До змісту

ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ, ЕКОНОМІКА

Про зміст і значення соціального партнерства для економіки України

     Г.В. Задорожний,
доктор економічних наук, професор Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна
     В.Г. Перхун,
перший заступник голови правління Кіровоградської обласної спілки споживчих товариств

Вибір стратегії соціально-економічного розвитку України повинен ґрунтуватися на наукових підходах до змісту соціальних і економічних перетворень, що потребує всебічної опори на положення і висновки новітніх наукових досліджень, які уже зараз здійснені у рамках соціальної економії. Ця наука перш за все вивчає діяльність людини у сфері господарства, визначає її інтереси щодо свого розвитку, а також форми та методи господарювання як цілісного феномена, котрий повинен забезпечувати коеволюційний розвиток Людини і Природи у площині Культури. Звісно, соціальна економія почала розвиватися на вітчизняних теренах, але її актуальність швидко зростає тому, що вона розглядає економіку як людинорозмірний комплекс, у якому живе і діє цілісна людина як біо-соціо-духовне створіння, що керується у своїй діяльності внутрішньо властивими їй людяними принципами та знаннями, які зараз стали вже визначальним ресурсом суспільного розвитку, використовує не нейтрально, тобто незважаючи на негативні соціально-екологічні наслідки, а саме на підставах їх спрямованості на благо людини, на благо тих, хто нині живе, і прийдешніх поколінь, котрим не повинна залишитися після нас пустеля. Такий підхід до розвитку господарства та господарчої діяльності вкорінений у нашому національному менталітеті та національній культурі, що зараз знаходиться під потужним тиском нинішніх глобалізаторів піддана процесам деградації. Постулати соціальної економії, а також методи людської взаємодії, які розробляються нею, відповідають інтересам абсолютної більшості членів українського суспільства та спрямовані на те, щоб Україна стала цивілізованою заможною державою з високим рівнем добробуту кожного українця, кожної української сім’ї та завдяки своєму розуму та працелюбності народу процвітала серед інших суб’єктів глобального світового господарства.

Проведені нами дослідження у рамках соціальної економії свідчать про те, що є два основних види взаємодії людей: один, на якому зараз усі концентрують увагу, – конкуренція, ринкова конкуренція, що за своєю суттю є жорсткою боротьбою між людьми у сфері економічних і соціальних відносин. За своєю природою конкуренція є протилюдяним механізмом досягнення суто економічних цілей – прибутку, матеріального та грошового збагачення досить вузького прошарку населення. Інший вид – це соціальне партнерство, яким визначається гуманістичний, цивілізований і людяний зміст людських відносин. Соціальне партнерство має у наш час значне поширення у передових країнах світу, а також досить реальні передумови свого широкого утвердження у сучасній Україні.

У радянській економічній і соціальній науках оцінка змісту соціального партнерства у зарубіжних країнах переважно зводилась до бездоказових тверджень, що відносини, засновані на його принципах, не є характерними для буржуазних суспільств і їх висвітлення в наукових дослідженнях було пропагандистською спробою, з одного боку, показати напругу, що виникає на основі експлуатації трудового народу, а з іншого боку – дещо поверхнево розкривати притаманні для західних країн механізми розв’язання соціальних протиріч. У полоні цих тверджень перебували не лише рядові громадяни, а й більшість науковців, оскільки здійснення реального аналізу соціально-економічних відносин між працівниками в капіталістичних країнах було неможливим через відсутність і закритість інформації, перш за все недоступність чи сфальсифікованість наукових публікацій зарубіжних учених-спеціалістів з цих питань.

Лише у перші роки, коли не стало панівної ідеології пристаркуватої компартійної номенклатури, почала доходити дійсно правдива інформація про ті господарські механізми, котрі дозволили розвиненим капіталістичним країнам вирішувати соціальні проблеми розвитку суто соціалістичними, людяними методами. Те, що почали говорити про наявність реального соціалізму у цих країнах, багато в чому відповідало дійсності. Перш за все мова йде про надзвичайно високий ступінь розвитку соціального партнерства, про ті широкі можливості, котрі відкриває механізм соціального партнерства для вирішення найгостріших соціально-економічних проблем суспільного розвитку. Це стало значним імпульсом для глибокого вивчення та суттєвого переосмислення домінуючих у нашій уяві досить вузьких поглядів на цю проблему.

