До змісту

НОВІТНЯ ІСТОРЯ УКРАЇНСЬКОЇ КООПЕРАЦІЇ

     В.М. Артеменко,
кандидат історичних наук, доцент кафедри філософії і політології Полтавського університету споживчої кооперації України

Консолідація кооперативного руху в Україні (1991-2007 рр.)

У дотрансформаційний період в Україні кооперативні відносини були поширені у сільському господарстві та споживчому секторі. Зокрема, у 1991 р. у країні налічувалося 51,9 тис. колективних господарств та 20,2 тис. сільських і районних споживчих товариств [21, c. 333; 25, с. 1]. Як уже зазначалось, промислова кооперація була націоналізована, розвиток інших видів і напрямків кооперативного руху, які існували в цей час у європейських країнах, був заборонений. Щоправда, у 70–80 рр. організаційні форми кооперації були поширені у житловому будівництві, але започатковані на цій основі житлові кооперативи не мали власної організаційної структури і підпорядковувалися органам місцевого самоуправління житлово-комунальним органам.

Суттєвою характеристикою розвитку кооперативного руху в цей період була відсутність національного центру кооперативного руху, який би виконував представницьку, інтеграційну та захисну функцію стосовно української кооперації на суспільному рівні. При цьому споживча кооперація мала досить інтегровану внутрішню структуру. Двадцять тисяч споживчих товариства були об’єднані у 387 районні споживчі спілки і 90 районні споживчі товариства, які, в свою чергу, входили до 25 обласних споживчих спілок, об’єднаних Українською спілкою споживчих товариств України (Укоопспілку) [25, с. 1]. Тобто організаційна інтеграція споживчої кооперації України характеризувалась повною сформованістю централізованої національної суспільно-господарської кооперативної системи, діяльність якої характеризувалася не тільки наявністю розгалуженої ієрархічної організації, а й тісними господарськими зв’язками та співпрацею між кооперативними спілками усіх рівнів. Як відзначає відомий дослідник споживчої кооперації України М.В. Аліман, процеси організаційної інтеграції споживчих товариств у спілки аж до національного рівня були зумовлені потребами господарського розвитку первинних кооперативів і відповідають як теорії, так і практиці європейського кооперативного руху [1, с. 5]. В той же час для сільськогосподарської кооперації була характерна недостатня організаційна інтегрованість і формальність діяльності створених при районних і обласних управліннях і міністерстві сільського господарства рад колгоспів. Ці ради за своєю суттю були дорадчими структурами державних органів управління і їх діяльність не була наповнена вирішенням міжгосподарських питань, оскільки це входило до компетенції названих управлінь і міністерства. Слід відмітити й те, що рівень господарської інтеграції у сільському господарстві був надзвичайно низьким переважно внаслідок державної політики, яка спрямовувалася на обмеження тих сфер економічної діяльності колгоспів, у яких вона могла б реалізуватися. Ремонтно-тракторні станції, підприємства з переробки сільськогосподарської продукції та інші господарські суб’єкти, які здійснювали свою діяльність на селі та забезпечувалися сільськогосподарською сировиною і продуктами, переважно належали до державної форми власності, а частина з переробних підприємств належала споживчій кооперації. Лише у 60-х рр. минулого століття часткова інтеграція господарської діяльності колгоспів стала можливою за рахунок їх участі у міжгосподарських підприємствах і організаціях, якими переважно були комбікормові заводи та будівельні організації1. Колгоспи мали власну частку у майні цих підприємств, проте управління ними та розпорядження продукцією здійснювали дирекції, які безпосередньо підпорядковувалися не радам колгоспів, а управлінням сільського господарства. На цих підприємствах працювали наймані працівники, які не були членами колгоспів.

Недостатній розвиток господарської інтеграції в аграрному секторі економіки та обмеженість поширення кооперативних засад у суспільних відносинах внаслідок цілеспрямованої на це державної політики, зумовлювали відсутність об’єктивних передумов для організаційної інтеграції кооперативного руху у національному масштабі. Крім того, була очевидною незацікавленість влади у її здійсненні. Свідченням цього є закон “Про кооперацію в СРСР”, яким дозволялося створювати тільки кооперативи і їх спілки за видами діяльності [8, с. 5–9].

Низький рівень консолідації кооперативного руху в соціалістичний період розвитку України був закономірним явищем, яке зумовлювалося тотальним пануванням державної форми власності та планово-централізованої системи господарювання. Цілком очевидно, що утворення та діяльність у такому суспільстві національного центру кооперативного руху могло реалізуватися тільки у мріях кооператорів. В той же час у переважній більшості європейських країн, які розвивалися на основі плюралізму форм власності та ринкових відносин, різні напрямки кооперації були об’єднані в національні федерації, асоціації, ліги та інші центри різних типів кооперативів іще з кінця ХІХ та впродовж ХХ ст. Зокрема в Бельгії функціонує Національна рада кооперації, в Данії – Федерація датських кооперативів, Фінляндії – Фінська споживча кооперативна асоціація, у Франції – Національне кооперативне об’єднання, Німеччині – Німецький союз кооперативів, в Італії – Конфедерація кооперативів, у Польщі – Національна кооперативна рада [13, с. 19].

