До змісту

ФІЛОСОФІЯ

     В.М. Артеменко,
кандидат історичних наук, доцент кафедри філософії і політології Полтавського університету споживчої кооперації України

Діалектика змісту та протиріч кооперативних відносин

Зародження та розвиток кооперативного руху в країнах світу демонструє його зумовленість протиріччями та логікою поступу всього процесу людської цивілізації. Саме в кооперації, як ні в якому іншому суспільному явищі, уособлюється раціональне поєднання сформованих упродовж тисячоліть історії людства протиріч у галузі соціально-економічних відносин, яка, зберігаючи ці протиріччя як основу розвитку, дозволяє розв'язувати їх без соціальних потрясінь, на основі усвідомленого суспільного поступу. Завдяки цьому можливе забезпечення сталого та поступового невідворотного прогресу господарської діяльності та всіх інших суспільних відносин, їх більшої ефективності, а головне – наповнення цивілізаційного процесу гуманістичним змістом. Якщо соціальні революції заради утвердження інтересів нового класу завдають страждань мільйонам громадян і супроводжуються значними матеріальними втратами, то розв’язання тих же питань на основі кооперативних ідеалів співробітництва та поєднання приватного й колективного інтересу можливе без таких страждань і втрат. На цю принципову відмінність кооперативного руху від соціально-політичних течій і організацій, які ставили перед собою завдання захоплення політичної влади та засобами державного примусу (насильства) перебудувати суспільні відносини, вказували ще «рочдельські піонери» в період організаційного становлення кооперації. Зокрема, один із засновників Рочдельського товарситва Дж. Холіок відзначав, що «кооперація не чіпає нічийого достатку; не має наміру нікого грабувати; не робить ніякого безладу в країні; не завдає клопоту державним діячам; не вступає у будь-які таємні організації; не має потреби у професійних спілках для захисту своїх інтересів; не планує ніякого насильства; не порушує порядок і законність; не вимагає ніяких привілеїв… не просить ніякої милостині; не має ніякого діла з лінивими та не зраджує працелюбним» [1, с. 22–23].

Відзначаючи таку роль кооперації в цивілізаційному процесі, М. Туган-Барановський наголошував, що «поряд із стихійними процесами в історії, до яких відноситься зародження та розвиток капіталізму, діють і процеси принципово іншої природи, керовані свідомою волею і розумом людини. В розвитку господарства подібні процеси досить рідко набувають провідного значення. Майже єдиним прикладом нових форм господарських організацій, які утворилися внаслідок свідомих зусиль широких суспільних груп перетворити у заданому напрямку існуючу систему господарства, є кооперативні підприємства. На противагу «природному» процесу розвитку капіталізму кооперація була витворена. Вона мала своїх духовних батьків і з’явилася внаслідок впливу на капіталістичне суспільство соціалістичного ідеалу» [2, с. 46].

Такі погляди на кооперацію, які у ХІХ – першій половині ХХ ст. здавалися передчасними і лише з часом практично втілились у діяльності кооперативів і утворенні національних і міжнародних кооперативних організацій, на порозі нового тисячоліття стали досить поширеними та трансформувались у наукових теоріях, що спрямовані на аналіз не тільки традиційних організаційно-господарських форм кооперації, а й відображають новітні процеси кооперації в різних сферах суспільної діяльності, як наслідок і потребу в привнесення свідомого начала в цивілізаційний процес на державно-національному та глобальному рівнях. При цьому відомі зарубіжні й українські вчені найважливішою причиною впровадження «свідомих зусиль широких суспільних груп» з метою «перетворити у заданому напрямку існуючу систему господарства» вважають кризу соціально-економічних і інших цивілізаційних засад у планетарному вимірі, що виникла внаслідок стихійного розвитку на основі теоретичних постулатів лібералізму [3]. Для наукових теорій і монографічних робіт, якими визначається передній край сучасного суспільствознавства, все більш притаманними є висновки, що ринковим відносинам і конкуренції настав кінець, що імператив виживання поставив перед людством завдання зміни всієї сукупності засад його життя, яка повинна відбуватися завдяки еволюційному переходу від асиметрії з домінуванням закону конкуренції в соціальній еволюції – до домінування в ній кооперації. У праці О.І. Субетто «Россия и человечество на перевале истории в преддверии третьего тысячелетия» відзначається: «Закон кооперації – найважливіший закон будь-якої еволюції, що знаходиться в суміжній позиції з законом конкуренції». При цьому «в прогресивній еволюції, тобто в еволюції, яка здійснюється по лінії ускладнення систем, спостерігається тенденція зростання ролі законів кооперації..., які дійсні і для соціальної еволюції історії людства», де вони «набувають характеристики законів соціальної (економічної, виробничої, політичної і т. д.) кооперації і інтелектуалізації соціальних систем». «Закон кооперації, – робить висновок О.І. Субетто, стає провідним законом розвитку суспільства в ХХІ ст. – в новій «епосі-цивілізації» [4].