Унаслідок наукового аналізу цього питання, яке в роки трансформаційних перетворень в Україні стало особливо актуальним у практичному плані, адже мова йшла про стратегічне завдання: яким шляхом розвивати сутнісні соціально-економічні зміни – шляхом всебічного розгортання відносин панування-підкорення, чи через розвиток соціального партнерства громадян і всіх інших господарюючих суб’єктів, була підготовлена й опублікована монографія "Соціальне партнерство – реальний шлях до відкритого суспільства" [1]. Найважливішими висновками даної праці стали, по-перше, положення про те, що Сполучені Штати Америки впродовж 200-літньої своєї історії успішно розвиваються і вирішують більшість своїх внутрішніх проблем на основі принципів соціального партнерства, значення котрих у подальшому розвитку країни зростає. По-друге, на чому слід особливо наголосити, США пропагують і здійснюють подвійні стандарти щодо цінностей і змісту ринкової та соціальної моделей економіки відносно своєї країни й інших країн світу: все, що відбувається у США, переважно здійснюється на основі соціального партнерства; все, що повинно відбуватися у інших країнах, має статися на основі засад жорсткої конкуренції і у строгій відповідності до неоліберальної теорії ринкової економіки. Під гаслом нав’язування іншим транзитивним країнам всеохоплюючих ринкових відносин і нещадної конкуренції США успішно здійснюють політику, спрямовану на поглинання їх матеріальних і інтелектуальних ресурсів. При цьому не акцентують увагу на тому, що відносини соціального партнерства – це саме ті відносини, яким, безумовно, віддасть перевагу будь-який громадянин кожної країни перед перспективою вступати у жорстку, неоліберальною наукою нав’язану, конкуренцію (боротьбу) з іншими людьми. Сьогодні США не орієнтуються на конкуренцію як на переважний спосіб і механізм свого внутрішнього розвитку. Вони зосереджують інтелектуальний потенціал з усього світу і на основі засад соціального партнерства вибудовують і реалізують стратегію благополуччя своєї країни. По-третє, соціальне партнерство слід розглядати і реально широко розвивати в Україні як головний механізм і шлях успішного вирішення накопичених гострих проблем, як реальний спосіб досягнення високого добробуту для всього українського народу.

Ми звикли думати, що соціальне партнерство зводиться до так званого трипартизму – взаємодії трьох суб’єктів розвитку – класу працівників, класу власників i держави. При цьому представниками класу працівників виступають профспілки, власників – спілки роботодавців, а державі належить роль арбітра, котрий встановлює правила гри. Але коли вникнути глибше в цю проблему, то виявляється, що трипартизм – це лише одна з форм соціального партнерства, яка в дійсності відображає більш широкі відносини.

Соціальне партнерство – свідомі дії людей, основою яких є економічні та соціальні інтереси, спрямовані на те, щоб на основі добровільного об'єднання власних матеріальних, фінансових, трудових, інтелектуальних і інших ресурсів заради досягнення своєї мети вони могли домовитися між собою i шляхом спільними зусиллями досягти задоволення своїх економічних інтересів.

Відомий в усьому світі економіст Чарльз Бернар визначив цей процес термінами "кооперативна ефективність" i "кооперативна результативність", наголосивши, що всі люди досягають результату різними способами. Та коли вони діють індивідуально, то не можуть досягти такої ефективності, якої можна досягти об'єднуючи власні зусилля з метою задоволення спільного i водночас свого особистого інтересу. Наприклад, ставши партнерами й усвідомивши власні інтереси, забудовники квартир у кооперативному будинку, які об'єднані спільною метою i на партнерських засадах об'єднали для цього кошти, отримують одно-, дво- та трикімнатні квартири. Тобто вони реалізували спільний i особистий інтерес, але останній не міг бути реалізованим відокремлено кожним.

Коли ми стали вивчати проблему соціального партнерства як особливого виду взаємодії людей, який дозволяє об'єднувати ресурси та досягати мети, то виявилось, що при цьому кожний суб'єкт може одночасно брати участь у кількох партнерських акціях i вирішувати одночасно не одну, а кілька своїх життєвих проблем. Тому різноманітні партнерські акції досить широко розповсюджені та дозволяють одночасно вирішувати цілий ряд життєвих проблем для кожної людини, котра бере у них добровільну участь через усвідомлення реальних переваг об’єднаних дій.