Утворення національних центрів кооперативного руху є об’єктивним наслідком господарської та організаційної інтеграції кооперативної діяльності. Як свідчить аналіз їх практичної роботи, основний зміст діяльності цих центрів полягає у вираженні та захисті інтересів усіх гілок кооперації, розробка та прийняття законодавчими органами законів, які сприяють розвитку кооперативного руху, поширенню серед населення ідей кооперації і кооперативної освіти. Наприклад, про це може свідчити діяльність такого центру у Федеративній Республіці Німеччини – Німецької спілки кооперативів Райффайзена, утвореної у 1972 р. за рахунок об’єднання Головної спілки промислових кооперативів, Німецької кооперативної спілки (Шульце-Делітча), Головної спілки сільських кооперативів і Німецької спілки споживчих кооперативів Райффайзена. Названа спілка вирішує на державному рівні всі питання, що стосуються кооперативного руху в цілому: захищає інтереси складових частин кооперативної системи країни в галузі спільного господарювання і податкової політики; надає консультації з питань кооперативного права та перевірки діяльності кооперативів; опікується проблемами кооперативної освіти, збору й обробки статистичних даних. Спілка виступає посередником між кооперативним рухом і державними та громадськими організаціями як всередині країни, так і за її межами, здійснює програми надання кооперативної допомоги. Поряд із національною Німецькою спілкою кооперативів Райффайзена в ФРН діють три федеральні кооперативні спілки: Федеральна спілка німецьких народних бaнків і банків Райффайзена (BVR), Німецька спілка Райффайзен (DRV) і Центральна спілка промислових груп (ZGV), які, відповідно, є організаційними центрами на федеральному рівні промислових товарних і обслуговуючих, кредитних та сільських і споживчих кооперативів. В компетенцію їх рішень, із врахуванням видової специфіки кооперативної діяльності, входять ті ж питання, що і Німецької спілки кооперативів, за виключенням законодавчої ініціативи у Бундестазі та Бундесраті. Між іншим, з метою прямого представництва інтересів цих напрямків німецького кооперативного руху у ЄЕС вони мають у Брюсселі власні бюро зв’язку [14, с. 103–105; 15, с. 76].

У сучасний період, який характеризується глобалізацією світових економічних процесів, крім представництва та захисту інтересів кооперативів на державному рівні, національними центрами кооперації, як це неодноразово відмічалося на останніх конгресах Міжнародного кооперативного альянсу, належить важлива роль у подоланні негативних наслідків глобалізації шляхом захисту місцевих ринків товарів, послуг і праці від підпорядкування їх транснаціональним компаніям і міжнародним монополіям [6, с. 2; 17, с. 3; 32, с. 1–2; 33, с. 6].

За останнє десятиріччя національними центрами кооперативного руху європейських країн-членів ЄЕС створено Координаційний комітет кооперативних асоціацій Європи, діяльність якого спрямована на те, щоб "представляти кооперативи Європи, їх спільну ідентичність існування та позицію в організаціях Європейського Союзу" [6, с. 4]. Його утворення підтверджує нерозривність розвитку кооперативного руху з процесами господарської та політичної інтеграції європейських країн, яка триває з другої половини ХХ ст.

Об’єктивну закономірність інтеграційних процесів у кооперативному русі також засвідчує подальше збільшення чисельності членів Міжнародного кооперативного альянсу (МКА), діяльність якого започаткована ще в 1895 р., до якого зараз входять понад 120 національних і регіональних кооперативних утворень [31, с. 2]2. Окрім того, що заснування та діяльність МКА є важливим засобом консолідації кооперативного руху у планетарному масштабі, його діяльність дозволяє відстоювати інтереси кооператорів у міжнародних політичних організаціях. Зокрема, в сучасний період значно поглибилася співпраця Міжнародного кооперативного альянсу із Організацією Об’єднаних Націй і такими її підрозділами як Світова організація праці і ЮНЕСКО [11, с. 1–2; 26, с. 1; 18, с. 3–4]. Все це свідчить про те, що кооперативний рух має об’єктивну потребу у вирішенні власних завдань політичними засобами на національному, регіональному та міжнародному рівнях і про необхідність створення центрів його організаційної інтеграції, які могли б здійснювати вплив на прийняття потрібних для кооперації політичних рішень, забезпечувати інтеграцію кооперативного господарювання всередині економіки країни з господарськими суб’єктами інших форм власності.