В той же час здійснюваний економічний і соціальний аналіз кооперативних відносин, який переважає у наукових дослідженнях ХХ ст. і новітніх працях, не дає відповідей на ряд важливих питань, які дозволили б не тільки пізнати сутність кооперації, а й її адекватність сучасному періоду суспільного прогресу та наявність, або відсутність перспектив у розвитку цієї форми економічних і соціальних відносин. Ці питання здебільшого висвітлюються з погляду сучасної відповідності кооперації інтересам окремих соціальних груп і класів, та через призму економічної і соціальної доцільності господарської діяльності кооперативів. І лише в окремих дослідженнях зроблена спроба започаткувати теоретичний аналіз «феномену кооперації» в усій сукупності його гуманістичних [5], економічних [6] та соціально-моральних [7] складових.

Теоретична недостатність наукових досліджень кооперації насамперед проявляється у вузькій постановці питання про неї як суспільне явище. Саме тому кооперація не розглядається дослідниками як один із найважливіших напрямів цивілізаційного процесу, який є характерною ознакою не тільки біологічної природи людства, а й свідомого об’єднання людських зусиль в економічній діяльності та соціальних відносинах на різних етапах розвитку. В цих дослідженнях переважає аналіз, заснований на великій кількості емпіричних аргументів і фактів про розвиток окремих напрямів кооперативної діяльності, що організаційно формалізована у виробничій, споживчій і кредитній кооперації, тоді як висновки про поширення економічних, соціальних і організаційних засад кооперації в соціально-економічних процесах, які раніше засновувалися на «абсолютній» реалізації приватновласницьких відносин, в них відсутні.

Такий стан розробки теоретичних основ кооперації, для якого також характерна відсутність загальновизнаних висновків про зміст, діалектику протиріч та об'єктивні тенденції розвитку кооперативних відносин, зумовлює наукову та практичну актуальність цих питань. Вона визначається тим, що сьогодні, коли кооперація у міжнародному масштабі*, а особливо у постсоціалістичних країнах, зазнає тиску з боку приватного капіталу та державних інститутів влади, необхідно сформулювати чітку та переконливу „формулу кооперації”, як це в свій час зробив К. Маркс стосовно приватної власності у відомій всьому світові „формулі капіталу”. Бо ці „утиски”, зумовлені різними причинами, стають ще більш можливими, коли у суспільній свідомості та політичних змаганнях навколо обрання шляхів розвитку відсутнє чітке та безумовне наукове осмислення кооперації у лаконічній і всім зрозумілій логічній формулі.

