвіл поширити діяльність львівського РСУК також на терени Волині, Полісся та Холмщини. Багатолітні намагання діячів РСУК принесли позитивні результати: у 1927 р. у Луцьку була утворена Воєводська інспекція РСУК, на Волинське воєводство поширилася також мережа ПСК. Злам "сокальського кордону" у сфері кооперації дав поштовх швидкому розвиткові волинських (а також холмських і поліських) кооперативних структур. Він також започаткував затяту боротьбу адміністративної влади з українською кооперацією, яка завершилася прийняттям у 1934 р. постанови про кооперацію, що знову обмежила діяльність РСУК до території трьох галицьких воєводств. Близько 600 волинських кооперативів мусили робити вибір: або припинити існування, вдатися до "економічного підпілля", або ввійти до складу польських ревізійних центрів, наприклад Воєводського Союзу Гуртків і Рільничих Організацій. Як наслідок, щільність "сокальського кордону" знову була відновлена, а після 1935 р. кооперативне життя на Волині майже зовсім завмерло [14].

У 1937 р. 700 тис. членів української кооперації становили 20 % кількості кооператорів у загальнопольському масштабі. Постійна власність українських кооперативів у цей період оцінювалася в 23 млн. злотих, а середньорічний оборот Центробанку коливався в межах 20–22 млн. злотих. Така частка була незначною як у масштабах економіки держави, так і загальнодержавної кооперації. Українським кооператорам перманентно бракувало капіталу, їх склад був малочисельним, а обороти невеликими [15]. Більшість кооперативів були малими виробництвами, погано організованими й не забезпеченими кадрами. Однак попри це українську кооперацію у воєводствах колишньої Східної Галичини визнавали як важливий господарський чинник. Водночас її варто вважати одним із найголовніших елементів суспільної організації українського народу, що мала на меті вирішення завдань значно ширших за господарські.

Ідейні та організаційні основи української школи та кооперативної освіти. Як українська кооперація, так і українська професійна школа та освіта мали різні, хоч і здебільшого споріднені функції. Зрозуміло, що найголовнішою серед них була функція господарська, але вже перші кроки українського кооперативного руху, а також період його бурхливого розвитку перед Першою світовою війною виявили взаємозв'язок між економічним, політичним і національним чинниками. Незважаючи на те, що зв'язок економіки й політики ніколи не вважався чимось надзвичайним, для українського народу він був досить вагомим, а з погляду організаторів і натхненників національного життя – невідворотним, оскільки враховував специфіку суспільного розшарування українців. Зважаючи на те, що селянство, яке провадило переважно малі, роздрібнені господарства, становило більшість народу, формування політичної постави, суспільної та національної організації мали гармоніювати зі способом мислення селян і вміло поєднувати політичну, господарську та освітню сфери. Адже не слід забувати, що патріотизм селянина характеризується специфічною емоційною структурою, а форми його прояву відмінні від патріотизму міського населення й інтелігентського прошарку.

Окрім звичайних функцій, що полягали в організації народної економіки, підвищенні рівня життя та заохоченні нових форм і методів господарювання на селі, першочерговим завданням українського кооперативного руху було: політично, господарчо й культурно організувати український народ для здійснення вищих перспективних національних цілей. Зрозуміло, що найвища мета – це осягнення незалежної української державності. Саме національний (часом навіть націоналістичний) акцент був специфічною рисою українського кооперативного руху. В інших питаннях він цілком відповідав загальноєвропейській кооперативній ідеології, яка не зводилася лише до проблематики економічної, а намагалася формувати суспільство нового типу, що спирається на інтегруючі чинники суспільного життя. Здобуття незалежності було метою стратегічною, а до тактичних завдань українського кооперативного руху належали:

Поразка українських визвольних змагань, черговий поділ субстанції народу між кількома державами, які в середовищі українського загалу вважалися ворожими, призвели до того, що проблема відродження матеріального і політичного національного буття для українців у Польщі набула особливого значення. Для організаторів українського національного життя в умовах нової польсько-української дійсності різноманітні цілі національної кооперації були питаннями доленосними.

Передвоєнні кадри творців і діячів української кооперації були переважно виходцями з середовища суспільних діячів і ідеалістичних палких прихильників кооперативного руху, які трактували кооперативну діяльність як позафахову. Тільки безпосередньо перед початком Першої світової війни сформувалася невелика група людей, для яких праця в українській кооперації (точніше в кооперативних центрах) стала способом заробітку. Як у цей період, так і після війни брак освічених кадрів був найбільшою проблемою кооперації, що довгі роки перешкоджатиме ефективній роботі кооперативів-піонерів і їх об'єднань. Єдина українська Торговельна Школа при товаристві "Просвіта", закладена у Львові у 1911 р., не могла задовольнити всіх потреб у кадрах.