Відсутність організаційної консолідації українського кооперативного руху та його національного центру особливо негативно позначилася на розвитку кооперації в трансформаційний період. Найбільше від цього постраждала сільськогосподарська кооперація, яка мала лише формальну організаційну структуру у вигляді згадуваних рад колгоспів. Тому зміни кооперативних відносин у сільському господарстві правліннями колгоспів здійснювалися не на основі рішень кооперативних органів, а відповідно до указів президента, які спочатку були спрямовані на розпаювання землі та власності колективних господарств [27], а в кінцевому підсумку – на повну ліквідацію цього виду кооперації [28]. Очевидно, що відсутність діяльних організаційних структур сільськогосподарських кооперативів на місцевому та державному рівнях і всеукраїнського центру кооперативного руху, дозволяла здійснити, по суті, безперешкодну ліквідацію колективних господарств і унеможливлювала реформування аграрних відносин на основі кооперативних принципів. Мова йде не про те, щоб у такий спосіб консервувати неефективні кооперативні аграрні відносини, що склалися в попередній період, а про захист виборених селянами юридичних і моральних прав на землю і набуту впродовж соціалістичного розвитку власність колективних господарств та її використання відповідно до глибинних передумов розвитку кооперації в аграрному секторі економіки. Як показує досвід сучасного реформування аграрних відносин на основі приватної власності й орендних відносин, уникнути експлуатації українське селянство в основній своїй масі може не через фермерське ведення господарства, оренду та приватизацію землі, а переважно через кооперацію своєї власності та праці на основі справжньої реалізації кооперативних принципів, про що свідчать не тільки наукові дослідження [5, с. 97, 101; 7, с. 41, 42; 20, с. 63], а й реальне сучасне відродження сільськогосподарської кооперації. Також очевидно, що більшість українських селян потребує захисту власних інтересів, який в інших країнах вони отримують від держави та національних кооперативних центрів.

Відсутність всеукраїнського кооперативного центру хоч і в меншій мірі, але також негативно вплинула на трансформаційний розвиток споживчої кооперації. За наявності такого центру власність споживчої кооперації не могла б бути довільно включена до проекту урядової програми приватизації (1991 р.), а система мала б набагато більші можливості щодо захисту кооперативного майна та господарської діяльності споживчих товариств і спілок ніж це є в сучасній практиці. Це досить наглядно проявилось у тих труднощах, з якими зіткнулося правління Укоопспілки при прийнятті Закону “Про споживчу кооперацію”, коли воно, по суті, взяло на себе ініціативу представництва у Верховній Раді України інтересів усіх українських кооператорів, але формально та юридично не було їх організаційним центром.

Зважаючи на виключно важливу роль, яку може відіграти діяльність всеукраїнського кооперативного центру в справі представництва та захисту інтересів українських кооператорів на державно-політичному рівні, Правління Укоопспілки упродовж усього періоду трансформаційного розвитку одним із головних своїх завдань вбачало в організаційній консолідації кооперативного руху та створенні його національного центру. На початковому етапі ринкових реформ, коли розпочалося пропагандистське обґрунтування суспільної неефективності державної і колективних форм власності та почала здійснюватися їх приватизація, для збереження та консолідації кооперативного руху в Україні виключно важливе значення мали заходи Правління Укоопспілки щодо захисту від цих руйнівних процесів однієї із його форм – споживчої кооперації. Як уже відзначалося, завдяки його організаційній роботі, спрямованій на здійснення наукових досліджень суспільної значимості та закономірності існування кооперативних форм економічних відносин і господарювання у ринковій економіці, на розробку юридичних основ розвитку кооперації у ринковому суспільстві, в 1992 р., в умовах значного протистояння з боку прибічників приватизації кооперативної власності, було прийнято Закон України “Про споживчу кооперацію”. Законодавче визнання однієї із форм кооперативного руху безперечно було тим першим успіхом, який став підґрунтям подальшого суспільного визнання кооперативних відносин у цілому як об’єктивної складової ринкових відносин і господарювання. В прийнятому Законі юридично, а отже суспільно визнано основоположні принципи кооперативного руху – добровільність членства, демократизм, соціальна справедливість, взаємодопомога та співробітництво, що мало виключно важливе значення для моральної та практичної підтримки ідей і практики кооперації у явно несприятливих для неї умовах тогочасного розвитку. Крім цього, законом встановлювалися незалежність кооперації від органів державного управління та партнерська співпраця з ними у вирішенні соціально-економічних питань суспільного характеру, засади утворення кооперативних товариств і їх організаційної інтеграції у спілки аж до національного рівня, право кооперативних товариств і спілок на самостійну розробку програм економічного та соціального розвитку, міжнародні економічні й організаційні зв’язки, надання соціальних послуг членам кооперативів у галузі охорони здоров’я, освіти й культури.

Вагоме значення для подальшого розвитку української кооперації та її організаційної консолідації мала Ст. 9 ІV розділу Закону, якою юридично фіксувалися принципи кооперативних відносин власності, що суттєво відрізняються від приватновласницьких. Зокрема, визначено, що кооперативна власність “складається із власності споживчих товариств, спілок, підпорядкованих їм підприємств і організацій та їх спільної власності”, що “кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні...” [10, с. 7-8]. Хоч і не в зовсім досконалій формі цією статтею проголошувався визначальний принцип кооперативних відносин власності – об’єднання індивідуальної власності в колективну, з виділенням у ній спільної та подільної частин, що зумовлює їх принципову відмінність від відносин у державній і приватній формах власності. Законом встановлювалися сумісно-розділені відносини володіння, користування і розпорядження кооперативною власністю, що є найбільш суттєвою, можна сказати визначальною її відмінністю від тільки сумісного у державній і тільки розділеного характеру відносин у приватній власності, якими зумовлюються соціальні протиріччя та антагонізми, що породжуються як державною, так і приватною її формами. Показово, що під час обговорення у Верховній Раді проекту Земельного кодексу України, прийнятому у 2001 р., норма про сумісно-розділений характер відносин власності в аграрному секторі не була підтримана [24, с. 60] без огляду на те, що майже четверта частина господарських суб’єктів у сільському господарстві країни, у виключно несприятливих для них умовах, обрала за основу господарювання кооперативні принципи і була зареєстрована як сільськогосподарські кооперативи. Зокрема, у 2000 р. внаслідок реформування 11,4 тис. колективних сільськогосподарських підприємств (створених згідно з Указом Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” від 10 листопада 1994 р.), здійсненого у відповідності до Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” від 3 грудня 1999 р., на їх земельній власності та виробничих фондах утворилися суб’єкти семи видів господарсько-організаційних форм, пропорційне співвідношення яких становило: товариства з обмеженою відповідальністю, які користувалися 10 636 тис. га землі – 42,8 %; сільськогосподарські кооперативи, в користуванні яких знаходилося 5 831 га землі – 23,4 %; приватні та приватно-орендні підприємства із 4 206 га землі – 16,9 %; акціонерні товариства, що володіли 1 753 тис. га землі – 7 %; селянські (фермерські) господарства із 885 тис. га землі – 3,8 %; приватні господарства без створення юридичної особи, у користуванні яких знаходилося 818 тис. га землі – 3,3 % та інші агроформування із 757 тис. га землі, які становили 3 % від їх загальної кількості.