Очевидно, що здійснення теоретичного аналізу кооперативних відносин можливе на основі всебічного зіставлення соціально-економічної теорії кооперації з іншими домінуючими та практично здійснюваними теоріями суспільного розвитку – консерватизму, лібералізму та соціалізму. Його висновки свідчать, що основоположні теоретичні засади кооперації, які сформувалися в ХІХ і були розвинені у ХХ ст. мають як відповідність, так і суттєві відмінності від названих теорій як у їх первісному змісті, так і в подальших модифікаціях. По-перше, наріжним каменем кооперативної теорії є положення про володіння громадянами приватною власністю, що є також незмінним та головним постулатом теорій консерватизму та лібералізму. По-друге, найважливішим положенням кооперативної теорії, яке відрізняє цю теорію від інших і визначає її головну соціально-економічну сутність, є обґрунтування суспільної доцільності та необхідності кооперації приватної власності громадян на принципово нових, ніж у акціонерних товариствах, засадах. Відомо, що кооперація праці і власності притаманна і для приватновласницьких (буржуазних) відносин. В ХІХ ст. вона мала значне поширення не тільки у виробництві, а й у організаційно-правовому статусі суб'єктів господарювання – акціонерних товариствах, у виникненні та поширенні яких К. Маркс вбачав заперечення капіталістичного способу виробництва на власній (приватній) основі [9, с. 773]. Проте, якщо в акціонерних товариствах належний їх членам капітал знаходився у їх володінні і розпорядженні у повному обсязі та був джерелом отримання прибутку не за результатами праці, а на основі володіння капіталом, то об'єднання власності і праці в кооперативах здійснювалося на принципово інших засадах. Зміст цього процесу полягає в тому, що частина власності (капіталу) кожного члена кооперативного товариства усуспільнюється всіма членами, є неподільним капіталом кооперативу і передається у формальне управління, користування і розпорядження виборному органу товариства. Більше того, на поповнення неподільного капіталу має спрямовуватися частина прибутків від господарської діяльності і цей громадський капітал кооперативу має переходити від одного до наступного покоління членів товариства, або ж використовуватися для створення нових кооперативів чи для задоволення суспільних потреб. Таке усуспільнення приватної власності суперечить теоретичним принципам класичного лібералізму і консерватизму. Разом з цим, часткове, а не повне усуспільнення приватної власності членів кооперативів, як і вся сукупність теоретичних засад кооперації, також суперечить соціально-економічній теорії марксизму, яка заперечує приватну власність взагалі і, з точки зору якої, часткове усуспільнення приватної власності дозволяє зберегти саму суть приватновласницьких відносин – експлуатацію праці.

Відомо, що ця суперечність стала головним каменем спотикання щодо оцінки у ХХ ст. місця і ролі кооперації у подоланні протиріч буржуазної епохи збоку виразників інтересів різних класів і соціальних груп. Проте більш важливим є те, що саме в цьому основному принципі кооперації, зміст якого зводиться до того, що кооперативна власність і кооперативні відносини та діяльність мають сумісно-розділений характер, закладена найвища світоглядна істина щодо шляхів і методів здійснення суспільного прогресу на буржуазній фазі його розвитку. Її цінність і значення полягає в тому, що поєднання принципів сумісності і розділеності дозволяє усувати протиріччя між колективним змістом виробництва і приватною формою привласнення його результатів не революційними а еволюційними засобами, за збереження досягнутих суспільних надбань, матеріальних і морально-духовних цінностей людського життя. Іншими словами, кооперація відкрила можливість покласти край постійній соціальній війні між „патриціями та плебеями”, яку К. Маркс і Ф.  Енгельс визначали в преамбулі до відомого комуністичного маніфесту незмінною і визначальною характеристикою людської цивілізації [10, с. 424].

Важливою суспільною цінністю кооперації, яка має цивілізаційний характер є також те, що її теоретичні принципи можуть бути реалізованими у суспільствах із різним рівнем розвитку. Завдяки зміні співвідношення сумісності та розділеності кооперативних відносин власності відповідно до рівня розвитку продуктивних сил та його відображення у свідомості громадян – їх ментальності, кооперація може бути використана як засіб вирішення соціально-економічних протиріч у будь-якому суспільстві, яке стало на шлях індустріального розвитку, що й було продемонстровано у ХІХ-ХХ ст. Саме завдяки цьому кооперація утвердилася в усіх європейських та північноамериканських країнах, більшості країн Латинської Америки, Азії та Африки.