Чим привабливе партнерство? Тим, що в ньому економічна влада реалізується не засобами володіння-підкорення, а шляхом встановлення рівноправних відносин, добровільного об'єднання зусиль, спільних обговорень проблеми та рівноправної участі в її розв’язанні.

Саме тому з економічного, соціального, i політичного поглядів, які визнають пріоритетність динамічного економічного розвитку на засадах соціальної єдності суспільства, при визначенні першочергових i головних завдань побудови в Україні соціально орієнтованого ринкового господарства, що базується не на жорсткій і антилюдяній конкуренції, а на соціальному партнерстві, на перший план виходить широке розгортання відносин кооперації, які саме i побудовані на принципах соціального партнерства.

Через це для вирішення найгостріших економічних i соціальних завдань сучасного розвитку України необхідним є потужний розвиток кооперативного руху, i не лише у сфері споживання, в якій ми маємо досвід участі мільйонів громадян, які були або є членами споживчих товариств, а й працівниками кооперативних підприємств. Принципи соціального партнерства, що майже тотожні кооперативним, повинні утверджуватися в ycix сферах економічної діяльності та у організаційно-правових формах господарювання. Адже не секрет, що ці принципи стали юридично закріплюватися в законах про корпорацію та акціонерні товариства у багатьох країнах світу, політична еліта яких розуміє, що шлях до суспільного прогресу лежить не через конкуренцію i протистояння громадян, розлад і розбрат у суспільстві, а через соціальне партнерство людей, що прагнуть до свого добробуту.

Проблема соціального партнерства з погляду актуальних потреб розвитку споживчої кооперації України та суспільства в цілому не у тому вузькому розрізі трипартизму, про який традиційно продовжують говорити, а у ширшому, сутнісному розумінні, зводиться перш за все до широкої пропагандистської роботи з метою показати, що розвиток кооперативних засад суспільної організації дозволить не тільки вирішувати гострі господарські завдання, а й більш успішно розв’язувати завдання зростання доходів населення, задоволення його соціальних потреб i досягнення на цій базі соціальної єдності суспільства як необхідної основи для його процвітання.

У форматі соціальної економії нами була розроблена і представлена у листопаді 2006 р. на науковій конференції, де обговорювались питання стратегії розвитку України, доповідь "Національна програма SOS", в якій виділено три "кити" цієї програми: сім’я, освіта i соціальне партнерство. Сім'я i освіта у суспільстві мають виконувати основну роль – готувати до життя громадянина, який розуміє, що для того, щоб найбільш ефективно розвивати і реалізувати себе, свої здібності у житті, ефективно співпрацювати з іншими людьми, він має діяти не на засадах відносин володіння – підкорення, жорсткої конкуренції та подавлення інших, а на засадах соціального партнерства. При цьому молода людина у процесі власної соціалізації має переконатися в ціннісних перевагах партнерства над конкуренцією.

У чому полягає значення i цінність соціального партнерства? У тому, що засобами об'єднання зусиль усі учасники партнерства отримують немов би дві форми самовираження. Одна площина цього самовираження – це базова площина, де виникає спільний інтерес, i громадяни добровільно домовляються розв’язувати спільну проблему, в якій кожен із них має свій особистий інтерес, об’єднують свої інтелектуальні, матеріальні, фінансові, трудові та інші ресурси. Друга площина – вони обговорюють спільну проблему, способи її вирішення, технології реалізації i тому подібне, то виявляється, що кожний із партнерів ділиться не тільки власними ресурсами, а й своїм знанням, у пpoцеci обговорення виробляється нове знання, котре не заперечує тих базових знань, які мав кожен із учасників до початку партнерства, але дає кожному можливість перевершити, збагатити це знання. Тому в інтелектуальному плані розвиток партнерства – це один із механізмів реалізації економічної влади знань – найбільш високоякісної влади (Е. Тоффлер). Цей механізм дозволяє реалізувати економічну владу не на принципах панування – підкорення, а перетворити її у господарську владу, метою якої є створення інакше можливого (О.С. Панарін) як нового способу й образу більш високоякісного життя. Такий cпociб господарської влади забезпечує не тільки рівноправну участь різних суб’єктів у процесі розвитку, а й ті переваги, які дає об'єднання їхніх матеріальних, інтелектуальних і грошових pecypciв, які, як i "нове знання", внаслідок партнерства набувають нового змісту і відкривають інноваційні можливості досягнення спільних і особистих цілей.