Неприйняття Верховною Радою норми про сумісно-розділений характер власності у аграрному секторі є свідченням підтримки більшістю депутатів Ради політичного курсу на приватизацію землі шляхом встановлення таких юридичних основ земельної власності, які б не дозволили селянам здійснювати об’єднання належної їм, перш за все земельної власності, та праці на основі кооперативних принципів. Оскільки дрібне селянське господарство неспроможне одноосібно налагодити економічно ефективне господарювання, то таким чином створюються передумови для масового продажу землі селянами приватним власникам. Селяни при цьому стануть найманими працівниками у нових власників землі, яка згідно з радянським законодавством у дотрансформаційний період належала їм і використовувалася на засадах кооперативного господарювання [3, с. 3].

Для того щоб зрозуміти значення прийняття Закону „Про споживчу кооперацію” для консолідації кооперативного руху, слід зважати на те, що він був прийнятий в умовах тотального ідеологічного та політичного тиску, спрямованого на прискорену приватизацію власності колгоспів і наступу на споживчу кооперацію. Крім створення прецеденту юридичного захисту кооперативного руху в умовах ринкових реформ, його прийняття також мало важливе моральне значення для громадян України, бо свідчило про те, що кооперативна форма господарювання і соціальних відносин може стати рівноправним учасником ринкової економіки.

Крім об’єктивних глибинних причин виникнення та розвитку кооперативних відносин, які характерні для будь-якого сучасного суспільства, на поступове відродження та консолідацію кооперативного руху в Україні у трансформаційний період позитивно вплинула боротьба споживчих товариств і спілок, очолюваних Правлінням Укоопспілки, за збереження власності споживчої кооперації на основі реформування кооперативних відносин і протистояння намаганням її приватизації. Завдяки цьому в кінці 90-х рр., коли у споживчій кооперації намітилися стабілізаційні процеси та тенденції економічного зростання, Правління Укоопспілки взяло на себе місію з організаційної інтеграції всіх напрямків кооперативного руху та створення в країні політичних і юридичних засад їх успішного розвитку.

Питання про організаційну консолідацію кооперативного руху в Україні, поряд із тим, що цей процес зумовлюється об’єктивними соціальними й економічними чинниками, в цей період набуло особливої актуальності, насамперед через те, що в процесі співпраці споживчих товариств, кооперативних спілок і їх підприємств із приватногосподарськими суб’єктами вони досить часто економічно потерпали від принципів “дикого капіталізму”, які останні сповідували і переважно продовжують сповідувати сьогодні. Це принципи соціальної та економічної аморальності і злочинності у ділових стосунках, які не відповідають засадам гуманізму, демократії, співробітництва, просвітництва та взаємодопомоги, на яких засновується кооперативна діяльність. Можливість співробітництва на таких принципах внаслідок проведеного роздержавлення економіки та ліквідації колективного господарювання в аграрному секторі була повністю відсутня. Поодинокі острівки вцілілих старих колгоспів і створювані нові кооперативи в аграрному секторі діяли розрізнено, а сам процес подальшої кооперації населення зустрічав значні перешкоди з боку прибічників приватизації, органів влади та місцевого самоуправління. Така ситуація також доповнювалася організаційним розколом самої споживчої кооперації.