Важливо усвідомити, що принципова відмінність соціалістичної і кооперативної теорій з самого початку їх виникнення полягала в тому, що якщо перша з них була спрямована на експропріацію приватної власності і її усуспільнення, то друга – на об'єднання приватної власності в колективній формі на основі демократичних принципів володіння, користування і розпорядження нею. При цьому, приватна власність (пайовий капітал) не тільки ніколи не заперечувалася в теорії і практиці кооперативного руху, а завжди проголошувалася і була основою його розвитку.

Слід відмітити, що визначення приватної власності як основи господарської діяльності та зацікавленості в її результатах членів кооперативів, було відповідним досягнутому рівневі продуктивних сил буржуазної епохи і об'єктивно спрямовувалося на вирішення її головного протиріччя між працею і капіталом. І хоч воно в меншій мірі було зрозумілим для більшості пролетарів ніж вульгарний заклик заволодіти власністю буржуазії, саме таким чином була можлива ефективна соціалізація приватної власності, а не її знищення, уникнення революційних потрясінь і ліквідації природних засад суспільного прогресу, що завжди є наслідком примусової експропріації власності. Як відзначав академік К.Г. Воблий (викладч історії і теорії кооперації у Київському кооперативному інституті в 20-30 рр. ХХ ст., В. Арт.) “кооперативний рух є альтернативою класовій боротьбі” [11]. У цьому контексті досить актуальним є застереження В. Ільїна, що комунізм здійснює розтрату сил тому, що не бажає і не вміє користуватися творчою силою живого інстинкту, особистого інтересу й особистої ініціативи; спроба відкинути і відмінити приватну власність розхитує одну із останніх і необхідних основ життя; приватна власність зв’язана з людською природою, з тілесним і духовним устроєм людини, з тими внутрішніми мотивами, які примушують людину трудитися над зовнішніми речами і будувати господарство [12, с. 123-124].

Сучасне екзистенціоналістське осмислення проблеми власності зводиться до висновку, що люди змушені жити в соціумі і їх співжиття приречене на колективні форми взаємодії. Разом з тим, повна соціалізація всіх сторін життєдіяльності людей, у тому числі і їх власності, призводить до втрати їх індивідуальності та неповторності, отже - до заперечення ідеї розвитку. Більше того, стверджує німецький філософ-екзистенціоналіст М. Хайдеггер, за умов тотальної соціалізації співжиття люди вже не створюють, а доповнюють світ речей, речі нав’язують їм свій спосіб існування [13, с. 114-129].

Намагання затушувати економічний і соціальний зміст кооперативної власності, яке зумовлювалося невідповідністю цього змісту головним постулатам соціалістичної теорії, має наслідком те, що до цього часу філософський аналіз кооперативної власності, як однієї з форм колективної власності, впирається у невизначеність її основоположних категорій – змісту та форми. Сьогодні, коли відсутні політичні та теоретичні табу на вияснення цього питання слід нарешті чітко і однозначно заявити про те, що за своїм походженням і змістом кооперативна власність є приватною власністю. За формою ж господарської і соціальної реалізації вона є колективною, тобто кооперованою (об'єднаною) формою власності та такою, яка має принципову відмінність від інших форм колективної власності – акціонерної, комунальної та державної. Так, якщо акціонерна власність складається із часток, що належать акціонерам, а комунальна і державна є усуспільненою власністю на місцевому та державному рівнях, в якій відсутня її персоніфікація за громадянами, то кооперативна власність за своєю організаційною структурою є більш складним явищем. Це зумовлюється тим, що на первинному рівні своєї реалізації кооперативна власність виступає у формі простого об'єднання приватних часток (паїв) членів кооперативів. Проте, вона має і другий, більш високий рівень власної реалізації, організаційною формою якого є створення кооперативами неподільної власності, спочатку за рахунок часток пайового капіталу членів кооперативів, а в процесі економічної діяльності – за рахунок використання на формування неподільного капіталу частини отриманих прибутків.