З огляду на великі сподівання народу щодо кооперативного руху, розвиток школи та кооперативної освіти став нагальною необхідністю. Однак створенню власної української середньої школи торговельно-кооперативного типу стало на заваді чимало перешкод. Було ясно, що такій школі годі розраховувати на державне фінансування. Перша Торговельна Школа кооперативного спрямування відчинила свої двері 5 листопада 1911 р. при Товаристві "Просвіта" у Львові. Вже в 1923–1924 н. р. у цій школі, крім загальноосвітніх предметів, викладали бухгалтерію з елементами банківської справи, фінансову кореспонденцію, купецьке рахівництво, товарознавство, економічну географію, науку про кооперацію і основи знань про торгівлю як фахові предмети [17]. У 1936–1937 н. р. структура Торговельної Школи була такою:

Унаслідок реформи в 1937–1938 н. р. на базі 3-річної Торговельної Школи було утворено Приватну Коедукаційну Купецьку Гімназію Т-ва "Рідна Школа". У цьому самому році почав працювати Приватний Коедукаційний Кооперативний Ліцей. Обидва навчальні заклади знаходилися у Львові. Однак початок війни не дав можливості зміцніти новій шкільній структурі й порівняти дидактичні ефекти з реальними потребами української економіки.

Слід зазначити, що Торговельна Школа Т-ва "Просвіта" у період міжвоєнного двадцятиліття була єдиним постійно діючим дидактичним учбовим закладом у сфері кооперації і торгівлі. Всі інші неодноразові спроби організації школи подібного типу були невдалими, незважаючи на те, що в різні роки та в різних місцях Східної Галичини з'являлися такі школи-привиди.

Основи кооперації вивчалися в багатьох українських професійних школах сільськогосподарського типу. Силами РСУК та ПСК організовувалися та проводилися сотні кількаденних агітаційних курсів, які називалися також курсами кооперативної пропаганди. Особлива увага приділялася підвищенню освітнього та культурного рівня українського села.

Освітні акції охопили майже всі повіти, де жили українці. Кооперативні, господарські, пропагандистські й спеціальні курси зазвичай відвідувало чимало слухачів. А зимові курси ставали значною подією в житті села й українських містечок. Їхнє значення виходило за межі освіти. Великим козирем кооперативної освіти була безкорисливість її організаторів. Довкола сільських кооперативів часто організовувалося культурне життя села, а кооперативні курси ставали осередками, в яких зароджувалися групи самоуряду та проходили інтеграційні процеси.

Рівень розвитку освітньої і фахової діяльності у сфері кооперації був таким само вагомим аспектом, як і національний, організаційний та світоглядний. У цьому плані успіхи, можливо, і не впадали в око, але для розвитку української економіки мали непересічне значення.

Література
  1. В останні роки XIX ст. на терені Східної Галичини діяло вже близько 250 українських товариств братніх позик; досить широкою була і мережа споживчих магазинів, оптових складів тощо.
  2. Кредитна кооперація в 1914 р. становила 60% загальної кількості українських кооперативів.
  3. Zuk Andrzey. Rola spoldzielczosci ukrainskiej // Biuletyn Polsko-Ukrainski, 1934, nr 4, str. 4–5.
  4. Наприклад, "Народня Торговля", яка постала 1912 р. під керівництвом Івана Петрусевича, мала 18 власних складів і 831 магазин; у 1914 р. Патронат Хліборобських Спілок у Львові об'єднував близько 400 малих кредитних кооперативів типу Raiffeisen (так званих "райфайзанок"). У 1914 р. Страхувальне Товариство "Дністер" об'єднало вже 250 тис. членів, а від 1893 р. воно мало власний кооперативний банк.
  5. Ukraine. A Concise Encyclopaedia. Toronto, 1963, t. 2, s. 983–984.
  6. Українська загальна енциклопедія. Книга Знання. Львів-Станіслав-Коломия, 1932, т. 3, с. 973.
  7. У 1939 р. із загальної кількості 3 455 кооперативів 2 360 були споживчо-рільничими.
  8. Довгий час директором Центросоюзу був Юліан Шепарович.
  9. Він був утворений на поч. 20-х рр. і безпосередньо продовжував діяльність довоєнного Краєвого Союзу Ревізійного.
  10. Torzecki Ryszard. Kwestia ukrainska w Polsce w latach 1923–1929. Krakow, 1989, s. 280; Statystyka Spoldzielni Zwiazkowych 1928–1933, GUS, Warszawa, 1936, s. 13–15.
  11. Русский Ревизийный Союз у Львові в 1933 р. об'єднував 217 кооперативів (серед них: 39 кредитних, 139 споживчо-сільськогосподарських і 15 молочарень), що налічували 16 032 члени.
  12. У цей час, від 1920 р. у Польщі була обов'язковою ліберальна постанова про кооперацію (Program wyborczy UNKW – Medrzecki Wlodzimierz: "Wojewodztwo wolynskie 1921–1939". Wroclaw, 1988, s. 90–91).
  13. Іbidem, s. 106; Baginski Bronislaw. Spoldzielczosc na Wolyniu". Luck, 1927, ss. 16, 58, 75–77.
  14. Храпливий Є. Що нам болить. Українським кооператорам під розвагу. Львів, 1930. С. 3–5.
  15. Prowalski A. Spoldzielcze zwiazki mniejszosci narodowych w Polce a nowelizacja ustawy o spoldzielniach // Sprawy Narodowosciowe, 1935, nr 5, s. 439–440; nr 6, s. 587–590.
  16. Felinski M. Organizacja i rozwoj spoldzielnosci ukrainskiej w Polsce // Sprawy Narodowosciowe, 1929, nr 2, s. 226.
  17. Господарсько-кооперативний часопис, 1931, № 45; Діло, 1933, № 147.
До змісту