Унаслідок переходу до ринкових відносин у країні відбулися процеси десоціалізації значної частини населення, виникло значне безробіття, мільйони громадян намагалися долучитись до підприємницької діяльності, не маючи для цього первинного капіталу, необхідних знань і досвіду роботи в ринкових умовах. На селі, внаслідок економічного занепаду колективних господарств і їх ліквідації найбільш масовою організаційною формою господарської діяльності стало дрібне селянське господарство, яке нещадно експлуатувалося перекупниками й орендарями, через що набувало все більше ознак натурального господарства. Так, станом на 2000 р. понад 90 % селян-власників земельних паїв передали право на користування нею орендарям, а самі частково поєднували працю в орендарів на основі найму та господарювання на присадибних ділянках, або тільки працею на останніх. Середньомісячна заробітна плата у сільському господарстві протягом усього трансформаційного періоду є вдвічі нижчою, ніж у промисловості [3, с. 13], причому її питома вага у доходах має стійку тенденцію до скорочення. Так, якщо у 1990 р. дохід від особистого підсобного господарства становив 10,2 то у 1995 р. – 31,9 % всієї сукупності доходів селянських сімей [29, с. 390]. Цілком очевидно, що основна маса українського селянства потрапила у складну економічну та соціальну ситуацію, яка, крім вищеназваних показників, характеризувалася також значним безробіттям, безправ’ям у стосунках із новими роботодавцями й іншими соціальними негараздами. Не маючи первісних капіталів, організаційного досвіду, агрономічних і економічних знань, селянство об’єктивно зацікавлено у кооперації своєї власності та праці, як альтернативи його перетворенню у найманих працівників приватних власників, які скупляють їх землю.

Лібералізація економічних відносин на основі ринкових принципів призвела до ліквідації контролю за ціноутворенням, що в умовах економічної кризи й різкого падіння обсягу валового внутрішнього продукту та звуження товарного ринку призвело до постійного та значного зростання цін на продовольчі й промислові товари. При цьому ціни у роздрібній торгівлі значно перевищують ціни виробників, а різниця між ними привласнюється представниками торгового капіталу та чисельними перекупницькими структурами. В цій ситуації сільське та міське населення стало об’єктивно зацікавленим у захисті своїх інтересів від визиску торговельним капіталом через розвиток кооперативної торгівлі та громадського харчування.

Внаслідок економічної кризи та дезорганізації виробництва, викликаної трансформаційними перетвореннями, в країні швидкими темпами відбувається десоціалізація населення, що, крім безробіття, яке стабільно тримається на рівні 10 % від кількості працездатного населення, проявилась у вивільненні працівників із державних підприємств і колгоспів, перетворенні їх у найманих працівників приватних підприємств, дрібних торгівців, “човників”, ремісників, перевізників тощо. Масова індивідуальна трудова діяльність і робота у приватного підприємця, часто здійснювані без державної реєстрації з метою ухилення від податків, стала характерною ознакою сучасних ринкових відносин. Крім того, що ця діяльність внаслідок її переважно тіньового характеру негативно впливає на розвиток економіки, вона також пов’язана із виключенням досить значної частини зайнятого нею населення із суспільної системи соціального страхування, супроводжується надзвичайно високим рівнем експлуатації його праці приватними структурами, у яких ці нові “пролетарі” та “трудіндивідуали” змушені працювати без юридичного працевлаштування, придбавати товари, орендувати місця на ринках, автомобілі й автобуси для перевезень пасажирів тощо за надзвичайно високими цінами. Високий рівень експлуатації праці за низького рівня доходів і правового безправ’я цих громадян створюють досить значний за обсягами соціальний ареал, члени якого об’єктивно зацікавлені в організаційно-господарському врегулюванні економічних процесів, у які вони включені, на справедливих, тобто кооперативних засадах.

Зважаючи на такий аналіз соціально-економічного стану українського суспільства, Правління Укоопспілки в кінці 90-х рр. вдається до теоретичного обґрунтування концептуальних засад розвитку національного кооперативного руху в умовах ринкового господарювання. На основі аналізу історичних і соціально-економічних засад кооперації, організаційних і господарських систем кооперативного руху, які діють у сучасних розвинутих країнах Європи, Азії та США, за його ініціативи була розроблена теоретично обґрунтована Концепція розвитку національного кооперативного руху [13]. Її розробники ґрунтувались на тому, що “українська кооперація є інституцією демократичною, з глибоко вкоріненими національними традиціями, притому аполітичною, такою, що орієнтується на задоволення потреб простих людей...”, що вона “становить реальну альтернативу так званому “дикому капіталізму”, який не дбає про соціальний захист населення” і їй належить “важливе місце в реалізації соціальної політики, економічної стабілізації, розвитку демократичних основ суспільства” [13, с. 6, 7].

У Концепції відзначалося, що в країні діють споживчі кооперативи, які, по суті, є багатопрофільними, займають панівне становище у кооперативному русі України та інтегровані в національну систему споживчої кооперації, є незначна кількість кооперативів у аграрному секторі та кредитні кооперативи, які інтенсивно розвиваються. У цьому документі відмічається, що для українського кооперативного руху в цілому мало притаманні ознаки системи, що вони розвиваються фрагментарно, без належної взаємодії різних видів кооперації і координації їх розвитку, тоді як у країнах з ринковою економікою розвиток кооперації здійснюється в масштабах національних кооперативних систем і функціонує як сукупність кооперативів, їх асоціацій і союзів, об’єднаних спільною метою і багатоступеневою залежністю. Тому майбутній розвиток української кооперації пов’язаний із розвитком виробничих, обслуговуючих, споживчих і багатопрофільних кооперативів у сільському та лісовому господарстві, сировинно-видобувних галузях, промисловості, будівництві, на транспортні, у сфері торговельних, побутових, соціальних, культурних і фінансових послуг, як це відбувається у розвинутих країнах світу [13, с. 16, 17]. Опублікування та поширення через засоби масової інформації Концепції розвитку національного кооперативного руху сприяло приверненню уваги суспільства до проблем кооперації та було необхідним кроком у консолідації її різних видів.