Така організаційна структура кооперативної власності, що зводиться до дворівневої системи усуспільнення приватної власності членів кооперативів, засновується на об'єктивних передумовах можливості ефективного вирішення їх приватних інтересів тільки в усуспільненій формі та за умови кооперації власності на першому та другому рівнях. При цьому, наявність другого рівня усуспільнення – неподільного капіталу, переважно зумовлюється двома причинами: малим обсягом пайового капіталу, що не дозволяє здійснювати більш-менш масштабну та розширену господарську діяльність; намаганням уникнути ризиків господарювання із-за можливого виходу з кооперативу меншої чи більшої частини його членів. Очевидно, що формування неподільного капіталу кооперативного товариства забезпечує значно більшу стабільність його господарської діяльності і відповідальність по взятих економічних зобов'язаннях, ніж просте об'єднання паїв.

Проте, названі причини наявності неподільного кооперативного капіталу не вичерпують проблеми пояснення цього явища. Іншою причиною його утворення, причому такою, яка з часом набуває все більш суттєвого значення, є соціальна спрямованість діяльності кооперативних товариств, намагання засновників вирішувати соціальні питання на демократичних та колективістських засадах. Не буде перебільшенням висновок про те, що із самого початку заснування кооперативного руху саме в цьому проявилася його прогресивність у порівнянні з приватновласницькими відносинами. І саме це у найбільшій мірі відображає глобальну тенденцію зростання соціалізації економічних відносин, яка на початку ХХІ ст. все в більшій мірі проявляється в акціонерному та корпоративному законодавстві і діяльності господарюючих суб'єктів різних форм власності. Так, в другій половині ХХ ст. в корпоративному законодавстві країн Західної Європи з’явилися норми соціального характеру, які посилюють колективістський зміст відносин власності. Зокрема, у Франції акціонерне товариство разом із загальним має розробляти соціальний баланс, яким передбачається звіт по засобах, виділених на соціальний розвиток трудових колективів [див. 14], що передбачає формування спільного (неподільного) капіталу для цих цілей.

Діалектичний аналіз кооперативних відносини в процесі їх історичного та сучасного розвитку свідчить про наявність в них внутрішніх протиріч, які з одного боку є джерелом розвитку господарювання, а з іншого – становлять загрозу їхньому існування. Головним із цих протиріч є протиріччя між приватним характером кооперативної власності та колективною формою її реалізації. Джерела цього протиріччя мають соціальне походження і вони мають витоки, з одного боку від прагненням особистості мати як найбільшу і повну вигоду від економічної діяльності, а з іншого – від колективного інтересу, який обмежує прагнення особистості усуспільненням частини тих вигод, які б міг мати конкретний член кооперативу при повному розподілі прибутків. Розв'язання цього протиріччя здійснюється двома шляхами. Один з них полягає в перемозі приватновласницької ідеології і практики і реалізується у відомій з самого початку зародження кооперації тенденції мутуалізації, яка проявляється в перетворенні кооперативів у приватновласницькі господарські структури. Проте іншим шляхом його розв'язання, який демонструє прогресивність кооперативних відносин і їх здатність до збереження, відтворення та розвитку, є постійне зростання економічної ефективності кооперативного господарювання, що не тільки дозволяє задовольнити інтереси в отриманні більшого доходу конкретного члена кооперативного товариства, а й є джерелом розвитку всього кооперативу. Зростання кількості кооперативів в усіх країнах світу, які в кінці ХХ ст. об'єднували близько одного мільярда людей [15, с. 3] та нарощування фізичних і фінансових обсягів кооперативного господарювання є яскравим свідченням того, що ця тенденція має домінуюче значення у розвитку кооперативного руху.