Висловлені тези щодо змісту та переваг соціального партнерства над конкуренцією можуть послужити основою осмислення та обговорення проблеми соціального партнерства в Україні та ролі у його розвитку сфери споживчої кооперації. Соціальне партнерство є реальним механізмом створення соціально орієнтованої ринкової господарської системи, що дозволяє підпорядкувати соціально-економічний розвиток благополуччю всього українського народу. Таке розуміння відкриває соціальна економія, девізом якої є теза, сформульована відомим економістом, нобелівським лауреатом Морісом Алле: "Економіка повинна служити людині, а не людина служити економіці".

Слід також звернути увагу дослідників сучасної економіки на думку академіка-секретаря відділення економіки РАН Д.С. Львова, оприлюднену в Російському економічному журналі (1997 р., № 1) про відсутність у сучасній економічній науці "теоретичного ядра", яке визнавали б економісти з різними поглядами. Це рівнозначно відсутності системи вихідних теоретичних постулатів, що становлять основу справжньої науки. Він вказав на соціальну економіку як найбільш перспективний науковий напрям, "у рамках якого досить органічно поєднані основні положення сучасної ринкової тeopiї і антропологічні, соціальні закони розвитку людства", що, на жаль, властиво лише для демократичних суспільств. Відрадно, що ці висновки, зроблені відносно аналізу сучасних проблем "у далекому минулому", через десятиліття перетворилися у більш змістовно окреслену наукову гіпотезу, яку слід всебічно розвивати, а також реалізовувати у господарській діяльності на благо українського народу.

Сучасна економічна наука, у тому змістовному вигляді, який для неї притаманний в академічних виданнях i в університетських аудиторіях, має бути серйозно переглянута як щодо змісту, так i щодо завдань, які вона має перед собою поставити. Сьогодні ми переживаємо такий період у розвитку наукового осмислення соціально-економічних процесів, котрий С.М. Булгаков стосовно початку XX ст. визначав як період, коли загальна наукова, філософська і релігійна тривога, що все сильніше охоплює сучасне людство, ламає старі перегородки, котрі герметично розмежовують piзні наукові галузі, внаслідок чого з’являються нові ідеї та думки, якими визначаються їх нові межі та території. На нашу думку, що базується на висновках із аналізу сучасного етапу трансформаційних реформ, соціальна економія це наука про реалізацію духовно-інтелектуального потенціалу ocoбucmocmi у господарській діяльності. Наголос робиться саме на цьому тому, що саме розвиток і реалізація духовно-інтелектуальної складової має утвердитися не тільки у економічній науці, а й у господарській практиці – головному ядрі їх реального розвитку.

Друге десятиліття вітчизняна економічна наука поринає в кризу. Головною причиною є бездумне запозичення сукупності віджилих у минулому столітті економічних поглядів, що викладені у насаджуваному в наших університетах i у господарській практиці "Економіксу", спрямованому на апологетичний захист ринкового фундаменталізму як неоліберальної ідеології сучасної форми глобалізації.

Головне лихо полягає у тому, що нинішні очільники системи освіти, ті, хто під зовнішнім тиском реформують найвищу і фундаментальну сферу життєдіяльності народу, абсолютно не хочуть зважати на те, що вони об'єктивно сприяють прищепленню застарілого, піввікової давнини економічного світогляду студентам університетів, маніпулятивно запрограмованого тими, хто не бажає допустити, щоб у центрі Європи розвивалася критично мисляча нація, здатна використовувати духовно-інтелектуальну складову на благо свого народу i своєї країни. У їхній стратегії нам відведена роль країни-споживача того, що вже стало неприйнятним для їхнього власного вживання. Будь це наукові теорії, низькопробні фільми та попса деградуючої масової культури, або ж генно-модифіковані продукти, від яких уже відмовилися вci розумні нації, котрі дбають про своє майбутнє.

Важко тут не погодитися з А.К. Поповим у тому, що "замість економіки й господарства тепер ми маємо інституціоналізовані шоу-економіку і шоу-бізнес, у яких вирішуються не дійсні господарські та економічні питання виробництва, обміну, розподілу і споживання, а питання конвертування валюти та фінансових спекуляцій, стабілізаційного фонду, забезпечення мобільності всякого роду pecypciв, у тому числі трудових, маркетингу і реклами, комерціалізації всього аж до мистецтва і святинь". Метою такого "перекручування" є створення споживаючої і голосуючої людино-машини, позбавленої розуму, волі, свідомості й самосвідомості, що втратила суб'єктність, ідентичність i взагалі здатність до самоідентифікації. Людина-автомат i суспільство-автомат, відзначає цей учений, "здатні лише до нижчих форм психічної діяльності, тобто стають дебільними й деградують" [2].