У зв’язку з наявністю різних типів кооперативів і їх фрагментарним, позасистемним розвитком, необхідністю динамічного розвитку кооперативних відносин в економіці, що зумовлювалося кризовим станом соціального й економічного життя, Концепцією проголошувалася доцільність створення в Україні “національної ліги кооперативів”, яка б мала здійснювати координацію розвитку кооперативного руху, сприяти розширенню співробітництва між різними видами кооперативів, їх ефективному функціонуванню і забезпеченню українській кооперації державної підтримки та захисту. Наостанку в Концепції відзначається, що організаційне оформлення єдиного центру кооперативного руху в Україні дозволило б значно активізувати кооперативну діяльність, зняти соціальну напругу та створити потужний ефективний кооперативний центр національної економіки [13, с. 20].

Концепція розвитку національного кооперативного руху в Україні є найбільш важливим теоретичним і практичним документом з питань його організаційної консолідації та подальшого розвитку кооперативних відносин у ринковій економіці. В ній були визначені організаційні завдання щодо розвитку кооперативів за рахунок визначення засобів кооперативної агітації та механізмів створення кооперативів і розроблення їхніх статутів і бізнес-планів. В концепції зазначено, що всі напрями національного кооперативного руху мають розвиватися на основі принципів кооперації, визначених ХХХІ Конгресом МКА у 1995 р., центральне місце серед яких належить принципу, яким визначається економічна участь у кооперативі його членів. Зокрема цим принципом встановлюється, що всі члени кооперативів вносять до капіталу власний пай і здійснюють демократичний контроль за його використанням. При цьому певна частина капіталу кооперативу є його власністю, а члени кооперативу можуть отримувати компенсацію на власний капітал (дивіденди), або ж ті, що визначається статутами кооперативів [13, с. 29]. Очевидно, що такі засади економічних відносин є найпрогресивнішими в соціальному відношенні та відповідають менталітету громадян постсоціалістичного суспільства і вони, за відповідної їх пропагандистської та державної підтримки, можуть суттєво вплинути як на зміст, так і темпи створення в Україні соціального суспільства.

Одночасно із завершенням розробки концептуальних засад розвитку кооперативного руху та його організаційної інтеграції в національному масштабі Правління Укоопспілки організовує проведення міжнародної науково-практичної конференції “Національний кооперативний рух та структурні зміни в економіці України ХХІ століття”. Головною метою її проведення було привернення уваги до проблем національного кооперативного руху органів державної влади, вчених, кооператорів європейських країн, що за задумом організаторів конференції мало б сприяти як поліпшенню умов розвитку кооперації в Україні, так і посиленню її міжнародних зв’язків. Серед головних наукових висновків, що схвалені учасниками конференції, було обґрунтування положення про об’єктивну необхідність і актуальність для української кооперації створення національного центру кооперативного руху та захисту його інтересів на політично-державному рівні [23, с. 91–94]. Як відзначав на конференції голова Правління Укоопспілки С.Г. Бабенко, стратегія розвитку національного кооперативного руху вимагає не тільки обґрунтування, а й реалізації “посилення взаємодії і співробітництва різних типів і видів кооперативів. Ці процеси повинні координуватися з єдиного центру, як це робиться у більшості європейських країн... За принципом вертикальної кооперації можливе об’єднання сільськогосподарських, споживчих, кредитних кооперативів з метою створення господарських систем, що завершений технологічний цикл, зокрема виробничо-збутових, промислово-торговельних, постачальницько-збутових і інших об’єднань” [4, с. 32].

Покладаючи надію на те, що організаційна інтеграція кооперативного руху в Україні призведе не тільки до посилення можливостей кооперації щодо її правового та економічну захисту, а й розширить масштаби й утворить нові міжкооперативні господарсько-організаційні форми, діяльність яких сприятиме зростанню економіки країни та поліпшенню життя членів кооперативів, Правління Укоопспілки здійснює підготовчу організаційну роботу, щодо практичного утворення національного кооперативного центру. Внаслідок цієї роботи на основі методологічних засад, які були викладені в Концепції розвитку національного кооперативного руху, у червні 2001 р. на Установчих зборах уповноважених представників Центральної спілки споживчих товариств України (Укоопспілки), Всеукраїнської спілки сільськогосподарських кооперативів та Асоціації кредитних спілок України було створено Національний кооперативний альянс України [19, с. 27].

Головні завдання діяльності Національного кооперативного альянсу (НКА) визначаються об’єктивними потреби подальшого розвитку як української кооперації в цілому, так і складових частин українського кооперативного руху. Першим із них стало прийняття закону про кооперацію в Україні, який би розширив і поглибив юридичні норми і положення, що були зафіксовані в уже прийнятих на той час Законах України “Про споживчу кооперацію”, “Про сільськогосподарську кооперацію”, “Про власність” та у Господарському (комерційному) кодексі України, визначив усі правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації в Україні.