Одним із важливих засобів розв'язання протиріч, які є наслідком приватного змісту кооперативної власності та колективної форми її реалізації на першому (об'єднання паїв) і другому рівнях її усуспільнення (створення неподільного капіталу) є вдосконалення відношення між пайовим та неподільним капіталом. Не випадково, питання про значення і зміст неподільного капіталу у діяльності кооперативних товариств стало актуальною теоретичною та практичною проблемою розвитку кооперативного руху вже в першій половині ХІХ ст. Найбільш повне обґрунтування для того часу воно знайшло в діяльності відомого теоретика і організатора французьких виробничих кооперативів Ф. Бюше, який у 30-х рp. створив ряд кооперативних товариств та розробив їх статути. Зокрема, у статутах паризьких кооперативів столярів (1831 р.) та ювелірів (1834 р.) Ф. Бюше ввів положення про те, що 20 відсотків прибутків кооперативів мають використовуватися на нагромадження капіталу і становити неподільну власність всіх членів кооперативів, яка навіть після їх ліквідації не може бути розділеною та привласненою, а має спрямовуватися на заснування нових кооперативів або на суспільні потреби. 80 відсотків прибутків Ф. Бюше пропонував розподіляти серед членів кооперативів залежно від результатів трудової участі [1, с. 116-117]. Така пересторога Ф. Бюше щодо „недоторканості” збоку членів кооперативу неподільного капіталу є не випадковою і знаходить реалізацію в сучасному кооперативному законодавстві всіх країн світу. Зокрема в Статуті Європейського кооперативу вказується, що у випадку ліквідації кооперативу неподільний капітал має бути переданий іншим кооперативам, або використаний на громадські цілі [16].

Зміна співвідношення між пайовим і неподільним капіталом кооперативу дозволяє оперативно реагувати на настрої його членів і є інструментом регулювання їх економічної зацікавленості в наслідках кооперативного господарювання. Відомо, що саме з цією метою в процесі реформування відносин власності у споживчій кооперації України в новітній період питома вага неподільного капіталу, обсяг якої в 90-х рp. було визначено у розмірі не менше 51 відсотка від усього кооперативного капіталу, на початку нового століття рішенням ХІХ з'їзду споживчої кооперації України була зменшена до 25 відсотків. В кооперативному законодавстві Чеської республіки є норма про 10-и відсотковий фонд неподільної власності кооперативного товариства та обов’язкове відрахування до нього 10 відсотків прибутків до того часу, коли неподільний фонд досягне половини зареєстрованого капіталу [17, с. 17-18].

Протиріччя, які виникають в кооперативах стосовно формування неподільного капіталу відображають зіткнення егоїстичних індивідуальних інтересів членів товариств із загальними інтересами всіх їх членів. Ступінь розв'язання цього протиріччя залежить від різних факторів, які визначаються: загальним рівнем цивілізованості країни, рівнем освіти і культури членів кооперативу, поширенням кооперативної освіти і пропаганди, ступенем розвитку кооперативного руху в конкретній країні. Загальною ж тенденцією його вирішення є поступове, залежне від зростання всіх вище названих факторів, збільшення обсягів і питомої ваги неподільного капіталу у власності кооперативів як основи розв'язання економічних і соціальних інтересів їх членів. Слід підкреслити, що демократичний характер організаційної побудови діяльності кооперативів дозволяє здійснювати цей процес у відповідності до досягнутих рівнів суспільного розвитку і аж ніяк не пов'язаний з волюнтаристськими підходами.

Як уже відзначалося, з метою посилення стабільності діяльності кооперативів кооперативним законодавством більшості країн світу передбачено, що в разі ліквідації кооперативу неподільний капітал не розподіляється серед його членів, а використовується для створення нових кооперативів, або на суспільні потреби. Очевидно, що така норма є цілком вмотивованою і має позитивне значення для розвитку кооперативних відносин. Разом з тим, слід зазначити, що в кооперативній теорії, особливо у постсоціалістичних країнах, у тому числі і в Україні, є відкритим питання про право власності членів кооперативів на неподільний капітал, виділення в ньому їхніх часток та отримання на них дивідендів і соціальних вигод. На думку автора, кооперативним законодавством та нормативними актами кооперативних органів слід надати їм таке право в частині володіння і користування кооперативною власністю (мається на увазі отримання дивідендів), що буде мати наслідком зростання їх зацікавленості у кооперативній діяльності та перетворенні членів товариств у дійсних власників не тільки своїх паїв, а й усієї сукупності кооперативної власності. Це дозволить іще в більшій мірі зняти ті діалектичні протиріччя між приватними і колективними інтересами громадян, що в найбільшій мірі притаманно для кооперативних відносин.