Виникає цілком закономірне питання: чи потрібна така економічна теорія, а більш широко – економічна наука українській нації, яка прагне стати не просто самостійним суб'єктом глобалізації, але, що безсумнівно важливіше і потрібніше, яка ставить за мету процвітання духовного й матеріального, сама здатна визначати своє майбутнє і творчою господарською діяльністю домагатися досягнення свідомо поставлених цілей? Для тих, хто душею вболіває не за свій корисливий, суто егоїстичний інтерес, а за сьогодення й майбутнє своїх дітей – частини українського народу, відповідь є негативною. I проблема ця виходить далеко за межі однієї нації, тому що вижити поодинці у сучасному світі, переповненому соціальними, техногенними i природними ризиками, практично неможливо. Кожна нація хоча i повинна знаходити свою стратегію і тактику вирішення найгостріших соціально-економічних проблем, все ж таки має вести постійний діалог з іншими націями про виживання всього людства. Якщо раніше материки та народи розділяли простір i час, то тепер планета стала одним човном i потонуть у ньому або врятуються yci разом.

Не допустити подальшого розвитку сценарію руху людства до небуття, що вже багато в чому реалізується, стає найважливішим пріоритетом, який вимагає якісних зрушень, насамперед у системі людських цінностей. Відомий німецький соціолог М. Вебер, який глибоко досліджував проблему соціальних дій, розрізняв формальну і сутнісну раціональність. Він вважав, що формальна економічна раціональність визначається мірою технічно можливого для економіки і усвідомленого розрахунку. "Сутнісна раціональність, – стверджував він, характеризується механізмом, за допомогою якого забезпечення певної групи людей життєвими благами досягається економічно оріентованою соціальною дією, що враховує у минулому, сьогоденні або у майбутньому певні ціннісні постулати, незалежно від природи цих цінностей". У ході подальших своїх міркувань він довів: "суто формальна раціональність грошових розрахунків повинна розглядатися як другорядна або навіть як суперечна кінцевим цілям, що зумовлюються вищими цінностями".

Проте інерція мислення в дусі нових догм, що насаджуються нам неоліберальним економізмом як сучасною глобальною ідеологією, сьогодні настільки дієва, що звертати увагу на сутнісну раціональність та її первинність стосовно формальної раціональності серед вітчизняних економістів не прийнято. Разом з тим слід акцентувати увагу, що ще у жовтні 1995 р. I. Валлерстайн (тоді президент Всесвітньої асоціації соціологів, а зараз – член міжнародної редакційної ради нашого журналу "Соціальна економіка") у вступному слові на Міжнародному колоквіумі "Університети і суспільствознавство: нові шляхи до суспільної раціональності" закликав учених відчути свою відповідальність i змінити сам статус суспільствознавства, яке виникло як інтелектуальне доповнення неоліберальної ідеології. "Для того щоб залишатися потрібними суспільству і не виявитися на закутках наукового світу, – заявив він, – потрібно повернути поняття сутнісної раціональності у центр наших наукових досліджень" [3]. Цього вимагає й перехід до постнекласичної науки, що знаменує собою пріоритетність ціннісно-раціонального пошуку в ході наукових досліджень.

Виникає закономірне запитання: яким чином це можна зробити? Для цього потрібно, по-перше, розуміти, що світ i життєдіяльність людини – феномени цілісні, а виділення з них якихось окремих сторін, аспектів, рівнів i тому подібне було необхідним на попередніх етапах розвитку науки. Сьогодні мова повинна йти про синтез накопичених знань. Причому цей синтез повинен бути всеосяжним: включати не тільки наукові економічні знання, але й філософські, релігійні висновки та положення, а також побутові уявлення як раціональні зерна позанаукових знань. Проблема зводиться до того, що необхідно формувати універсумне знання, яке перебуває за межами фундаментальної економічної науки, так само як i за межами кожної з існуючих суспільствознавчих наук.