Прийняття закону “Про кооперацію” (2003 р.) стало важливим успіхом початкового етапу діяльності Національного кооперативного альянсу. Цей закон є тією основою, яка відкриває можливість розвитку різних видів кооперативної діяльності в різноманітних секторах економіки та соціального життя, створює правові основи їх організаційної і господарської консолідації та перетворення кооперації у важливий чинник суспільного життя. Проте створення правової бази для розвитку цих процесів не може призвести до прискореної реалізації об’єктивної тенденції посилення інтеграційних процесів у кооперативному русі. Практичне об’єднання та координація кооперативного господарювання є завданням досить складним та потребує певного часу. Організаційна співпраця та спорадичні господарські зв’язки різних видів кооперації є хоч і важливим, але не головним показником, яким визначається рівень консолідації національної кооперативної системи. В основі її має бути започаткування та розвиток діяльності міжкооперативних господарських суб’єктів, які засновуються на дольовому об’єднанні власності фінансово-кредитних, сільськогосподарських, споживчих і інших кооперативів, що дозволить їм значно розширити масштаби господарювання, підвищити його економічну ефективність і самоздатність, а отже, зменшити залежність від приватного сектора економіки та глобалізаційних процесів і того негативного впливу, який вони здійснюють на кооперативну діяльність.

Суттєвим завданням НКА є подальше вдосконалення законодавства з питань поліпшення кооперативних відносин власності та членства в кооперативах. Якщо аналізувати їх сучасну юридичну фіксацію в Законі “Про кооперацію” з погляду інтересів членів кооперативів, то вона не дозволяє в повній мірі реалізувати методологію сумісно-роздільних кооперативних відносин власності. Визначивши, що кооперативна власність складається із пайового фонду, який є подільним, та неподільного фонду, закон не встановлює механізмів перерозподілу отриманих доходів від господарської діяльності кооперативів для збільшення обсягів власності пайовиків і фактично дозволяє їх використання тільки на формування неподільного фонду та соціальну винагороду членів кооперативних товариств [9, с. 14, 15, 16]. Водночас, можливість використання власності не тільки для отримання доходів, які використовуються для споживання, а й для накопичення самої власності як основи подальшого зростання багатства, є головною сутністю приватної власності, на основі якої формуються всі кооперативні відносини. Неврахування цієї обставини суттєво звужує можливості розвитку кооперативного руху в ринковій економіці, проте її врахування аж ніяк не веде до переродження кооперативних відносин у приватновласницькі, як це стверджують прихильники такого їх старого “радянського” змісту. Потребує також удосконалення норма Закону "Про асоційоване членство у кооперативах". Зрозуміло, що метою створення юридичних умов для залучення до кооперативів додаткових обігових коштів, від нестачі яких вони особливо потерпають у сучасний період, до Закону включена стаття про асоційоване членство та переваги асоційованих членів над членами кооперативів [9, с. 9], що безпосередньо порушує принцип, яким регулюється економічна участь громадян у кооперативах.

Зміст Закону “Про кооперацію”, що об’єктивно випливає зі специфіки цього правового документа, не дозволяє врегулювати всі сторони кооперативної діяльності та кооперативних відносин із приватним та державним секторами економіки, функціонування яких визначено базовими законами “Про власність”, “Про господарські товариства”, “Про оренду”, Господарським (комерційним) і Земельним кодексами, врешті, Конституцією України. Якщо у названих законах і кодексах кооперативні відносини не завжди чітко врегульовані і їх зміст переважно спрямований на захист приватної власності, то у Конституції України колективна та кооперативна форми власності взагалі не згадуються.

Тому одним із головних завдань сучасної діяльності НКА є внесення доповнень і змін до цих і інших законів, а в загальному підсумку – кодифікація кооперативного законодавства та нормативних актів, якими регулюються кооперативні відносини та діяльність і конституційне проголошення кооперативної власності, як однієї із форм економічних відносин, на якій засновується багатоукладна економіка України.

Поряд із політико-правовим забезпеченням розвитку національного кооперативного руху НКА має розгорнути масштабну роботу щодо пропагандистського поширення кооперативних ідей серед населення, надання практичної допомоги громадянам у створенні кооперативів і їх ефективної господарської діяльності, налагодження взаємовигідного співробітництва різних типів кооперативів і їх спілок, захисту національного ринку виробництва, праці та споживання від негативних наслідків глобалізаційних процесів і включення української кооперації у міжнародний розподіл праці та споживання.


Примітки
  1. У 1991 р. в Україні діяло 2020 міжгосподарських підприємств і організацій колгоспів, радгоспів та інших державних і кооперативних підприємств та організацій, в яких працювало 63,1 тис. найманих працівників [21, с. 389]. >>
  2. Українська спілка споживчих товариств (Укоопспілка) в соціалістичний період входила до складу Центроспілки СРСР і як її член з 1920 р. – до складу МКА. У 1992 р. на ХХХ конгресі МКА Центральна спілка споживчих товариств України прийнята до цієї організації як самостійна кооперативна система незалежної України [2, с. 95, 100]. >>