Особлива цінність кооперативного укладу, як соціально-економічного явища, полягає в тому, що кооперативний рух, який до певної міри є паралельним розвитку капіталізму, демонструє відхід від закону конкуренції до домінанти законів соціальної економії, які коротко можливо висловити в одному слові – кооперації. В сучасних умовах по відношенню до економічних процесів кооперування має найбільш помітний вплив щодо їх соціалізації, яка виступає єдиною умовою подолання всіх тих протиріч, що загострилися в епоху глобалізації і ставлять під загрозу існування людської цивілізації.


Примітки
  1. Свідченням сучасного наступу на кооперацію в міжнародному масштабі є прийняття позачерговою Генеральною Асамблеєю Міжнародного Кооперативного Альянсу (5-6 червня 2008 р., м. Рим) резолюції «Руки геть від наших кооперативів!», адресованої Президенту Європейської Комісії Ж.М. Барозо та Комісару з питань конкуренції Н. Кроєс ЄС [8].>>

Література
  1. Аліман М.В., Гавриленко Ю.М. Видатні діячі кооперативного руху та їх ідеї.– 2-ге вид. – Донецьк: Проект, 2000. – 295 с.
  2. Туган-Барановський М.И. Социальные основы кооперации. – М.: Экономика, 1989. – 418 с.
  3. Задорожный Г.В. Собственность и экономическая власть. – Харьков: Основа. - 1996. – 141 с.
  4. Субетто А.И. Россия и человечество на перевале истории в предверии третьего тысячелетия / http://www.trinitas.ru/rus/doc/0016/001b/0016 0174.htm
  5. Паршаков Е. Концепция кооперативного социализма / http://www.nationalsecurity.ru/library/00044/00044konts138.htm
  6. Артеменко І.А. Теоретичні засади і практика реформувань відносин власності в споживчій кооперації при переході до ринкової економіки. – Полтава, РВЦ ПУСКУ. – 2005. – 195 с.
  7. Скляр Г.П. О концепциях нравственности и экономности в модели развития сферы потребительской кооперации в переходной экономике // Потребительская кооперация. Научно-практический журнал. – 2003. – № 1 (1). – С. 22–28.
  8. Вісті Центральної спілки споживчих кооперативів (Укоопспілки). – № 25, 19 червня 2008 р.
  9. Маркс К. Процесс производства капитала. Т. 23. – С. 43-784.
  10. Маркс К., Энгельс Ф. Манифест коомунистической партии. Т. 4, с. 424-459.
  11. Мельник Ольга. Маловідома сторінка з історії економічної освіти 1920-х років. – Режим доступу: http://www.myslenedrevo.com.ua/studies/ksk/15melnyk.html
  12. Русская философия собственности (ХVIII–ХХ вв.) / Сост. К. Исупов. – СПб.: Ганза, 1993. – 510 с.
  13. Хайдегер М. Бытие и время. – М.: Altarginen, 1997. – 452 с.
  14. Гританс Я.М. Корпоративные отношения: Правовое регулирование организационных форм. – М.: Волтерс Клувер, 2005. – 220 с.
  15. Макферсон Яан. Принципы кооперации ХХI века. – Белгород: Изд-во Белгородского университета потребительской кооперации, 1998. – 86 с.
  16. Постанова Ради ЄC від 22 липня 2003, стосовно Статуту Європейського кооперативу № 1435/2003. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/smartapi/cgi/sga_doc?smartapi!celexplus!prodDocbNumber&lg=fr&type_doc=Regulation&an_doc=2003&nu_doc=1435
  17. Проект нового закона о кооперации Чешской Республики. – Белгород: Изд-во Белгородского университета потребительской кооперации, 1999. 
До змісту