Проте більшість нинішніх суспільствознавців глибоко спеціалізовані лише у своїй галузі, у зв'язку з цим виникає інший момент, інший рівень обмежених знань, що має безпосереднє відношення до синтезу сучасних знань про цілісну реальність. Стосовно економічної науки він перетворюється у пошук тієї парадигмальної теорії, яка б дозволила синтезувати знання про господарську діяльність людини і визначила її як найважливішу сферу людської життєдіяльності. На наш погляд, такою теорією, або науковою галуззю постнекласичного знання, може і повинна стати соціальна економія, що всебічно вивчає соціальну економіку як реальність, яка постійно формується i розвивається. І призначення цієї нової реальності, це – по-друге, повинно зводитися до того, щоб "все те, що людина робить на землі, повинне бути робленим для спасіння… Наша земля не повинна бути абсолютно знищена у останні часи, а повинна бути перетворена в нову землю" (С.М. Булгаков).

Розуміння необхідності такого парадигмального зрушення поступово приходить до дослідників з країн колишнього Союзу. Так, М.А. Шабанова починає свою статтю «Социоэкономика: от парадигмы к новой науке» констатацією того, що "останнє десятиліття XX віку ознаменувалося стрімким розвитком на Заході соціоекономіки... Якщо соціоекономіка за кордоном настільки стрімко розвивається, значить, по-перше, у ній є гостра потреба (наукова, практична або і та, і інша одночасно), а по-друге, для її розвитку склалися певні передумови" [4].

На наш погляд, формування нової науки – соціальної економії обумовлено більш глибинними процесами, які ґрунтуються на тому, що, за словами О.І.  Солженіцина, "наше життя – не у пошуку матеріального ycпixy, а у пошуку гідного духовного росту", і "головний ключ нашого буття або небуття – у кожному окремому людському серці, у його перевазі Добра і Зла". Людина живе, процвітає, самореалізується і творить за допомогою своєї духовності, через цінності людяності, котрі їй внутрішньо властиві. Мораль і етика не є первинними поняттями людської життєдіяльності: вони відображають те, що людині насаджується, прописується зовнішнім чином.

Ця відмінність має принципове значення, тому що у прихованому вигляді норми моралі визнають реальне положення людини в економічній сфері: остання над людиною панує і не реагує на різного роду заклинання, навіть якщо вони формально й мають духовне значення. Сьогодні досить гостро стоїть питання про те, до якої міри розвиток економіки і відносин купівля-продаж у людському суспільстві може мати таке панівне значення? Це є корінним питанням задля визначення того переломного моменту, коли, за словами класика, закінчується попередня історія людства і переважне значення тваринних інстинктів. Зараз же саме до повернення до них через насадження гедоністично-споживацької моралі штовхає людину сучасний економізм і глобалізм. Для нашого спасіння інстинкти мають поступитися місцем людським цінностям.

Стосовно економічної науки й економічної практики критеріями завершеності попередньої історії людства є перехід до таких господарчих, а на їх основі соціальних і політичних відносин, коли на місці відносин панування – підкорення утверджуються відносини господарської співпраці всіх громадян, які повинні діалектично "зняти" колишнє домінування лідерів, притаманне феодальній епосі, та панування окремих груп, характерне для нинішньої ситуації.

Сучасний етап людської цивілізації, що знаменує початок новітньої історії людства, про що свідчать деякі реальні факти та тенденції розвитку нового змісту соціально-економічних відносин, безсумнівно, є часом, коли соціальне партнерство, утверджуючись, буде все більше витісняти старі відносини експлуатації і нерівності. У протилежному разі посилюється антигосподарство, прискорюється загнивання і паразитизм, зростає темп бігу людини у небуття.

Особливістю цього періоду у постсоціалістичних суспільствах, у тому числі й в Україні, було те, що в них на початку трасформаційних реформ складалися виключно сприятливі передумови для розвитку соціального партнерства, які могли бути реалізованими громадянами через демократичну та справедливу приватизацію державної і колективної власності громадянами. Вони внаслідок цього могли б доповнити трудове партнерство партнерством у економічних відносинах. Адже зрозуміло, що приватизація підприємств і інших господарських суб'єктів не могла бути здійснена у натуральній формі; працівники мали б формально об'єднати належну їх вартісну частину засобів виробництва у колективних, кооперативних або акціонерних товариствах.