Література
  1. Аліман М.В. Потрібні злагода і єдність // Вісті Центральної спілки споживчої кооперації України. – 1998. – № 35, 27 серпня.
  2. Аліман М.В., Оніпко Т.В., Корягін О.В., Оніщенко О.В. Терія та історія кооперації. Хронологічні таблиці. – Полтава: РВВ ПУСКУ. – 2003. – 107 с.
  3. Аграрний сектор економіки України: шляхи поглиблення реформ. – www. 3w.Mk.ua/Site3W/00000124. htm. – 16 с.
  4. Бабенко С.Г. Концептуальні підходи до розвитку національного кооперативного руху у ХХІ столітті // Національний кооперативний рух та структурні зміни в економіці України ХХI століття. – К., 2001. – 345 с.
  5. Бакай С.С., Ковбаса О.О. Передумови та проблеми розвитку обслуговуючої кооперації в Україні // Вісник Полтавської державної аграрної академії. – 2005. – № 2. – С. 97103.
  6. Грін Полін. Виступ на Конгресі Міжнародного кооперативного альянсу в м. Генуя (Італія) 3 липня 2004 р. – Рукопис / Переклад Н.С. Руденко. – 4 с.
  7. Волынский Г.С. Аграрная реформа в Украине: противоречия, проблемы // Социальная экономика. Научный журнал. – 2002. – № 12. – С. 3545.
  8. Закон Союза Советских Социалистических республик. О кооперации в СССР. – М.: Известия Советов народных депутатов СССР, 1988. – 64 с.
  9. Закон України. Про кооперацію. – К.: НМЦ «Укоопосвіта», 2003. – 24 с.
  10. Закон України. Про споживчу кооперацію. – К.: Укоопреклама, 1992. – 15 с.
  11. Звернення Міжнародної організації праці з приводу Міжнародного дня кооперації. – Рукопис / Переклад з англ. Н.С. Руденко. – 3 с.
  12. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – Харків, 1996. – 46 с.
  13. Концепція розвитку національного кооперативного руху. – К., 2001. – 76 с.
  14. Кооперативные организации Германии. Законодательство. Структура. Деятельность. Белгород: Изд-во Белгородского университета потребительской кооперации. – 1998. – 130 с.
  15. Кооперативы в индустриально развитых странах: Сб. обзоров / Сост. В.С. Ажаева – М.: ИНИОН, 1992. – 335 с.
  16. Лукінов І. Стратегічні напрями реструктуризації та входження в сучасну ринкову економіку споживчої кооперації України // Вісті Центральної спілки споживчих товариств України. – 1998. – 26 лист. – С. 67.
  17. Мадане Махав. Культурологічні корені кооперативного руху і виклики сьогодення. Виступ на Конгресі Міжнародного Кооперативного Альянсу. Генуя, 2004 р. / Переклад з англ. Н. Руденко. – Генуя, 2004. – 3 с.
  18. Макферсон Яан. Принципы кооперации ХХI века. – Белгород: Изд-во Белгородского университета потребительской кооперации, 1998. – 86 с.
  19. Матеріали ХІХ з’їзду споживчої кооперації України. – К.: Укоопспілка, 2004. – 192 с.
  20. Могильний О. Реструктуризація колективних сільськогосподарських підприємств – шлях до багатоукладної ринкової економіки // Економіка України. – 2001. – № 3. – С. 5965.
  21. Народне господарство України у 1991 році: Статистичний щорічник. – К.: Техніка, 1992. – 468 с.
  22. Національний кооперативний рух та структурні зміни в економіці України ХХI століття. – К., 2001. – 345 с.
  23. Нестуля О.О., Артеменко І.А. Політичне забезпечення трансформації відносин власності та економічного розвитку споживчої кооперації України в перехідний період / Національний кооперативний рух та структурні зміни в економіці України ХXI століття. – К., 2001. – 345 с.
  24. Онищенко А. Особенности современных земельных отношений в Украине // Экономика Украины. – 2001. – № 4. – С. 5662.
  25. Основні показники господарсько-фінансової діяльності споживчої кооперації України за 1992 рік. – К.: ВРО «Укоопреклама». – 1993. – 102 с.
  26. Привітання від Міжднародного кооперативного альянсу до 82-ї річниці Міжнародного дня кооперації та визнання Міжнародного дня кооперації Організацією Об'єднаних Націй. 3 липня 2004 р. – Рукопис / Переклад з англ. Н.С. Руденко. – 2 с.
  27. Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної роеформи у сфері сільськогосподарського виробництва. Указ Президента України від 10 листопада 1994 р., № 666/94.
  28. Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки. Указ Президента України від 3 грудня 1999 р., № 1529/99.
  29. Статистичний щорічник України за 1995 рік. – К.: Техніка. – 1996. – 576 с.
  30. Стігліц Джозеф. Роль кооперативів в умовах глобалізації. Виступ на Конгресі Міжнародного Кооперативного Альянсу. Генуя, 2004 р. / Переклад з англ. Н. Руденко. – Генуя. – 2004. – 3 с.
  31. Dionysos Mavrogiannis. A Retrospektsve Look at ICA’s Concern, Resolutson and Action troughout the 20 th Century // ICA. General Assembly of Seoul (1617 october 2001). – Seoul – 2001. – 14 p.
  32. ICA General Assembly. Seoul, 2001. Cooperation and Peace in the Era of Globalisation. October 1219, 2001. Seoul, Korea. Рauline Green. Chief Executive and General Secretary of the Co-operative Union, UK // General Assembly. Seoul, Korea. 16 October 2001. Plenary. – P. 16.
  33. ICA. Congress Plenary. Quebec City, Canada. – 1999. P. 134
До змісту