Відомо, що такий сценарій розвитку соціального партнерства в Україні обмежений, бо створені акціонерні товариства засновані не на демократично-правовій приватизації державних і колективних підприємств, а на основі нерівномірного розподілу їх власності серед колишніх працівників і, досить часто, сторонніх осіб, котрі з погляду справедливої приватизації не мали на цю власність ні морального, а тим більше формального права. В аграрному секторі економіки, де розмежування i закріплення земельної власності відбулося переважно на справедливих засадах, створення економічних відносин на основі соціального партнерства також не стало визначальним фактором розвитку сільського господарства, хоча тенденція до утворення нових виробничих і обслуговуючих кооперативів має певну динаміку. Але як i у промисловості, у сільському господарстві зараз домінують приватновласницькі відносини, засновані на фіктивній оренді землі та експлуатації селянства. По суті, тільки у споживчій кооперації України здійснено глибокі реформи відносин власності, за яких кооперативна власність розмежована та персоніфікована за членами споживчих товариств. При цьому виділення у кооперативній власності приватної власності як основи економічного співробітництва поєднується зі збереженням частки спільної або неподільної кооперативної власності, яка є основою господарського розвитку та зміцнення відносин соціального партнерства не лише членів товариства, а й працівників кооперативних підприємств і виробництв.

Реалізовані у споживчій кооперації реформи кооперативних відносин досі є "непоміченими" на політичному й урядовому рівнях, хоча, за свідченнями статистичних даних і наукових публікацій, нині відбувається вагоме економічне відродження цієї галузі, зростання прибутковості господарювання й поліпшення соціальних показників. Цілком очевидно, що замовчування проблеми ролі соціального партнерства, про що свідчить i сучасна "доля" нашої споживчої кооперації, є не випадковим. Воно зумовлюється інтересами незначної частки громадян, які зосередили у своїх руках значні обсяги колишньої державної i колективної власності та використовують її з метою експлуатації працівників, та які не зацікавлені в оприлюдненні реальних фактів соціального партнерства. Ми є свідками того, що засновані на ліберальних цінностях минулого соціально-економічні відносини, які стосовно кінця ХХ ст. академік I. Лукінов називав цінностями періоду "дикого капіталізму", є не ефективними ні з економічного, ні з соціального, ні з політичного, ні з духовного погляду. В економіці після величезного спаду спостерігається стагнація, яка іноді змінюється незначним зростанням переважно в експортних галузях економіки. В соціальній сфері міцно утвердився низький рівень життя більшості населення та спостерігається його стійка депопуляція. У політичному житті наявні нескінчені чвари за владу між олігархічними кланами, жоден із яких не має підтримки серед народу. В духовному ж вимірі ми спостерігаємо вiдcyтнicть єдиної об’єднуючої національної ідеї, патріотизму та моральну деградацію, особливо молоді, якій буде належати спадкове право творення майбутнього українства. Якого?..

За цих обставин найважливішим завданням науковців, особливо економістів і соціологів, представників інших галузей людинознавчої науки, є глибоке осмислення актуальності та об’єктивної необхідності широкого розгортання в українському суспільстві засад соціального партнерства, дослідження його теоретичних і практичних основ і розкриття змісту з урахуванням історичного досвіду та традицій нашого народу і можливостей творчого запозичення кращих надбань у інших країн світу у цьому питанні. Ті дослідники і викладачі, котрі є патріотами своєї країни і душею вболівають за долю українського народу, можуть багато чого зробити для його майбутнього, якщо спрямують свої зусилля на дослідження соціально-економічних явищ і процесів у форматі соціальної економії, перш за все з погляду ролі у господарській практиці механізму соціального партнерства, котрий відкриває широку дорогу для зростання і процвітання української нації.

Література
  1. Задорожний Г.В., Коврига О.В., Смоловик В.В. Соціальне партнерство – реальний шлях до відкритого суспільства. – Харків: ХІБМ, 2000. – 192 с.
  2. Попов А.К. Социальная физика институтов // Экономическая теория в ХХІ веке. – № 4 (11): Институты экономики. – М.: Экономистъ, 2006. – С. 40.
  3. Валлерстайн И. Конец знакомого мира: Социология ХХІ века. – М.: Логос, 2004. – С. 209.
  4. Шабанова М.А. Социоэкономика: от парадигмы к новой науке // Общественные науки и современность. – 2006. – № 1. – С. 121.
До змісту